Федоровський Юлій Р.

Кандидат історичних наук
Доцент Східноукраїнського національного університету

Повстанський рух народу України у 1917-1921 рр та махновщина, як його невід'ємна складова частина, становлять з себе важливу проблему вітчизняної історіографії. Величезні соціальні зрушення останніх років призвели до пожвавлення інтересу до сторінок минулого, які довгий час подавалися викривлено. Полярне, чорно-біле зображення подій громадянської війни на Україні змінилося багатокольоровою палітрою різноманітних рухів і влад, які змінювали одна одну у ті переломні революційні роки. Безперечно, махновщина як наймасовіший повстанський рух тогочасної України відіграв величезну, якщо не вирішальну роль у подіях громадянської війни. І батько Махно заслужено посів певне місце в історії.

Вітчизняну історіографію 1920-х рр можна характеризувати двоїсто - і як літературу, і як джерело, бо вона писалася найчастіше самими же учасниками громадянської війни. Як приклад: Д.Лебедь "Итоги и уроки трех лет анархо-махновщины", 1921 [31] (книга зберігається у фондах Запорізького музею), Л.Троцький "Как вооружалась революція", 1924 [54] (один том є в Донецькій обласній бібліотеці). Ця література характерна наявністю багатьох живих рис, але дуже суб'єктивна і загромаджена специфічною революційно-марксистською лексікою того часу. Підсумки того періоду підбила "Махновщина" М.Кубаніна, 1928 (зберігається у бібліотеці Музею Ворошилова в Луганську) - грунтовне дослідження, яке довгий час залишалося єдиною монографією з проблеми і досить об'єктивно висвітлювало еволюцію махновського руху. Того ж року вийшла "Махновщина" В.Руднєва (є в Харківській обласній бібліотеці) - більш популярне видання, яке містить деякі цікаві матеріали. Період сталінізму характеризується повною відсутністю літератури за темою. Лише в 1966 вийшла стаття С.Семанова - єдине серйозне дослідження радянського періоду. Перебудова дала поштовх для новоъ хвилі. Сміливість авторів росла з розвитком гласності. Наприклад, праця В.Волковинського друкувалась в "Українському історичному журналі" в 1989-1990 під назвою "Звивисті стежки політичного авантюриста", в 1991 в "Вопросах истории" під назвою "Н.И.Махно. Политический портрет", а окреме видання (1994) завершується такими словами: "Сьогодні не варто застосовувати щодо Махна старі клише "антигероя", "політичного авантюриста" [3]. Ще більша оціночна амплітуда (від негативу до ідеалізації) характерна для творчості Т.Беспечного. Велику загальну картину руху подано у монографії В.Верстюка (хоча є й окремі помилки). Закордонне махнознавство має корінням дві емігрантські тенденції: анархістську й національну. До першої належить колишній співробітник Махна В.Волін (Ейхенбаум), видавший у 1955 у Лондоні англомовну книгу, перевидану французькою у 1969. Торкалися теми й українські діаспорні дослідники: у Франції - А.Скірда (1985), в Англії - М.Палій (1976). Виходили праці М.Мале (Оксфорд, 1982), Д.Дальмана (Дюссельдорф, 1986), В.Петерса (Канада, 1970). Останній сплеск публікацій відбувся у 1998, коли відмічалося 110-річчя з дня народження Махна: у Запоріжжі відбулась присвячена цьому наукова конференція, вийшли роботи С.Серьогіна, Є.Железко, Я.Фалько, нова стаття В.Верстюка.

Як справедливо відмітив філософ А.Бутенко, "каждый живущий человек - исторический деятель… те из них, которым благодаря уму, воле, страсти и иным качествам удается лучше других выразить общие потребности, сильнее воздействуют на ход истории" [11]. В яких же умовах зформувався як особистість Нестор Махно, потреби яких шарів суспільства відбивав? За уточненими даними, Н.І.Махно народився 26 жовтня 1888 р. в Гуляйполі [2], хоча сам не знав точної дати свого народження і помилково вказував в документах 1889 (в деяких джерелах 1884). Для бідної південноукраїнської селянської сім'ї точна дата народження молодшого сина не мала великого значення, хоча пізніше молва окутала цей факт шаром легенд: немовби під час хрещення у батюшки спалахнула риза і він напророчив, що з малюка виросте великий розбійник [1]. Справжнє життя селянського сина було набагато буденнішим - він працював пастушком, потім учнем торговця, підмайстром маляра, в 1903 поступив на Гуляйпільський чавуноливарний завод. У великому промисловому селі розвивалося не лише сільське господарство. Це було "перше покоління українського пролетаріату, яке ще не розірвало міцних зв'язків із селом"[4]. До речі, у 1917 саме робітники місцевих фабрик склали основу "чорної гвардії", а пізніш - командного складу махновських загонів [5].

