В. М. Мороко
"Движение Махно"

- Симферополь: Таврия, 1996. - 189 с.
В українській історіографії, в якій у 90-ті роки спостерігається підвищений інтерес до ретельного вивчення подій вітчизняної історії доби визвольних змагань 1917-1920 рр., тема "Махно і махновщина" залишається малодослідженою. Принаймні, кількість публікацій з цієї проблеми на порядок менша, ніж видань, у яких розглядаються інші сюжети української революції. Уже з огляду на це поява монографії О.Тимощука може вважатися непересічною подією.
Автор розпочинає свою працю ґрунтовним історіографічним оглядом і показує ідеологічну заангажованість радянських дослідників проблеми, яка не дозволяла висвітлювати події минулого об'єктивно. Можна навіть поспівчувати першим "біографам" махновщини, які, йдучи за тактичними зигзагами партійної оцінки Н.Махна керівниками РКП(б) протягом 1918-1920 рр., ледве встигали змінювати оцінку його від "бандита" до "відданого справі революції повстанського командира" і навпаки. Певне урізноманітнення у концептуальних підходах до історії махновських формувань стало можливим з кінця 80-х років. Але, на думку О.Тимощука, автори робіт, що побачили світ в останні роки, впадають в іншу крайність, романтизуючи махновський рух. В рецензованій монографії заявлена претензія на об'єктивне висвітлення проблеми.
Для цього О.Тимощук залучає значне коло документів, багато з яких він вперше вводить до наукового обігу. Це перш за все матеріали центральних архівів України та Росії, декількох обласних архівів. У роботі широко використовуються дані публікацій документів, газетні матеріали досліджуваного періоду.
Спираючись на потужний пласт документів і матеріалів та літературу різного, часто протилежного ідейно-політичного спрямування, автор скрупульозно простежує, практично день за днем, бойову діяльність підпорядкованих Махнові загонів. Уточнюється чисельність махновських формувань, деталі участі в тих чи інших операціях самостійно або разом з союзниками. Аналізується тактика ведення воєнних дій. Книга має 11 додатків. Крім картосхем, це таблиці з даними про структуру підрозділів повстанської армії Махна, про її соціальний склад.
Цікаво трактується фігура Н.Махна. Зі сторінок монографії постає не досить привабливий образ ватажка відданих справі анархо-більшовицької (так у автора - В.М.) революції мас. Хоча протягом кінця 1917-1920 рр. більшовики, демонструючи зразки підступності, систематично зраджували союзнику та переслідували Махна як бандита, все ж він при першій-ліпшій нагоді вперто пропонував їм свої послуги. Як вважає автор, Н.Махно зробив надзвичайно важливий внесок у справу зриву московського походу Денікіна. На думку О.Тимощука, саме дії Махна, який паралізував тили і шляхи постачання Білої армії, змусили денікінців переглянути свої стратегічні плани. Ще раніше, на початку маршу денікінців через Україну на північний схід, Махно врятував більшовиків у критичний момент, коли, з одного боку, вдало протидіяв добровольчій армії; з іншого - знищив Григорьєва і нейтралізував його загони. В цей час, підкреслює автор, загони Махна, які захищали свій край, були найбоєздатнішими серед частин, що протидіяли білогвардійцям. Немала заслуга махновців і в перемозі над Врангелем в осінній (1920 р.) кримській кампанії. Хоча в монографії практично не розглядаються конкретні бойові дії махновців проти українських військ, автор все ж підкреслює, що Махно був патологічним українофобом.
Загальний висновок, який пропонує О.Тимощук, такий: "протягом чотирьох років Махно і його анархо-комуністичні формування були непримиренними противниками ворогів більшовицької влади… Їх союзниками завжди були тільки більшовики… В умовах формування нових концепцій української історіографії романтизація Махна і махновщини неприпустимі. Злочинні ідеї і справи анархо-комунізму, як і більшовизму, заслуговують лише осуду" (с.148).
