Увы, понадобится не один год, чтобы избавиться от мифологических рассказов книги "Дороги Нестора Махно". Я так прикинул на глаз, даже к тексту оригинала воспоминаний Виктора Белаша соотношение текста комментариев будет 1 к 3, если не больше.
Я не думаю, что вы являетесь таким незыблемым авторитетом в изучении махновщины, чтобы иметь право «опускать» самые подробные мемуары об этом движении. Это у вас всего лишь воспаленное самомнение. Книга «Дороги Нестора Махно» произвела огромный вклад тем, что множеству читателей, в том числе исследователей дала целостную картину этого замечательного движения. Что же в ней авторский текст отца, что его воспоминания, дошедшие до сына иным образом, а что додумано сыном лично, надо разбираться долго и аргументировано. А вы со своей доказательной базой по типу «нет в том, что я читал в одном архиве, значит, не было в природе» - явно не тянете на такого арбитра.
Вот это выглядит по меньшей мере смешно. Документы, оказывается, сами повыпрыгивали из архивных дел, подготовились к печати и опубликовались, чтобы чей то (абсолюто не намекаю на автора представленной здесь работы, а то некоторые могут так подумать) великий "аналитический склад сознания" был "ведущей силой изучения махновщины". Так? Что бы вы делали, любезный, без тех кто ищет и публикует эти документы?
И этот человек пытался учить меня логике?! В моей фразе «Да не оригиналы архивных документов являются ведущей силой изучения махновщины, а аналитический склад сознания. Документов по махновщине опубликовано более, чем достаточно» слова нет о выпрыгивании архивных дел или что без их публикации можно было полно узнать о движении. Написано было совершенно ясно: архивных документов опубликовано достаточно. Достаточно для чего? Для решения тех задач, которые ставило перед собой обсуждаемое исследование.
Ну и вам, как защитнику приоритетности живых архивов над их публикациями встречный вопрос: огласите, пожалуйста, список архивных документов, которые лично вы подготовили к печати и опубликовали. А то от ваших пламенных филиппик складывается впечатление, что вам наступили на любимую мозоль.
Юрий К, в вашей статье о знаменах махновцев есть ссылка на воспоминания Белаша. Вы точно проверили, что ее не выдумал его сын?
Или для вас принижение достоверности этой книги всего лишь полемический прием для споров на форуме?
Юрий К, в вашей статье о знаменах махновцев есть ссылка на воспоминания Белаша. Вы точно проверили, что ее не выдумал его сын?
Или для вас принижение достоверности этой книги всего лишь полемический прием для споров на форуме?
Любезный, я смотрю мои сообщения вызывают у вас особенную реакцию...
Теперь по сути. В своей статье я ссылался на публикацию воспоминаний В. Белаша, осуществленную в 1928 году в журнале "Летопись революции" по рукописи, предоставленной самим автором, а не на книгу "Дороги Нестора Махно". Разницу улавливаете? Или нет?
Что же касается соответствия текста книги оригиналу, то каждый желающий может оценить это на следующем примере, который я, кстати, упомянул в одном из предыдущих сообщений.
Текст книги "Дороги Нестора Махно" (начало 10 главы):
Цитата:
Итак, с 27-го сентября 1920 г. махновщина прекращает враждебные действия против Соввласти. Она становится союзницей Красной Армии против Врангеля и буржуазии. Повстанцы идут рука об руку с рабочим классом и умеряют столкновения середняка с пролетариатом, выхватывая его из-под влияния кулака.
29-го сентября как союзники, а не как враги, мы входили в Старобельск, нас встречали криками «Ура». Вечером было расширенное заседание Совета Революционных Повстанцев Украины (махновцев) и командного состава. Многие анархисты и командиры нападали на меня за союз с Соввластыо. Махно в таких случаях разжигал страсти. Он говорил: «Я болен и не работаю в Совете... Ответственен за соглашение Белаш со своими приверженцами: мы с них после спросим».
В заключительном слове я сказал, примерно, следующее:
«Мы должны сказать ясно: подчиняемся Совету или нет?! Если да, тогда надо исполнять его распоряжения. Нет, значит он лишний в нашем повстанческом организме, и, естественно, его надо распустить. Кто скажет, что он лишний, я ему отвечу, что такие слова могут быть на устах махрового белогвардейца. Совет — это организация, объединяющая вокруг себя революционное повстанчество и состоящая из представителей анархических организаций, повстанческих частей и самостоятельных партизанских отрядов. Совет — это голова повстанческого великана, обеими ногами стоящего на Украине и Дону. Очевидно, что вокруг Совета группируются не только революционные элементы, а и контрреволюционные, кулацкие и люмпен-пролетариат. Присасывающиеся к нему представители различных классов и народных групп ставят в угол внимания свои политические и экономические выгоды. И, если они Советом будут руководить, то тогда мы не сможем являться выразителем народной анархической воли, тогда мы вообще ни к черту не годны, нас надо заменить. Если же положительные качества работы Совета налицо, и если он до сих пор является анархической активной группой, ведя пока борьбу за независимость армии, ибо только в этом залог победы, тогда надо ему доверять. Выкрики в его адрес, что Совет стал Советским и его надо распустить, есть глупое заблуждение, или явная контрреволюция. Если вы ему доверяете, то будьте любезны и подчинитесь, а ослушаетесь, он найдет достаточную силу, чтобы подчинить ослушников дисциплине!»
