Федоровский Ю.Р.

Питання селянського повстанського руху часів громадянської війни на Україні (зокрема махновщини) останнім часом знов стало в центр уваги вітчизняної історіографії. Переосмислення його ролі та місця в подіях ведеться переважно в напряму надання махновщині рис українського націоналізму (наприклад, роздмухуванням долі українців в махновській армії до 90 % [1]). Існує й інша точка зору: "Социальную базу махновского движения составляло главным образом русское население Украины, а именно Харькова, Донбасса, Причерноморья, Северной Таврии" [2].

У великій історії махновського руху нашу увагу пригорнув один з ключових моментів, а саме події кінця 1919 р. "Справа Полонського" є досить відомою. Практично в усіх дослідженнях махновщини згадується епізод з розстрілом групи командирів-комуністів в грудні 1919. Але докладний розгляд цієї події майже ніким не зроблений. Виключенням є хіба що нарис С.Беленка в закордонному історичному альманасі "Минувшее"[3] і стаття вітчизняного дослідника "отаманщини" В.Горака [4]. Загальною вадою цих досліджень є обмеження джерельної бази друкованими виданнями і певна застарілість. В Луганському обласному державному архіві авторові пощастило натрапити на цікавий документ, що має пряме відношення до "справи Полонського". На базі цього документа, як і найновіших досліджень з історії махновщини, в роботі пропонується новий погляд на події.

Після розгрому білих військ у вересні 1919 і шаленого рейду Махна на схід вся південно-східна Україна була охоплена величезним повстанням. Це був апогей руху: кількість махновської Революційно-Повстанської Армії перевищила 100 тис. чол., а підконтрольна територія простяглася від Інгула до Новомиколаївки та від Перекопу до Катеринослава. Білий фронт раптом лишився без тилу, між прифронтовою смугою та морськими портами, через які Антанта постачала Денікіна, пролягла прірва. "Военные и гражданские власти растерялись настолько, что никто и не думал о сопротивлении. При одном известии о приближении Махно добровольческие власти бросали все и в панике бежали в направлении Ростова и Харькова", - згадував очевидець [5].

Махно практично вперше став хазяїном такої величезної території і перед ним постало питання організації хоч якої квазідержавної влади. У відповідності з анархо-комуністичними поглядами був скликаний з'їзд. Від 200 до 250 (за різними відомостями) депутатів зібрались в Олександрівську (нині Запоріжжя), санкціонували чергову "добровільну самомобілізацію" чоловіків з 19 до 39 років і затвердили написану анархістами декларацію "Про вільні ради", яка стала по суті першою розгорнутою програмою махновщини. Але гучні лозунги "безвладного суспільства" були затьмарені кривавою діяльністю махновської контррозвідки. На березі Дніпра без упину розстрілювались колишні офіцери, жандарми, вартові, поліцейські, їхні родичі, знайомі. Сам обраний на з'їзді голова Реввійськради анархіст Волін зізнавався, що для нього "контррозвідка була жахом". "Достаточно было доноса, что то или иное лицо укрывало у себя добровольцев - и это лицо уже не возвращалось из контрразведки," - згадував місцевий мешканець. "Одними из первых были расстреляны 5 большевиков, служивших в армии Махно, в том числе видный местный большевик Полонский" [6]. Тут треба зупинитися і зробити поправку. Насправді Полонський був земляком Махна. Син кучера з Гуляйполя, він служив матросом на Чорноморському флоті і, за спогадами Махна, у лютому 1917 повернувся додому з партквитком від Севастопольського комітету партії лівих есерів. Правда, у нього був брат-більшовик, який працював тоді у Великотокмацькому ревкомі [7]. Можливо, з цим фактом пов'язана плутанина з іменем нашого героя. В.Голованов називає його Михайлом Лаврентійовичем [8], В.Горак - Олександром [4], сам Махно - Є. Полонським [7], а радянські історики - Д.М.Полонським [9]. На нескінченних мітингах 1917 року Полонський іноді стикався з Махном, однак це не завадило Нестору Івановичу висунути його навесні 1918 на посаду командира "Гуляйпільського вільного батальйону". Як відомо, добровольчі непрофесійні загони більшовицьких червоногвардійців і анархістських "чорногвардійців" не витримали наступу регулярної німецької армії та стрімголов відкотилися за межі України. У Таганрозі наприкінці квітня 1918 Махно знов стикнувся з братами Полонськими. "Теперь наш Полонский заявил мне, что он не хочет ни идти снова в свою лево-эсеровскую партию, ни оставаться в рядах анархистов, а попытаться изучить большевизм", - згадував "батько" [10]. Вони розсталися дружньо.