Цей висновок видається нам одномірним і занадто спрощеним. Принаймні його б варто було ретельніше обґрунтувати. На наш погляд, захоплюючись описом воєнно-технічного боку діяльності махновців, автор недостатню увагу приділив аналізу дій Н.Махна і його прихильників у контексті політичної й соціально-економічної ситуації того часу. У зв'язку з цим звернемо увагу на ті викладені в монографії тези, які виглядають не зовсім переконливо.
Автор вважає, що Н.Махно висловлював настрої і сподівання лише бідняцьких, люмпен-пролетарських мас, в свою чергу, вже на осінь 1917 р. "рішуче лівіли і більшовизувалися" (с.17). Звідси випливають висновки про більшовизм махновців. Логічно, що незаможні верстви українського суспільства тяжіли до соціалістичних ідей. Але ж в Україні діяли і національні соціалістичні партії. Результати виборів в Україні до Установчих Зборів показали, у якому співвідношенні розподілялися симпатії виборців між українськими соціалістами і більшовиками. Тож вищенаведений висновок варто було б підкріплювати більш вагомо, ніж посиланням на виданий у 1927 р. збірник спогадів і статей "Борьба за власть Советов на Екатеринославщине".
У монографії знаходимо дані про національний склад махновських формувань. Переважали в них, зрозуміло, українці. Чи так вже однозначно негативно були вони настроєні проти української влади? Та й чи був таким україножером сам Н.Махно? Скоріше його погляди на розв'язання національної проблеми були не досить визначеними. Згадаймо хоча б його спогади: потрапивши навесні 1918 р. за межі України, він докоряє лідерам російських більшовиків за те, що Україна для них - лише "південь Росії" (Махно Н. Воспоминания. - Кн.2 : Под ударами контрреволюции (апрель-июнь 1918 г.). - Париж, 1936. - С.132,135). Мабуть, суть у тому, що Махно і махновці не сприймали централізацію влади в цілому, а не конкретно владу за те, що вона українська; боролися не так проти Києва, як за автономію свого району. Не випадково в цитованому в книзі секретному звіті політвідділу Червоної Армії говорилося, що частини "Батька Махна" міцно пройняті духом та тенденціями безшабашного Вільного Запорожжя" (с.40).
У зв'язку з цим варто б додатково простежити не тільки боротьбу махновців з українськими урядами, але й спроби (погодимося, нечасті) співпраці з ними. У книзі лише згадується і ніяк не коментується факт переходу у квітні 1918 р. головного гуляйпільського полку махновців на бік Центральної Ради. У вересні 1919 р. між Н.Махном, С.Петлюрою та Ю.Тютюнником було підписано договір про спільні дії в боротьбі з білогвардійцями. Автор розцінює це лише як черговий прояв хитрості Махна. Бажано б при цьому на підтвердження тези послатися на серйозний документ.
Махно зображується хитрим у стосунках з представниками УНР і зовсім вже наївним у стосунках з більшовиками. О.Тимощук постійно підкреслює ідейну спорідненість махновців і більшовиків. За його книгою, лише одна суб'єктивна обставина - небажання більшовиків бачити Махна на своєму боці - перешкоджала відданій службі останнього комуністичній владі. Але ж була ідея економічної незалежності Гуляй-Поля, його територіальної автономії, яку Махно відстоював за будь-яких обставин. Була продрозкладка. В монографії згадується, що махновці в травні 1919 р. захоплювали залізничні вантажі, які за продрозкладкою йшли до Росії. Шкода, що автор взагалі не згадує політику "воєнного комунізму", не кажучи вже про аналіз її впливу на взаємини махновців і більшовиків. То хіба лише суб'єктивний фактор винен?
Проте, попри певні спірні моменти рецензована монографія безумовно заслуговує на високу оцінку. Вона допомагає зробити крок вперед у дослідженні такого складного явища, яким був махновський повстанський рух.