Горячие головы, в интересах которых продолжение с Соввластью войны было выгодно, после моего выступления, охладели. Они увидели, что Совет не намерен сентиментальничать и тут же подчинились и подписали проект договора. По моему настоянию, выделенная из состава Совета дипломатическая комиссия в составе Буданова, Хохотвы и Клейна была утверждена собранием. Комиссия не замедлила выехать в Харьков для подписания договора. Мы оставались в Старобельске и приводили себя в «божеский вид», подлечивали раны, ремонтировали и чистили оружие, обсуждали наметившееся соглашение.
Текст оригинала:
Цитата:
С 27 сентября 1920 г. махновцы прекратили враждебные действия против Советской власти. Они становятся союзниками Красной Армии в борьбе против Врангеля и буржуазии.
29-го сентября как союзники, а не враги, мы входили в Старобельск, партийные, советские и профсоюзные организации которого встречали нас криками «ура». Вечером было расширенное заседание Совета Революционных Повстанцев Украины (махновцев) и командного состава. Многие анархисты и командиры нападали на меня за союз с Советской властыо. Но после моего выступления, охладели. Наш проект договора был собранием утвержден, выделенная из состава Совета дипломатическая комиссия в составе Буданова, Хохотвы и Клейна собранием была утверждена. Комиссия немедленно выехала в Харьков для подписания договора. Мы оставались в Старобельске и приводили себя в «христианский» вид, подлечивали раны, исправляли пулеметы и тачанки.
Как говорится, без комментариев.
Последний раз редактировалось Юрий К.; 15.03.2011 в 14:47.
Коснусь только сути и того, что будет интерсно другим... Ибо вступать кое с кем в полемику "ни о чем" не вижу смысла...
Цитата:
Сообщение от katran2
Я не думаю, что вы являетесь таким незыблемым авторитетом в изучении махновщины, чтобы иметь право «опускать» самые подробные мемуары об этом движении.
Почитайте тогда, что пишут другие (Ковальчук М. А. Джерела з історії повстансько-партизанського руху в Україні проти білогвардійських військ генерала А. Денікіна в 1919 році // Архіви України. - 2009. - Вип. 6. - С. 164-166):
Цитата:
Окремо варто зупинитися на мемуарній спадщині учасників махновського руху. Власне, сьогодні ця остання вичерпується спогадами Н. Махна, а також мемуарами його начальника штабу В. Білаша. На жаль, події 1919 – 1921 рр. залишилися поза хронологічними рамками спогадів Н. Махна, виданих в еміграції в Парижі. Натомість мемуари В. Білаша охоплюють увесь період збройної боротьби в Україні й вважаються головним джерелом з історії махновського руху в 1919–1921 рр. Відзначимо, що майже до самого розгрому махновщини в 1921 р. В. Білаш був начальником штабу повстанської армії, але, на відміну від Н. Махна, не встиг своєчасно вирушити за кордон. Відбувши покарання в радянській в’язниці в 1920-х рр., В. Білаш не намагався залишити СРСР, неодноразово заявляв про свою підтримку радянської влади, але був репресований в 1937 р.