Полонський повернувся на Україну в березні 1919 переконаним більшовиком, командиром чи комісаром у загоні П.Дибенка, який з часом розгорнувся у 2 Українську Червону Армію. С.Беленко реконструює події дещо по іншому. Він наводить документ із Запорізького музею: "Мандат. Дан сей тов.Полонскому в том, что он назначен парткомом для формирования отряда особого назначения по борьбе с бандитами (махновщины). По прибытию т.Полонского в часть просим его не задерживаться как отчетностью, так и другими делами, ибо Александровский уезд махновский и поручить формирование этого отряда нет кому. Зная тов. Полонского как верного коммуниста, ему поручили столь важное дело которое надеемся выполнит. Секретарь парткома Никонов. 23/ІІІ - 19 г. №860". Не знайшовши на портреті М.Полонського "натхненності", Беленко характеризує його, як честолюбного авантюриста і самолюбного кар'єриста, який прибув у Гуляйполе фактично для організації антимахновської змови. Беленко навіть приписує Полонському гіпотетичний зв'язок з махновським командиром Падалкою, який наприкінці березня намагався зчинити заколот і напасти на Гуляйполе, але був розстріляний Махном [3], але ніяких підтверджуючих документів не наводить. Такі конструкції мені здаються необґрунтованими, бо вони витікають більш з антикомуністичних переконань Беленка, ніж з твердо встановлених фактів. За спогадами Є.Орлова, влітку 1919 Полонський був на чолі одного з червоноармійських полків, які брали Крим [11].

Після краху радянського режиму в Україні почався загальний відступ червоних. Деякі частини, не встигши відійти, потрапили в оточення і були змушені залишитись в білому тилу, мимоволі приєднуючись до Махна. Особливо охоче повертались до батька колишні махновці (Удовиченко, Калашников, Тахтамишев), влиті в 58 дивізію червоних. В серпні 1919 біля ст. Помошної вони зчинили антибільшовицький переворот і перейшли до Махна разом з кримськими полками, один з яких (чи то 3, чи 58) очолював Полонський. С.Беленко датує приєднання липнем і вважає його "розконсервуванням" антимахновського підпілля [12]. Махно, який звичайно розстрілював червоних командирів та комісарів, цього разу, поважаючи мужність Полонського, залишив його командиром. За стійкість в боях його загін отримав назву "стального полку". Під час великого рейду в жовтні Полонський був призначений начальником гарнізону Олександрівська, а після його залишення 4 листопада - начальником Нікопольської боєділянки.