Під час Першої Російської революції в Гуляйполі виник анархо-комуністичний гурток, який очолювали Олександр і Прокофій Семенюти і Вальдемар Антоні. До нього прибився і молодий Махно. Злиденне дитинство виховало в ньому бунтарський дух: до того часу (1907) він вже встиг взяти активну участь у загальному страйку робітників фабрик Кернера і Крігера 22 лютого 1905 і попрацювати розповсюджувачем літератури у місцевій організації РСДРП (меншовиків). З вересня 1906 по липень 1908 "Спілка бідних хліборобів" (таку назву взяла група) зробила низку нападів на місцевих багатіїв, витрушуючи з них гроші "на революцію". Махно із завзяттям узявся за справу "експропріацій", але його підвела неврівноваженість. Наприкінці 1906 він вирішив допомогти своєму приятелеві позбутися суперника, зп'яну зчинив стрілянину і потрапив у околодок за незаконне носіння зброї, правда, ненадовго. В серпні 1907, повертаючись після нападу на купця Гуревича, Махно з товаришами наткнулись на стражників. Можливо все обійшлося б, але Нестор, недовго думаючи, почав стріляти. Тоді "спілчанам" вдалось втекти, але невдовзі Махно був арештований [17]. Революція вже скінчилась, коли в липні 1908 його випустили під заставу 2000 крб. До речі, цю суму за проханням Махнової матері вніс сам директор заводу М.Кернер (за іншими даними, заводчик Й.Виглинський). Не заспокоівшись, Махно знов узявся за старе і невдовзі знов був арештований. Гуляйпільський пристав Караченцев ретельно взявся за розкриття "Спілки". 28 липня 1908 коли рештки групи зібралися в хаті І.Левадного, її оточила поліція на чолі з урядником Лепетченком. Анархісти завзято відстрілювались і вбили урядника (до речі, серед них був його син Іван, який пізніше став командиром у Махна). У перестрілці загинув П.Семенюта, інших було арештовано. Лише О.Семенюті та В.Антоні вдалося втекти за кордон. Відмітимо, що Семенюта через рік повернувся і помстився за брата, вбивши Караченцева (деякі дослідники помилково приписують це Махнові). Інша доля судилася Антоні: він емігрував аж до Аргентини, повернувся в СРСР в 1962, оселився в Нікополі, де й помер у 1974, залишивши мемуари. Цікава підробиця: в 1930 в газеті "Більшовик Гуляйпільщини" вийшла стаття колишнього махновця В.Шаровського "Революційний рух 1905 року на Гуляйпільщині"(зберігається в Запорізькому музеї). В ній О.Семенюта стає головним героєм групи, про Махна же жодного слова. Але ж за участь в нападах виїзна сесія Одеського військово-окружного суду 22.3.1910 засудила Нестора до страти.

Міфологізована модерна історіографія багато накрутила навколо факти пом'якшення вироку: немовби мати Махна Явдоха Матвіївна звернулась до цариці, чи то Марії Федорівни, чи то Олександри Федорівни з проханням про помилування, яке й зіграло свою роль [6]. С.Семанов чомусь приписує помилування воєнному міністрові В.Сухомлинову [7], хоча вже був опублікований документ - телеграма міністра внутрішніх справ командуючому військами фон-дер-Фліту від 7.4.1910: "Смягчению участи Нестора Махно, Ефима Орлова, Наума Альтгаузена, Василия Шаблевского предложенном размере препятствий не встречаю. МВД статс-секретарь Столыпин" [8]. Справа у тому, що завдяки підчищеній даті народження Махно став на час приговору неповнолітнім (не досягшим 21 року) і не підлягав страті. Після 52 діб у камері смертників Махна етапували до московських Бутирок, де він і пробув до 2.3.1917. В'язень він був беспокійний, постійно конфліктував з начальством, кілька разів намагався втекти, тому й не потрапив під розрекламовану амністію 1913 на честь 300-річчя Романових. Тут же в "тюремних університетах" Махно познайомився з теорією анархізму, яку йому виклав Петро Аршинов.