Спогади В. Білаша є безумовно цінним джерелом з історії махновщини. Однак при порівнянні мемуарних свідчень В. Білаша про повстанську боротьбу проти Денікіна з даними інших документальних джерел, кидається у вічі величезна кількість невідповідностей і неточностей, що побутують на сторінках спогадів начальника штабу повстанської армії. Розповідаючи про події осені 1919 р., В. Білаш незмінно називає махновську армію “Революційною повстанською армією України (махновців)”, хоча, як свідчать документи махновського командування, повстанська армія на той час мала іншу офіційну назву (“Партизансько-Повстанська Українська армія ім. Н. Махна”). На сторінках своїх мемуарів В. Білаш демонструє цілковиту необізнаність з чисельністю як власних, так і білогвардійських військ. Зокрема, він незмінно перебільшує чисельність білогвардійських військ, що діяли проти махновців восени 1919 р. У боях під Уманню наприкінці вересня 1919 р. В. Білаш налічив у білих 20 000 багнетів і 10 000 шабель. За спогадами В. Білаша, під Катеринославом на початку листопада 1919 р. проти махновців билася 25-тисячна Терська дивізія, хоча це були частини Чеченської кінної дивізії, чисельність яких насправді була щонайменше в двадцять п’ять разів (!) меншою від вказаної мемуаристом. Інший приклад: В. Білаш стверджує, що станом на 1 грудня 1919 р. 1-й Донецький повстанський корпус налічував 15 500 багнетів, 3 650 шабель, 144 кулемети і 16 гармат, хоча виявлена в архіві відомість чисельного стану 1-го Донецького корпусу станом на 1 грудня 1919 р. свідчить, що корпус все ж таки налічував на той час 365 командирів, 4199 стройових вояків, 1539 нестройових, 1015 шабель, 91 кулемет і 16 гармат.
У спогадах В. Білаша наявні також численні хронологічні неточності. Наприклад, В. Білаш стверджує, що білогвардійські війська Слащова зайняли Катеринослав на початку листопада 1919 р., хоча насправді це сталося лише в грудні 1919 р. Опис боїв за Катеринослав у листопаді–грудні 1919 р. містить значну кількість неточностей і перекручень, а інформація про взяття махновцями Миколаєва і Херсона взагалі не відповідає дійсності.
Відзначимо також, що мемуарам В. Білаша притаманна неприхована тенденційність. Автор здебільшого описує перемоги повстанської армії й замовчує поразки, згадуючи про воєнні невдачі лише мимохіть. Наприклад, про таку подію, як розгром 4-го Кримського корпусу в листопаді 1919 р., у спогадах В. Білаша взагалі не йдеться. Втрату махновцями Катеринослава в грудні 1919 р. В. Білаш описує вкрай лаконічно, лише кількома реченнями, а наступні поразки дивовижним чином зображує ледь як не перемогу повстанців.
Звісно, більшою чи меншою мірою неточності завжди притаманні мемуарному жанру. Але річ у тім, що найбільш сумнівні місця в спогадах В. Білаша містять якраз чи не найбільшу кількість фактажу і різноманітних подробиць. Ця фантастична точність і вражаюча насиченість деталями просто-таки гіпнотизують читача, примушуючи його вірити автору.
Сьогодні вже важко визначити причини такого авторського підходу до написання мемуарів. Однак варто пам’ятати, що спогади В. Білаша написано в Радянському Союзі напередодні сталінського “великого перелому” колишнім начальником штабу махновської армії, яку більшовицька пропаганда офіційно оголосила “бандитською”. І якщо наш автор не хотів остаточно потрапити до числа “ворогів народу”, йому було що доводити правлячому комуністичному режиму і радянській громадськості. Очевидно, саме тому В. Білаш у спогадах намагався затушувати антагонізм між повстанцями і більшовиками, перекласти провину за розрив махновців з радянською владою на дискредитованого в СРСР у 1920-ті рр. Л. Троцького, а також дещо дистанціюватися від постаті Н. Махна. Такі сюжети, як боротьба махновської армії проти білих восени 1919 р., допомагали змалювати повстанців як силу, що боролася передусім з “контрреволюцією”. “Своїми діями ми прикували до себе значні сили білогвардійців і цим об’єктивно допомагали Червоній армії у такий важкий для неї критичний час”, – писав В. Білаш на сторінках своїх мемуарів. Схоже, що колишній начальник штабу Махна намагався в будь-який спосіб довести слушність цього твердження, не зупиняючись навіть перед надмірним перебільшенням і тенденційним спотворенням відомих йому фактів. Визначення рівня достовірності спогадів В. Білаша в цілому належить майбутнім дослідникам, ми ж відзначимо, що використання цих мемуарів у якості джерела до історії повстансько-партизанського руху в Україні проти білогвардійців вимагає особливої обережності й ретельного порівняльного аналізу з даними інших історичних джерел.
Кстати, скоро должна выйти книга Михаила Ковальчука о повстанческом движении. Рекомендую всем.
Последний раз редактировалось Юрий К.; 15.03.2011 в 14:45.
В моей фразе «Да не оригиналы архивных документов являются ведущей силой изучения махновщины, а аналитический склад сознания. Документов по махновщине опубликовано более, чем достаточно» слова нет о выпрыгивании архивных дел или что без их публикации можно было полно узнать о движении. Написано было совершенно ясно: архивных документов опубликовано достаточно. Достаточно для чего? Для решения тех задач, которые ставило перед собой обсуждаемое исследование.
Комбинированный вид