Більшовицький повстанський рух у 1919 з урахуванням досвіду махновщини з самого початку розвивався під більш жорстким партійним контролем. Для керівництва ним вже 1 липня було створене Зафронтбюро ЦК КП(б)У на чолі з С.Косіором, а 1 вересня - Реввійськрада радянських повстанських військ на чолі з Г.Колосом. На окупованій території розгорнулась ціла мережа підпільних партосередків. На таємній нараді представників Маріупольського, Олександрівського та інших районів 27 жовтня була навіть розроблена особлива інструкція, в якій рекомендувалось: "поддерживать повстанческое движение, придавая ему партизанско-коммунистический характер. Связываться с коммунистами-членами повстанческих отрядов… главным заданием коммунистов в армии [махновській] является создание коммунистических ячеек (нелегального характера)[13]. Безсумнівно, що більшовики використовували всі можливості для розкладення і підкорення повстанського руху. Так, ще на Олександрівському з'їзді, хоча серед депутатів було лише 4 більшовиків [14] (за іншими даними 2), вони добились обрання свого представника С.Новицького до махновської Реввійськради. Його стараннями майже вся РПАУ вкрилася мережею комосередків. Але, оскільки більшість їх, згідно з "Інструкцією", була нелегальною, махновське командування вважало, що осередки існують лише в 13 і 3 полках, де були командири-комуністи Полонський і Лашкевич [14].

Направлені до Катеринослава для керівництва підпільним губкомом Володимир (Мірошевський), Гришута (Конівець), Левко (Четолін) залишили нам цінні свідоцтва про ці події. Мірошевський: "Наша военная организация концентрировалась около тов. Полонского, командира так называемой "Железной дивизии", который пользовался в армии популярностью, почти равной популярности Махно. Нами был создан нелегальный армейский комитет, настроенный весьма агрессивно по отношению к "батьке", который неоднократно добивался у губкома разрешения осуществить военный переворот. Было очень трудно удержать армейцев"[15]. На початку грудня Махно скликав у Катеринославі командну нараду, на яку було викликано і Полонського. Паралельно він заїхав і до губкому, де зробив доповідь про свою роботу, яка "была отмечена большими успехами в смысле укомплектования командного состава партийцами"[16]. Звернемо увагу: на цьому засіданні був присутній невідомий з мандатом на ім'я представника ЦК КП(б)У Захарова з дорученням керувати збройними повстанськими загонами в білому тилу. Гришута згадує: "Мы его ввели в курс наших дел так, как с этого дня задача наша сводилась главным образом к подготовке наибольшего количества махновских частей к переводу в ряды Красной Армии"[16].

Командна нарада у Махна закінчилася пізно вночі, після чого Полонський запросив його та інших додому - повечеряти і відсвяткувати день народження дружини Тетяни (Мірошевський називає її Галіною). Що там відбувалося - точно невідомо. Але через годину махновці вивели зв'язаного Полонського з квартири на узбережжя Дніпра і розстріляли. Разом з ним були вбиті його дружина і кілька товаришів (за іншими даними, їх розстріляли через три дні). Джерела дають плутані відомості. Четолін, наприклад, стверджує, що були розстріляні разом 7 чоловік: Полонський, Азотов та "деякі нікопольські товариші"[17]. Гришута перераховує чотирьох: Полонський, Василь Азархов, Іванов і ад'ютант Полонського [16]. Махновська газета "Путь к свободе" надрукувала 6 грудня офіційне повідомлення: "2 декабря 1919 г. по постановлению Военно-Полевой контрразведки, утвержденному Командармом Б.Махно, Начштабом армии и командирами 1 Донецкого и 3 Екатеринославского корпусов расстреляны следующие лица: 1) Полонский, бывший командир 3 Крымского полка, ныне 1 стального кавалерийского. 2) Семенченко, адъютант Полонского, поручик. 3) Вайнер, бывший председатель большевистского трибунала при 1 сводном Екатеринославском полку. 4) Бродский, бывший большевистский инспектор. 5) Сожительница Полонского. Все пятеро, находясь в революционной повстанческой армии, организовали измену в армии путем намеченного убийства ответственных руководителей повстанчества"[18]. Мірошевський додає до них шостого - тов. М.Азарова [15]. За спогадами Гришути, про арешт Полонського йому повідомив Новицький наступного ранку. Стривожені більшовики намагались з΄ясувати, що трапилося з їхнім лідером, але отримали від "батька" грубу відсіч. Після появи офіційного повідомлення напруженість вибухнула відкритим конфліктом.