Після звільнення під час Лютневої революції Нестор повернувся у Гуляйполе і як постраждалий від царизму герой-революціонер вже 29 березня очолив "Селянський союз"(який у серпні був реорганізований в "Совєт"), потім профспілку металістів та деревообробників (в червні), Комітет захисту революції (в серпні), керував рядом інших організацій, що тоді виникали. Безсумнівне лідерство Махна в районі було навіть кваліфіковано В.Волковинським як "диктаторство"[9]. Під час "корніловщини" з колишніх анархістів почали створюватися загони "чорної гвардії", які озброювались за рахунок реквізіцій у місцевих поміщиків і роззброєння проходячих ешелонів з демобілізованими солдатами. Паралік влади Тимчасового уряду дозволив Махнові створити і зберегти своєрідний "радянський" острів у районі. Б.Міхно, урядовий Олександрівський комісар, який намагався вгамувати "сваволю", був просто вигнаний з Гуляйполя. Землі поміщиків розподілили між селянами, фабрикантів змусили підвищити робітникам зарплатню. Все це відбувалось ще до Жовтневої революції, тому місцеве населення твердо запам'ятало, що воно отримало все від Махна, а не від далекого Петроградського уряду. Це забезпечило Нестору довічну підтримку.

Анархістське Гуляйполе вітало Жовтневу революцію. Щодо національних прагнень Київського уряду Центральної Ради, то вони не мали впливу на русифікованому багатонаціональному Лівобережжі. Катеринославська "Звезда" відмічала: "Наши организации на 70% состоят из украинских рабочих и солдат, в высшей степени равнодушных, а чаще прямо враждебных к национальным желаниям"[28]. А Махно із задоволенням згадував, "что население района было определенно враждебно настроено против политики Украинской Центральной Рады, агенты которой, разъезжая по району, травили всякого революционера, называя его "предателем неньки Украины" и защитником "кацапів", которых по "идее" Центральной Рады нужно было убивать "як гобытилів мови". Такая идея оскорбляла крестьян. Они стягивали с трибуны проповедников и били их как врагов братского единения украинского народа с русским"[12]. Ще в липні на загальному Гуляйпільському сході була ухвалена резолюція: "Шлем ему… Киевскому правительству в лице Центральной Рады и ее Секретариата смерть и проклятие как злейшим врагам нашей свободы". Більшовиків же та лівих есерів гуляйпільські анархо-комуністи вважали найближчими союзниками [13]. Як свідчать знайдені кримським дослідником О.Тимощуком документи, анархістські загони Н.Махна та М.Никифорової вже з грудня 1917 підкорялися більшовицькому головнокомандувачу В.Антонову-Овсієнку. Чорногвардійці Махна і червоногвардійці С.Богданова разом займалися наприкінці 1917-на початку 1918 роззброєнням козацьких ешелонів, що рухалися на Дон [14].

Укладення Центральною Радою Брестської угоди з Австро-Німецьким блоком Махно гостро засудив, як "гнусное дело, учиненное… украинскими социалистами-шовинистами". Розуміючи, що скласти опір наступаючим окупаційним арміям можна лише на чолі добре озброєного і організованого війська, Махно прискорив формування "гуляйпільських вільних батальйонів", командиром яких був призначений лівий есер матрос М.Полонський [16]. Зброєю йому допоміг начальник південноросійських червоних військ Беленкевич. Але прихильники Центральної Ради (місцева Просвіта на чолі з Дмитренком і українські есери А.Волох, Л.Приходько, О.Соловій), невдоволені анархо-комуністичним пануваннням Махна, 15-16 квітня зчинили бунт і, домовившись з окупантами, впустили їх до Гуляйполя. Загони Махна були роззброєні, штаб розгромлений, його члени арештовані. Щодо місця його самого в подіях існує дві версії. Прибічники першої, спираючись на його спогади, стверджують, що заколотники скористались його відсутністю в Гуляйполі, бо напередодні Махно був викликаний до штабу червоного командира Єгорова (В.Верстюк, В.Голованов). Інші, посилаючись на записи В.Антонова-Овсієнка, спогади О.Чубенка, твердять, що Махно був у Гуляйполі та просто не зміг нічого вдіяти проти заколотників і втік під захист червоних (В.Волковинський, О.Тимощук). Так чи інакше, Махно разом перетворився із всевладного хазяїна Гуляйпільського району на одного з багатьох тисяч українських утікачів, які уходили на схід в Росію, не бажаючи залишатися під німецькою владою. Він добре запам'ятав "зраду українських шовиністів".

