Федоровський Юлій Рудольфович

Селянський повстанський рух часів громадянської війни на Україні на чолі з Нестором Махном завжди був об'єктом уваги закордонних дослідників. Останнім часом, коли махновщину стало можливим вивчати і на його батьківщині, на Україні вийшло багато праць. Але питання закордонної історіографії ніде не ставало в центр уваги - лише обов'язково-формальний побіжний огляд на початку роботи. Виключенням можна вважати хіба що доповіді В.Іваненка і А.Голуба "Нестор Махно очима соціалістів-вигнанців" та Ю.Федоровського "Образ Махно в исторической и художественной литературе" на Запорізькій конференції махнознавців у 1998 [53]. Але у першій охоплено лише праці трьох діячів української національної еміграції, друга ж присвячена переважно вітчизняній літературі.

Первісна закордонна емігрантська література про махновщину має ярко виражений двоїстий характер - її можна розглядати і як джерело, і як історіографію, бо вона писалася самими учасниками подій. Відповідно до поглядів авторів її можна розділити на білогвардійську, анархістську й українську національну.

Представники першого табору це переважно білоемігранти-державники, прихильники "едино-неделимого" руху, для яких усі революційні події 1917-1921 рр - просто нова "смута". Зрозуміло, що і керівник потужного селянського повстанства Махно для них - бандит. Чисто джерельний характер мають "Екатеринославские воспоминания" Г.Ігрєнєва (1921), "Крымская эпопея" А.Валентинова (1922), "Екатеринослав, 1917-1922" З.Арбатова (1922), "Крым при Врангеле" В.Оболенського (1925), що друкувалися в емігрантських збірниках на кшталт "Архива Русской Революции" і частково були перевидані у СРСР наприкінці 1920-х рр. у серії "Революция и гражданская война в описаниях белогвардейцев". Ігрєнєв, наприклад, крім реального свідоцтва про взяття махновцями Катеринослава у грудні 1917, переповідає і легендарні відомості про минуле "батька": чи то вчитель, чи то робітник, анархіст-експропріатор, потрапив на каторгу за вбивство рідного брата; згадує він також про пізніше антибільшовицьке повстання Махна [1]. Більш широку картину дає місцевий журналіст Арбатов: від першого взяття і грабунку Катеринослава махновцями 1 січня 1918 до другого взяття 14 жовтня 1919, згадує про рейди Махна і захоплення Павлограда влітку 1920 і навіть про його похід у Крим [2]. "Погляд із Криму" пропонується у працях Оболенського і Валентинова: вони дають досить близькі картини гарячкових зусиль Врангеля у 1920 р. налагодити зв'язки з Махном, незграбні спроби заприятелювати з "камышовыми батьками" типа Володіна і навіть пропагандистські атаки у вигляді друкування в кримських газетах фальшивих "зведень штабу Махна" про захоплення ним 3-4 губерній. Оболенський, зокрема, полемізуючи з П.Аршиновим, згадує, що Врангель нібито отримав від Махна листа зі згодою на союз, хоча визнає і можливість містифікації. Для заколисаного цими чутками білого Криму справжнім ударом став вихід на узбережжя Сівашу Махна… у складі Червоної Армії [3].

Певний перехід від мемуаристики до історії продемонстрований у працях К.Герасименка (1922) і А.Денікіна. Нарис першого "Батько Махно" [4] досить відомий у махнознавстві як малодостовірна збірка чуток, зображуюча Махна простим бандитом. Може тому він неодноразово друкувався в СРСР: у 1927 в 5 томі серії "Революция и гражданская война…"(відмітимо, що у цьому виданні радянські редактори розумно вирізали 2 глави з найбільш безглуздими вигадками: про зустріч з махновськими повстанцями у червні 1918, адже Махно повернувся на Україну лише наприкінці липня і почав діяти у серпні, і про його одруження з єврейкою Сонею на початку 1919); у 1928 - два окремих видання, у 1990 ще два видання і т.д. Попит на літературу про махновщину зараз вже задоволений більш серйозними працями і про Герасименка ми згадуємо лише як про першу спробу відійти від чисто мемуарного жанру і дати певний історичний нарис. Білий генерал Денікін, докладно до дріб'язковості описуючи революційні події у 5-томних "Очерках русской смуты" (1921-1926), згадує про Махна, викладаючи хід бойових дій у 1919 р і дає побіжний огляд українського повстанського руху. Хоча і називаючи махновців "бандитами", генерал все ж таки визнає, що "восстание распространилось на обширной территории,… расстроило наш тыл и ослабило фронт"[5].