В офіційну версію змови не повірила навіть махновська Реввійськрада. "Батько" путався в свідченнях, то згадував про дві пляшки з отруєною горілкою, то висував контррозвідника Льову Задова, який плів щось про отруту в смаженій картоплі, потом з΄явився свідком якийсь доктор Огаркін, потім замість спроби отруєння виникло звинувачення Полонського в змові з білими. РВР це не задовольнило, делегати-комуністи вимагали звільнення свого лідера, "батько" зірвався і почав лаятись, погрожуючи маузером. РВР на чолі з Воліним колективно пішла у відставку, більшовики встали у відкриту опозицію. Рівновагу було втрачено.

Західні дослідники (С.Беленко, А.Скірда) і досі відстоюють версію комуністичної змови, розкритої та покараної Махном. Беленко, наприклад, розповідає, що крім заарештованих на квартирі, на вулиці чергувало ще 10 комуністів-підпільників, тобто була явна змова, і посилається на те, що пізніш Махном були розстріляні ще 12 командирів-комуністів, призначенців Полонського. Але його праця настільки переповнена помилками (наприклад: "28 августа 1923 Махно ушел за границу", хоча це відбулося у 1921 р., "11 января 1920 после того, как повстанческая армия Махно была отправлена на фронт против Врангеля, он был объявлен вне закона"[19], хоча Врангель очолив білу армію лише в квітні, Махна оголосили поза законом 9 січня, а перекидати повстанців збиралися на західний фронт проти поляків), що ці відомості здаються дуже сумнівними. Зокрема, щодо розстрілів командирів-комуністів: Лашкевич, більшовик, командир 13 полку, залишався командувати ним до початку 1920 р., коли перейшов до червоних. Більш виваженою є точка зору В.Верстюка, який вважає "справу Полонського" виявом хворобливої підозрілості Махна або інтригою контррозвідки [20]. Ніяких серйозних доказів змови не було, може тому Полонського і розстріляли так швидко, без суду і слідства. В.Волковинський додає ще бажання Махна позбутися потенційного суперника - надто популярного командира [21]. Змова з отрутою вряд чи була реальною. Згадаємо свідоцтво Мірошевського: губком так і не дав згоди армійцям на переворот і усунення Махна, адже це загрожувало "передчасним розкладом повстанства"[15]. Враховуючи більшовицьку дисципліну, вряд чи вони почали б діяти без дозволу.