Дещо окремо зазначимо творчість Н.Р.Алексєєва. Колишній білий офіцер в еміграції близько зійшовся з Махном і на підставі особистих вражень видав у 1920-1930-ті роки кілька праць напівлітературного характеру [6]. Популярний в еміграції російський письменник М.Алданов (Ландау) у 1936 видав нарис "Взрыв в Леонтьевском переулке" про відому анархістську акцію 1919 р. Третина твору присвячена Махнові, який зображений в традиційних для білоемігрантів чорних тонах: "озирался как зверь... по натуре он был человек злой и жестокий" і т.п. Автор демонструє неабияке знання тексту книги Аршинова і вищезгаданого радянського видання Герасименка з коментарем П.Щєголєва, порівнює Махна з Разіним і Пугачовим та безпідставно приписує йому проукраїнські настрої [7]. Друга світова війна фактично поклала край білоемігрантській тенденції. Окремим випадком можна згадати хіба що "Історію Сімферопольського полку" (1962), складену колишнім офіцером В.Альмендінгером. Це той самий полк, який був повністю знищений Махном у вересні 1919. Робота цікава тим, що дає по-військовому чітку картину бойових дій того літа [8].

Анархістська тенденція представлена небагато. Під час успіхів Махна до нього зліталися анархісти не лише з усієї Росії, але й з-за кордону, бо його влада давала можливість втілення їхніх абстрактних умовиводів у життя. Апологетичні враження від цих поїздок відбиваються, наприклад, у книзі американської анархістки Е.Гольдман, яка навіть цитує запрошення Махна: "Приєднуйтеся до мене і ми зуміємо підготувати умови для дійсних анархістських експериментів" [9]. Більш серйозною є відома праця П.Аршинова "История махновского движения"(1923), яка довгий час була ледь не єдиним "дозволеним" закордонним джерелом для радянських дослідників. Книга дає досить повну картину, але страждає на зрозумілу ідеалізацію Махна і його руху [10]. Інший визначний діяч махновщини - В.Волін (Ейхенбаум) спромігся написати про неї книгу французькою мовою лише під час 2 світової війни, очолюючи групу Опору в окупованому Парижі. Друком вона вийшла в 1947, у 1955 була перекладена англійською. В 1969, коли у зв'язку зі "студентською революцією" в лівих колах Заходу загострився інтерес до революційних діячів минулого (Махна, Троцького), вийшло друге французьке видання книги Воліна. Він, як і Аршинов, подає широку картину народного повстанства, намагаючись включити до його складу не лише махновщину, а й "антоновщину", і Кронштадське повстання 1921 р., згадує приклади більшовицького зрадництва, як-от розстріл махновського штабу влітку 1919, описує "Великий рейд" і Олександрівський з'їзд 1919 року [11]. До цього ж часу відноситься робота ідеологів "нових лівих" Даніеля та Габріеля Кон-Бендитів, які розглядали Махна як зразок "лівої альтернативи комунізму"[12].

Українська національна історіографія є більш розлогою. Як і білогвардійська, і західна, вона починалася з літературних і напівлітературних творів: вже в 1925-1926 в Коломиї вийшла дилогія Клима Поліщука "Гуляйпільській батько", у 1929 з'явилася невелика стаття Ю.Махалевича "Батько Махно" в календарі-альманасі "Дніпро"(Львів). Спроба осмислення причин поразки, зроблена Панасом Феденком у 1930, привела його до впевненого висновку: винний "ідеологічно невиразний і неодностайний" повстанський рух, "індивідуалізм ріжних отаманів, самоволя і нахил до взаємної боротьби". Як приклад, він наводить контакт Махна з петлюрівцями у вересні 1919: "Махно, побачивши, що військо УНР... "жде у моря погоди" і не б'ється з російською добровольчою армією, покинув нам своїх недужих та ранених, а сам рушив від Умані знов на схід проти "золотопогонників"... з чорним прапором анархії" [13]. Так була зформульована одна з догм української національної історіографії.

Певний сплеск публікацій в емігрантській історіографії махновщини відбувся в середині 1930-х рр., коли на смерть "батька" у 1934 озвалися львівські газети. Відставний генерал-квартірмейстер петлюрівської армії М.Капустянський звинувачував Махна в гальмуванні розвитку "нашої справи... за своїми переконаннями Махно не був українцем, до останнього часу навіть зовсім не вмів і не хотів говорити по-українськи і не цікавився українською проблемою"[14], хоча і визнав, що "отаман Нестор Махно був без сумніву здібною, видатною людиною і добре надавався на проводиря повстанських революційних мас"[15]. Інший автор зазначав: "Махно виявив великі стратегічні можливості і коли б був приєднався до загальної української визвольної боротьби, то хто знає, може Україна була б сьогодні вільною та незалежною державою" [16]. 18 грудня 1934 колишній прем'єр-міністр Ісаак Мазепа виступив з рефератом, наголосивши, що "Махно не був свідомим українцем і за незалежність України не боровся". Дорікаючи "батьку" за "несвідомість" і "розз'єднаність", він теж згадував про "Уманський епізод", роздратовано описуючи "момент у кінці вересня 1919, коли Махно, опинившись між військами Денікіна й армією УНР, був примушений увійти в контакт із нашим командуванням. Та цей контакт залишився тільки як випадковий епізод... Махнівці... знову перекинулися на Катеринославщину, забувши про свій договір з укр. армією... Такий стан партизанського руху, очевидно, був не в інтересах української боротьби" [17]. Аналогічну точку зору виклав і Фотій Мелешко. Згадуючи про свої контакти з махновцями влітку 1919, він робить твердий висновок: "В українській визвольний боротьбі роль Махна була такою негативною і деструктивною, що він заслуговує лише ігнорування"[18]. До цієї ж хвилі можна віднести і М.Алданова (1936), і статтю С.Даушкова "Скарбунок отамана Махна" в "Календарі для українських працюючих людей"(Львів, 1937), і книжку Ю.Петровича (1937), в якій, зокрема, згадується про ранні рейди Махна та його об'єднання з загоном Єрмократьєва в серпні 1918, про бої з денікінцями восени 1919 р. [19]

Але багато хто з національних діячів, не в змозі пробачити Махнові відсутності української "свідомості", немов би виконуючи настанови Мелешка, взагалі жодним словом не згадує Махна в своїх мемуарах і працях. Мовчать Д.Дорошенко в "Моїх споминах про недавнє-минуле" (1923), Олександер Лотоцький в "Сторінках минулого" (1932-1939), Антін Лотоцький в "Історії України" (1939). Цю традицію навіть у наш час продовжують римський монсіньор (колишній капелан дивізії СС "Галичина") Ісідор Нагаєвський в "Історії Української держави" (1989) і американський професор Тарас Гунчак в курсі лекцій "Україна. Перша половина ХХ ст." (1991). Відбиваючи консервативну тенденцію, Нагаєвський майже половину праці присвячує Західній Україні, в іншій половині головним героєм є Петлюра. Махно ж згаданий буквально двома словами і теж у зв'язку з ним: немов би Петлюра отримував листи від "отамана Махно" [20]. Робота Нагаєвського, тенденційна, переповнена помилками, справедливо названа В.Солдатенком "книгою войовничого дилетанта" і вряд чи була варта перевидання в Україні. Навіть у великій колективній "Історії українського війська", що вперше вийшла у Львові в 1936, пани З.Стефанів і Б.Гнатевич ігнорують махновську армію, обмежуючись лише 3 випадковими згадками про Махна, як "ворожу силу" [60].