Звичайну працю можна було б тут і завершити. Але знайдений автором в архіві документ змусив його повернутися до постаті "представника ЦК КП(б)У Захарова". Дослідники одностайно вважають його агентом махновської контррозвідки і безпосереднім винуватцем розстрілу Полонського,зауважуючи, що "ЦК КП(б)У нікого до Катеринослава не посилав і взагалі Захарова ніхто не знав"[21]. Це не так. Справа в тому, що в Катеринославі тоді дійсно перебував С.П.Захаров, "оставшийся от 58 дивизии политследователь, который работал в стане Деникина по агитации и организации повстанческих отрядов" І ось його звіт: "Мной был организован маленький отряд в 24 чел. при 15 шт. и с разведкой от имени Батьки Махно. Командир повстанческого отряда Карпенко, в который я влил свой маленький отряд, и просил его, чтоб он отправил меня дальше, предварительно ознакомился с его боевой численностью. Отряд его в 1500 шт., 600 сабель, 18 пулеметов при 5 орудиях…Он направил меня к батьке Павловскому. По прибытии к Павловскому 7 ноября здесь же я был арестован, замеченный как коммунист. Но в штабе была масса повстанцев, которые ранее находились в Красной Армии , которые поручились за меня, после чего Павловский начал разговаривать не как с коммунистом, а как с организатором повстанческих отрядов… на первое время освободил меня, но заметив со мной сотрудника, приступил опять к аресту и произвел обыск после которого нашел массу заметок о партийной работе и хотел пустить в расход, но повстанцы защитили, взяв с меня слово организовывать партизанские отряды…[в Нікополі арештований вартою Полонського] В штабе Полонского выяснилось, что он меня знает, где оказалось несколько курсантов от ЦК красных офицеров и много коммунистов. Я им сделал доклад о своей работе… Мной организованный повстанческий отряд вместе с комсоставом влился под начало т.Полонского, начальника боеучастка Никопольского направления, который пользовался большой популярностью среди повстанцев. Штаб Полонского 28 чел. и кроме того имеются красные офицеры, 1200 штыков, 1500 сабель, 2 броневика, 70 пулеметов, 4 орудия - действуют в контакте с батькой Махно. Я был вытребован в Екатеринослав для доклада батьке Махно… В Екатеринославе я был арестован и представлен батьке Махно, но когда ознакомился он со мной, то предложил сделать доклад в РВС имени Батьки Махно, где я сделал боевую сводку… и в свою очередь ознакомился с личным составом его штаба. Штаб Махно около 40 чел., личный его штаб 28 чел., штаб к/разведки 15 чел., штаб отдела снабжения 12 чел., комендантский состав 7 чел., состав гарнизона 18 чел. Силы Махно при штабе доходят до 6000 шт., 200 пулеметов, 8 орудий, 2-3 бронеавтомобиля. Личный отряд Махно состоит из отборных лиц - 1000 человек конных… Приблизительная численность всей армии Махно доходит от 30 до 40 тыс., имеют огромное количество тачанок… По прибытии в Екатеринослав штаба Полонского был встречен Махно радушно… был устроен бал, где сам Махно отплясывал. Махно задал Полонскому вопрос: "За что вы меня так любите?"- на что был дан ответ: "За то, что мы должны вместе работать и спасать революцию", на что Махно сказал, что я люблю тебя как боевого командира, но знаю, что ты коммунист и готовишь мне в спину нож. - Понимай как знаешь, Нестор Иванович. На второй день устроен концерт-митинг - часть штаба сидела вместе с Полонским. После спектакля были все штабные Полонского арестованы. 2 декабря были перестреляны без суда и следствия. 6 декабря было определенно выяснено, что Полонский и часть его штаба расстреляны. В 13 полку, державшем фронт, стало сильное брожение по поводу расстрела командиров. Видя все это, Махно выпустил до 50 снарядов по Нижнеднепровску в сторону белых, взорвал Екатеринославский мост и отступил на 20 верст…12 января 1920, Харьков"[22].

На підставі цього документа можна запропонувати таку версію подій. Махновська контррозвідка, дійсно, завчасно готувала провокацію проти Полонського, бо його прокомуністична діяльність не була тайною. В бесіді з П.Грудачовим Полонський відверто казав: "Если буду иметь возможность - уйду... И еще уведу за собой часть батьковского воинства... Свою партию коммунист Полонский никогда не предавал и не предаст"[4]. В нагоді став і Захаров. Під час одного з арештів та обшуків саме у нього і був вилучений мандат "представника для формування повстанчих загонів". Саме з цим документом якийсь махновець і був командирований на засідання підпільного губкому, де зустрічали Полонського. Правда, постає питання: адже Полонський знав справжнього Захарова. Але, якщо припустити, що йому не представляли поіменно всіх присутніх на засіданні, це утруднення знімається. Таким чином, версія про провокацію контррозвідки не тільки підтверджується, але ми й отримуємо відомості про те, як вона готувалася. Правда, можлива й інша версія, але для цього треба припустити, що Захаров був настільки дурною людиною, що під час доповіді в штабі Махна щиро розповів усе, що він бачив у Полянського: "курсантів від ЦК, червоних офіцерів, багато комуністів". В такому разі візит Захарова на засідання парткому вже не грав великої ролі - це міг бути насправді він сам. В штабі Махна вже все зрозуміли і тепер лише вичікували моменту, пустивши Захарова на засідання, як відволікаючий маневр. А потім відоме: опівночі закінчилась махновська нарада, Полонський запрошує до себе Махна, Каретникова, Чубенка і Василевського і вже через годину (після роз΄яснювальної бесіди?) вони же його виводять і розстрілюють. Ймовірність другої версії визначається ступінню розумності Захарова.