Лише В.Винниченко в своїй "Історії" згадує Махна в огляді повстанства 1919 року, але демонструє повну необізнаність про "батька": чи то він "ідейний анархіст, свідомий українець, з романтичним устроєм свого війська, на зразок запорожського", чи "просто бандит, безпрінціпний, антиукраїнець" [21]. Правда, в "Щоденниках" Винниченко згадує Махна більше, переказує чутки про його рейди на Полтавщині в серпні 1920, про зріст популярності, але уїдливо коментує свою бесіду з українськими дипломатами, що Махно є " національним героєм" хіба що для закордонних діячів збанкрутілої УНР [22]. Кількома словами згадує "батька" Роман Млиновецький, який, незважаючи на свій затятий антибільшовизм і антирусизм, повторює більшовицький міф, що "Махно відкрив фронта Дєнікіну" [56 ]. Кілька малодостовірних згадок про Махна (розправи з офіцерами, намір створити "українську незалежну Червону армію", зустріч з Троцьким, на яку обидва прибули на "спеціяльних поїздах") можна знайти у спогадах І.Майстренка (1985)[57].

Зовсім по іншому, дуже ідеалізовано описує Махна Василь Дубровський у статті з характерною назвою "Український національний герой" (1945): "Батько Нестор Махно - здібний лідер запорізької фракції національно-визвольного руху - вів безперервну боротьбу проти ворогів нашого народу, не корячись обставинам, не зраджуючи своїх людей і не жаліючи власних сил і життя" [23].

Але така точка зору була поодинокою. Більшість діячів і другої хвилі, і другого покоління української національної еміграції засуджує махновщину. Наприклад, Л.Винар у своїх розвідках 1953 р. категорично заперечував ототожнення або спорідненість махновського руху із Запорізькою Січчю [24] (В.Чоп справедливо характеризує це, як "викликаний націоналістичною ідеологією рівень ідеалізації автором подій вітчизняної історії" [54]), стверджував, що Махно зрадив Петлюру, кинувши УНРівські війська і відкидав "голословні заяви", що останній планував пожертвувати Махна Денікіну [24]. До того ж відірваність від належних джерел і літератури, заідеологізованість і надмірний консерватизм вели до розповсюдження тенденційних помилок. В.Голубничий, автор статті "Махно і махнівщина" в "Енциклопедії українознавства"(1962) дає рік народження Махна - 1884, пише, що він "вчився на учителя... 1907 засланий за пограбування повітової скарбниці", цілком перекручує події літа 1919 і Старобільського союзу 1920 та завершує її пропагандистською страшилкою: "Махнівські села на Гуляйпільщині були більшовиками виселені в Сибір" [25]. Недалеко від нього пішла і Н.Полонська-Василенко, тричі перевидана в Україні. На 600 сторінках 2 тому її "Історії"(1976) Махно згадується 2 рази: як анархіст, учитель з Гуляйполя (!), керівник антигетьманського повстання, який потім перейшов до більшовиків [26]. Серед її джерел, як і у Голубничого - той же малодостовірний Дубровський. Стару пісню продовжував і М.Палій, пишучи, що Махно "відчував на собі величезний вплив з боку більшовицької пропаганди", що він зрусифікувався, забув про національне питання і взагалі селяни Півдня України були "політично і національно незрілими", тому що не боролися за Центральну Раду і Директорію [27].

Взагалі, слід відмітити, що українська націонал-емігрантська історіографія мала найбільший вплив на формування західної, окремі її представники (А.Скірда, О.Субтельний) настільки інтегрувалися в західну історичну науку, що важко їх відокремити. Цей вплив особливо посилився після 2 світової війни, коли російська еміграція послабла, розкололася на прорадянську й антирадянську, на патріотичній хвилі почалася репатріація. Українська же еміграція законсервувалася в своєму антикомунізмі і підсилилась потоком німецьких колаборантів. У дослідженні махновщини, як суто українського явища, це дуже помітно. Саме українські джерела стали базою для західної історичної літератури.

Перший відомий зразок - роман Ж.Кеселя, французького письменника російського походження, "Батько Махно"(1928) - цілком романтична історія, побудована на версії К.Герасименка про курсистку-єврейку Соню, яка покохала Махна за його страждання на каторзі та стала його жінкою [28]. Цікаво, що й у пізнішій творчості Кеселя літературознавці відмічають його інтерес до яркої анархічної особистості. Наступний приклад - нарис американця М.Номада "Бандит, який врятував Москву"(1939). Як видно з назви, твір, за американською манерою, присвячений найяскравішій події у житті Махна - його "Великому рейду" 1919 року. Як зазначає Ф.Сисин, це майже єдина робота, що демонструє український патріотизм Махна. Номад пише: "Махнові було особливо гірко, коли він писав про Україну... мимоволі він дав вихід національним бажанням його співвітчизників"[29].

Після війни ці напівлітературні праці змінилися серйозними історичними роботами: "Українська революція" І.Решетара [30], "Російська революція" В.Чамберліна. В останній, зокрема, згадується про організацію Махном з'їздів повстанців, де вони могли під його захистом вільно критикувати більшовицьку політику [31]. Певну увагу приділив Махнові Е.Карр, автор фундаментальної "Історії Радянської Росії". У першому томі (1950) він згадує "селянського ватажка з видатними здібностями - анархіста Н.Махна", який організував антигетьманський партизанський загін, що зріс до кількатисячної армії і контролював значну територію. Правда, Карр сумнівався в авторстві 2-3 томів спогадів Махна, що вийшли посмертно [38]. Найбільш доступною і розповсюдженою англомовною працею з махнознавства М.Богачевська-Хом'як вважає книгу Д.Футмана (1961), в якій використано багато сучасних джерел [32]. Відмітимо, що перший, журнальний варіант цієї роботи під назвою "Nestor Makhno" з' явився ще 1959 року в "So viet Affairs" №6.

Як вже зазначалося вище, наприкінці 1960-х рр піднялася нова хвиля цікавості до постаті Махна. Вийшли грунтовні дослідження П.Авріха про анархізм в Росії [33], де велика увага приділялась і Махнові. З'явилася друком фундаментальна джерельна публікація - підборка з 11 махновских листівок з архіву італійського анархіста Уго Феделі [34] - дуже потрібна річ, якщо врахувати джерельну бідність західних дослідників, на яку скаржився Ф.Сисин. Праці по махновщині вийшли у Польщі [35], Франції [36] та Канаді. Останню (автор В.Петерс) Ф.Сисин вважає найкращою англомовною книгою по темі. Петерс із залученням нових джерел уточнює деякі ключові моменти, наприклад, твердить, з посиланням на архіви Троцького, що ініціатива розгрому Махна була висунута ним ще 22 травня 1919, згадує про зустріч Махна зі Шварцбардом у 1926, де "батько" відмовляв його від наміру вбити Петлюру за погроми, побоюючись висунення аналогічних звинувачень на свою адресу [37].

Особливо зупинимося на колективній монографії "Україна. 1917-1921"(1977). Парадоксально, але вона вийшла під загальною редакцією того самого Т.Гунчака, який у своєму курсі історії України жодним словом не згадав Махна. За нього це зробили інші автори. Відомий радянолог Р.Пайпс вже у вступній статті охарактеризував махновщину як "потворний спалах расової ненависті, що скерувався проти всіх носіїв відбитку міської цивілізації"[39]. М.Богачевська-Хом'як серед усіх повстанських отаманів особливо відзначила Махна, як "анархіста, що вів незалежну лінію, хоча деякий час був у союзі з Директорією і деякий час - з більшовиками" [40]. А.Адамс відмітив Махна, як найсильнішого і найвідомішого з отаманів, що оперували в південно-східних степах і назвав його вождем "великої української жакерії" проти більшовицького диктату [41]. Докладно розглянув погляди Махна на українське питання Ф.Сисин, який покритикував радянського історика махновщини С.Сєманова за обмеженість джерел, наголосив на неуважність анархістів до національного питання, але відкинув твердження про антиукраїнську спрямованість махновського руху. Ф.Сисин вказав на певну еволюцію поглядів Махна, спираючись на його листи і статті середини 1920-х рр, наголосив, що перехід на позиції українського патріотизму відбувся лише в еміграції, водночас з "українізацією" в СРСР [42].