Таким чином, уточнюючи класичну версію, дістаємо висновку, що "справа Полонського" не була початком цілеспрямованої антикомуністичної кампанії, як це подавала традиційна радянська історіографія. Не мала вона і реальної бази "розкриття антимахновської змови". Ймовірніше, це був окремий випадок ліквідації потенційної загрози владі "Батька", спровокований контррозвідкою. Бо, як зазначалось в офіційному повідомленні, ніяких суто антикомуністичних арештів і репресій не проводилось, "ни один партийный большевик за принадлежность к партии не был арестован"[18], продовжувала виходити більшовицька газета "Звезда", залишалися на своїх посадах деякі командири-комуністи. Зазначимо такий факт: коли Махно під тиском білих відступив з Катеринославу до Нікополя - комуністи пішли вслід за ним. За наслідками, інцидент не додав Махнові популярності, навпаки, реальним став розкол, що підірвав його сили напередодні вирішальних боїв з білими і сприяв поразці, а також розкладу і розпаду повстанської армії на початку 1920 року.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1.Чоп В. Українське питання в ідеології махновського руху // Історичний феномен Гуляйполя. Політична і військова діяльність Н.Махна.-Запоріжжя: Просвіта, 1998.-Ч.1.-С.85.

2.Семенникова Л. Гражданская война...//Наука и жизнь.-1995.-№10.-С.46.

3.Беленко С. Махно и Полонский // Минувшее. Вып 4.-Париж, 1987.-С.277-278.

4.Горак В. Заговор против Махно // Рабочая газета.-28 августа 1992.

5.Герасименко К. Махно.-Харьков:Интербук, 1990.-С.23.

6.Гутман М. Под властью анархистов //Н.И.Махно. Сб.док.-К.:Дзвін,1991.-С.83.

7.Махно Н. Воспоминания. Кн.1.-Париж, 1929.-С.169-171.

8.Голованов В. Тачанки с юга.-М.:Март-Запорожье:Дикое поле, 1997.-С.257.

9.История УССР в 10 томах. Том 6.-К.:Наукова думка, 1984.-С.483.

10.Махно Н. Воспоминания. Кн.2.-Париж, 1936.-С.25.

11.Голованов В. Указ.соч.-С.252.

12.Беленко С.Указ.соч.-С.288.

13.Гражданская война на Украине. Сб.док. в 3 томах.-Том 2.-К.:Наукова думка, 1967.-С.447.

14.Тимощук А.В. Анархо-коммунистические формирования Н.Махно.- Симферополь: Таврия, 1996.-С.87.

15.Мирошевский В. Свободный Екатеринослав // Пролетарская революция.-1922.-№9.-С.204-205.

16.Конивец (Гришута). 1919 год в Екатеринославе и Александровске //Летопись революции.-1925.-№4.-С.86.

17.Левко (Четолин). Коммунисты среди партизан //Там само.-С.96.

18.Зиньковский. Расстрел изменников и заговорщиков против повстанческой армии //Путь к свободе.-6 декабря 1919.

19.Беленко С.Указ.соч.-С.292, 274, 293.

20.Верстюк В. Махновщина.-К.:Наукова думка, 1991.-С.205.

21.Волковинський В.М. Нестор Махно:легенди і реальність.-К.:Перліт продакшн,1994.-С.155-156.

22.Державний архів Луганської області.-Ф.143, оп.3, спр.22, арк.246-249.