Серйозно займався проблемою махновщини французький історик А.Скірда. Але, зважаючи на своє українське походження, йому не вдалось уникнути певної ідеалізації махновців у дусі запорізького козацтва (друге видання його монографії так і називається "Козаки свободи"). Скірда вслід за Аршиновим вважає бій під Перегонівкою 26.9.1919 "поворотним пунктом" усієї громадянської війни, виправдовує розстріл Полонського, стверджуючи, що ним готувалася змова і заколот, наводить багато цікавих документів (наприклад, протоколи засідань ВРР, махновську программну декларацію від 7.1.1920, спогади польського анархіста К.Теслара і французького соціаліста М.Олів'є) та сумнівних свідоцтв про "червоний терор"[43]. Окремо зазначимо про події 1926 р. Англійський історик М.Малет в своїй книзі "Махно" (найбільш серйозне дослідження західної немарксистської історіографії, за думкою А.Шубіна) твердить, що антагонізм Махна з Петлюрою в еміграції посилився і Шварцбард напередодні замаху обговорював з "батьком" деталі [44]. Скірда, посилаючись на спогади болгарського анархіста К.Радєва, заперечує це, стверджуючи, що Шварцбард тільки намагався проконсультуватись і Махно відмовляв його від здійснення замаху [43].

З великих синтетичних праць західного походження відмітимо "Історії Радянського Союзу" італійця Джузеппе Боффа (1976) і француза Ніколя Верта (1990). Останній називає боротьбу Махна "визначною" як за строком (3 роки), розмахом (50000-на армія), різнорідністю національного та соціального складу, так і за політичною анархістською програмою і взагалі акцентує увагу на його анархізмі [58]. Перший, полемізуючи з такими поглядами, зазначає "розпливчасто анархічний характер" махновської лінії та вважає ідейний вплив анархістів на нього перебільшеним у літературі, яка некритично спирається переважно на мемуари анархістів-емігрантів [59].

В 1986 дослідження про махновщину вийшло в Німеччині. Автор Д.Дальман зібрав і обробив багатий фактичний матеріал [45]. З того ж року в Парижі почав виходити історичний альманах "Минувшее", що відновив традиції "Архива Русской Революции". В 1987 в ньому з'явилось оригінальне дослідження С.Беленка "Махно и Полонский". Автор, спираючись переважно на старі джерела, продовжує відстоювати версію про антимахновську змову Полонського, наводить деякі цікаві документи, але припускається багатьох помилок [46] (докладніше про це див. [55]). У відомій "Історії" О.Субтельного (1988) ледь не вперше Махнові приділено певну увагу. Автор називає його "легендарний Нестор Махно, русифікований український селянин і затятий анархіст", а його сили чисельністю в 35-50 тис. чол., які "часто ставали вирішальним чинником у боротьбі за Південь України", навіть виділяє як окрему анархістську армію. Субтельний зазначає, що "спираючись на широку підтримку народу, знаменитий батько Махно тримався аж до серпня 1921" [47], але автора знов підводить національна заангажованість. Розповідаючи про погроми, Субтельний, хоч і згадує про 50000 жертв (дані єврейського історика С.Барона), але, посилаючись на П.Кенеза, ще одного дослідника махновщини і громадянської війни [48], іде до применшеної цифри Я.Пеленського (28000-35000), некритично повторюючи його нічим не обгрунтовані розрахунки: немов би більшість євреїв загинули від рук білих, на українців же залишилось тільки 25%, з них 6000 - жертви отаманів Махна, Зеленого і Григор'єва, від рук петлюрівців же загинуло лише 1500-2000 чол. [49] Бачте, як "всохла" цифра жертв петлюрівщини? Адже ж є й інші цифри. Н.Могилянський, міністр Центральної Ради і гетьманський посол згадує про 100 000 жертв петлюрівщини [50]. А французький дослідник Б.Лєкаш, який за дорученням Ліги прав людини в 1926 об'їздив Україну і в 1927 видав у Парижі книгу, перекладену в СРСР в 1928, називає 300 000 жертв, 911 розорених міст і містечок і 211 власне петлюрівських погромів [51]. Відмітимо, що і Могилянський і Лєкаш жодним словом не згадують Махна, погромники у них - Петлюра та його помічники отамани Зелений, Тютюник та ін. Відсутність у "батька" погромних настроїв та антисемітизму відмічав ще П.Аршинов. Це роз'яснює, але не виправдовує позицію ізраїльського письменника Д.Маркіша, який у 1988 видав роман про Махна, де малює його неймовірно ідеалізованим. Про криваві махновські розправи з офіцерами, євреями, комісарами - жодного слова, насиллям займаються білі та червоні, ну, іноді контррозвідник Льова Задов [52]. По прочитанні твору стає ясно, що в цій галузі за 60 років (після Кеселя) майже нічого не змінилося.

На заключення відмітим, що повноцінне освоєння закордонної літератури тільки починається. Зазначимо, наприклад, що московський дослідник В.Голованов широко використав лише книги Воліна і Скірда, В.Волковинський - Аршинова, Палія, Малета та ін. В.Верстюк з незрозумілою впертістю у своїх працях уникає точних посилань, обмежуючись загальним списком літератури. Взагалі, не всі закордонні видання варті уваги і, безумовно, всі потребують дуже критичного підходу.

ЛІТЕРАТУРА

1.Игренев Г. Екатеринославские воспоминания. // Архив Русской Революции (АРР).-Берлин, 1921.-Т.3.-С.236-241.

2.Арбатов З.Ю. Екатеринослав 1917-1922. // АРР.-Берлин, 1923.-Т.12.-С.85-120.

3.Валентинов А.А. Крымская эпопея. // АРР.-Берлин, 1922.-Т.5.- С.32-33, 78; Оболенский В. Крым при Врангеле.// На чужой стороне.-Прага, 1925.-Т.9.-С.367-422.

4.Герасименко Н.В. Батька Махно.// Историк и современник.-Берлин, 1922.-Т.3.-С.151-201.

5.Деникин А.И. Очерки русской смуты.// Вопросы истории.-1994.-№9.-С.105-108.

6.Николаев Алексей. Жизнь Нестора Махно.-Рига, б.г.; его же Батька Махно.-Рига, б.г.; его же Первый среди равных.-Детройт, 1947.

7.Алданов М.А. Взрыв в Леонтьевском переулке.// Последние новости (Париж).-1936.-23 февраля.

8.Альмендингер В. Симферопольский офицерский полк 1918-20.-Лос-Анжелес,1962.

9.Goldman E. My Disillusionment in Russia.-New York, 1923.-P.104.

10.Аршинов П.А. История махновского движения.-Берлин, 1923.

11.Volin (V.Eikhenbaum) The Unknown Revolution.- London-New-York,1955.-P.132-136; Voline V. La revolution inconnue.-Paris,1969.-P.589-593; 606-619.

12.Cohn-Bendit Daniel and Gabriel. Obsolete communism, the Left-wing alternative.-N-Y., 1968.-P.220-234.

13.Феденко П. Повстання нації.// Збірник пам'яті С.Петлюри. -Прага, 1930.-С.90-98.

14.Вісті (Львів).-1934.-27 вересня.

15.Українське слово (Львів).-1934.-12 серпня.

16.Громадський голос (Львів).-1934.-11 серпня.

17.Мазепа І. Зимовий похід.// Хроніка 2000. Наш край.-1993.-№5.-С.136-138.

18.Мелешко Ф. Нестор Махно та його анархія. // Літопис Червоної Калини.-1935.- №1-4; // Новий шлях (Вінніпег).-1959.-18 грудня.

19.Петрович Ю. Махно: історія одного повстанського ватажка.-Львів, 1937.-С.12,39.

20.Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ ст.-К., 1994.-С.299.

21.Винниченко В.К. Відродження нації.-Київ-Відень, 1920.-Ч.ІІІ.-С.432.

22.Винниченко В.К. Щоденники.-Едмонтон-Нью-Йорк, 1980.-Т.1.-С.463, 469, 409.

23.Дубровський В. Батько Нестор Махно - український національний герой. // Чорноморський збірник.-Герцфельд, 1945.-Т.6.-С.5.

24.Винар Л. Причинки до ранньої діяльності Н.Махна в Україні (1917-1918) // Розбудова держави.-Монреаль, 1953.-№2.-С.14-20; його ж Зв'язки Н.Махна з армією УНР.// Там само.-№3.-С.15-18.

25.Енциклопедія українознавства.-Париж-Нью-Йорк, 1962.-Т.4.-Стлб 1493-1494.

26.Полонська-Василенко Н.В. Історія України.-Мюнхен, 1976.-Т.2.-С.511, 520.

27.Paliy Michael. The anarchism of Nestor Machno: An aspect of Ukraine revolution.-London-New-York, 1976.-P.73, 56.

28.Kessel Joseph. Batko Makhno.// L 'ame revolte.-Paris, 1928.

29.Nomad Max. The Warrior: Nestor Makhno, the Bandit, who saved Moscow.// Apostles of Revolution.-Boston, 1939.-P.340.

30.Reshetar I. Ukrainian revolution 1917-1920.-Prinston,1954.

31.Chamberlin W. The Russian Revolution.-New-York, 1954.-P.233.

32.Footman David. Civil war in Russia.-London,1961; New-York, 1962.

33.Avrich P. The Russian anarchists.- New-York, 1967; Avrich P. Anarchists and Civil War.// The Russian review.-1968.-Vol. 2 7.-№3; The anarchists in the Russian Revolution. Ed. by Paul Avrich.-London, 1973.

34.Rossum van L.J. Proklamation of the Makhno Movement, 1920.// International Review of Social History.-Amsterdam,1968.-Volume ХIII.-P.249-254.

35.Wojna Romuald. Nestor Makh no: anarchism czynu.// Z pola walki.-Warsawa,1970.-№2.-S.45-70.

36.Menzies M. Makhno.-Paris, 1972.

37.Peters Victor. Nestor Makhno: the Life of an Anarchist.-Winnipeg,1970.-P.80, 89-93.

38.Carr Edward. A History of Soviet Russia.- Vol. 1.-London,1950.-P.244-245, 378-379.

39.Pipes Richard. Introduction.// Hunczak Taras, ed. The Ukraine, 1917-1921: A Study in Revolution.-Cambridge-Massachusetts, 1977.-P.3.

40.Bohachevsky-Chomiak Martha. The Directory of the Ukrainian National Republic.// Ibid.-P.87.

41.Adams Arthur E. The Great Ukrainian Jacquerie.// Ibid.-P.257-268.

42.Sysyn Frank. Nestor Makhno and the Ukrainian Revolution.// Ibid.-P.271-304.

43.Skirda Alexandre. Nestor Makhno.-Paris,1982.-P.134-281,320; Skirda A. Les cosaques de la liberte: Nestor Makhno, l e cosaques de l'anarchie et la guerra civile russe.-Paris,1985

44.Mallet M. Nestor Makhno in the Russian Civil War.-London-Oxford,1982.-P.189.

45.Ditmar Dalmann. Der Erde und der Freiheit.-Düsseldorf, 1986.

46.Беленко С. Махно и Полонский. // Минувшее. Вып.4.-Париж,1987.-С.274-297.

47.Subtelny Orest. Ukraine: A history.-Toronto-London, 1988.-P.445, 465.

48.Kenez Piter. Civil war in South Russia.-Berkeley, 1977.-P.166.

49.Pelenski Jaroslaw. The Cossack insurrections in Jewish-Ukrainian relations.// P.J.Potichnyi and H.Aster, ed. Ukrainian-Jewish relations in historical perspective.-Edmonton, 1988.-P. 41; Subtelny O. Op. cit.-P. 581.

50.Могилянский Н. Трагедия Украины.// АРР.-Берлин, 1922.-Т.11.-С.104.

51.Лекаш Б. Когда Израиль умирает.// За рубежом.-1990.-№28.

52.Маркиш Д. Полюшко-поле.// Дружба народов.-1991.-№5, №6.

53.Історичний феномен Гуляйполя. Політична і військова діяльність Н.Махна.-Запоріжжя, 1998.-Ч.1.-С.51-55, 112-121.

54.Там само.-С.85.

55.Федоровський Ю.Р. Справа Полонського.// Вісник СНУ.-2002.-№9.

56.Млиновецький Р. Історія українського народу.-Мюнхен, 1953.-С.487,535.

57.Майстренко І. Історія мого покоління.-Едмонтон, 1985.-С. 92, 105,143,167.

58.Верт Н. История Советского государства.-М.,1995.-С.142, 145,152.

59.Guiseepe Boffa. Storia dell 'Unione Sovietica.-Volume 1.-Milano, 1976.-P.103-166.

60.Історія українського війська.- Вініпег, 1953.- С.358,450,458.