Весною 1918 Махно подорожував по містах Південної Росії, знайомлячись з вируючим політичним життям і налаштовуючи зв'язки з місцевими анархістами. Висновки були не дуже приємні: анархісти нездатні до самоорганізації, не мають сил і навиків триматися єдності в діях, не розуміють того, що розрізнені групки не можуть впоратись з новими вимогами часу, не здатні ні на що серйозне [18]. Під час перебування влітку 1918 в Москві Махно став свідком поглиблюючогося розходження між більшовиками та лівими есерами, яке потім вибухнуло липневим заколотом і мав ряд зустрічей з анархістськими і більшовицькими лідерами (А.Боровим, Л.Чорним, П.Кропоткіним, Я.Свердловим, В.Леніним). Відтворена в 18 розділі 2 книги спогадів Махна бесіда з Леніним несе на собі відбиток великого враження, яке він виніс зі спілкування з головою Раднаркому. І, незважаючи на довгу антибільшовицьку боротьбу, Махно в своїх мемуарах завжди з повагою згадував про Леніна, з незмінним епітетом "мудрий". За дорученням Леніна український більшовик Затонський, той самий, що через рік буде намагатися знищити Махна, видав Нестору фальшиві документи для нелегального повернення на Україну на ім'я вчителя І.Я.Шепеля (звідси бере початок легенда, що Махно був учителем). Можна погодитися з В.Головановим, що, Махно, поспілкувавшись з столічними "діячами", розчарувався в анархізмі і по суті відійшов від нього [19]. Але вряд чи правомірно натякати, як О.Тимощук, що Нестор повертався на Україну чи не як штатний агент більшовиків [20].

Наприкінці липня Махно добрався до Гуляйполя і, зібравши 7 старих товарищів-анархістів (І.Лютий, А.Марченко, С.Каретник), зорганізував свій перший загін. Вже 8 серпня у зведеннях австрійської Східної армії відмічено напад на офіцерів біля с.Федорівки Олександрівського повіту (2 австрийців вбито, 2 українців поранені). 16 серпня на австрійський патруль, висланий для проведення слідства, наскочив гурт повстанців з кулеметом. Документ приписує напади більшовикам, але окупаційне командування здебільшого поєднувало під цим означенням всю політичну опозицію гетьманському уряду - характерна ознака більшовицького впливу. В той час в тому районі більшовиків не було, напевно, що ці наскоки зробили повстанці-махновці. Пізніше звістки про подібні інциденти розповсюдились на Павлоградський та Ново-московський повіти [21]. Гетьманський режим, що реставрував поміщицько-буржуазний лад за допомогою жорстоких репресій, викликав лише зростаючий опір населення. Навіть царський генерал Денікін визнавав, що така політика "вызывала по всей Украине и Новороссии стихийные восстания, часто многотысячными отрядами. Повстанцы истребляли мелкие части австрийцев, немцев, убивали помещиков, чинов государственной стражи, уездных старост… В повстанческой психологии не было и тени украинского сепаратизма: они видели врагов не в "русских", а в помещиках и немцах"[22]. Характерна деталь: адже і сам Махно дуже прохолодно ставився до української ідеї, яка ототожнювалась ним з "отаманом" гайдамак-карателів Петлюрою, чи з "виборним царем", німецьким ставлеником Скоропадським. Незважаючи на це, деякі сучасні дослідники (О.Удод, В.Чоп) намагаються надати "батьку" рис українського націоналізму [23], насправді відсутнього, якщо зважити на його власноручні спомини.

22 вересня махновці у с.Лукашева знищили гетьманский загін поручика Мурковського і стратили голову місцевої "варти"[24]. 25 вересня загін Махна напав біля Гуляйполя на слідчу групу (урядовець і 4 вартові були вбиті) та на солдатів украінської армії (їх лише пограбували та навантажили агітаційним матеріалом)[25]. В його мемуарах це описано як розгром карателів у с.Марфополь [26]. Потім був наліт на Гуляйполе, відступ у бік Юзівки і відомий Дібрівський бій, за який Махїно і отримав свій титул "батько". Тут до нього приєдналися загони Ф.Щуся з Великомихайлівки, В.Білаша і В.Куріленка з Новоспасівки, з Юзівки прибула група анархістів (Л.Задов, Черняк, Георгієвський та ін.). Таким чином, здаються обгрунтованими слова І.Тепера, що махновщина вийшла з ряду заможних грецьких сіл: Комар, Богатир та ін., які розташовані на півдні сучасної Донецької області [21]. Донбас дійсно став важливим джерелом махновського руху. Цей регіон виявляв велике незадоволення як гетьманським пануванням, що нищило місцеву промисловість, так і білокозацькими мобілізаціями, які вели до різкого зросту повстанських настроїв.

У листопаді 1918 під час святкування Жовтневої революції застрайкували робітники Харкова, Катеринослава, Кам' янського. Звістки ж про революцію в Німеччині остаточно добили гетьманський режим. По Україні розлилось широке повстання. Але, якщо в центрі його намагалась очолити Директорія, то на Лівобережжі її сили були слабкі [29] і головування захопили більшовики (Г.Колос та ін.). Примкнув до них і Махно, який тоді переживав "лівоесерівські" часи. Аргументуємо: в наказі 29.11.1918 з приводу взяття Гуляйполя Махно назвався лівим есером, а у сформований ним ревштаб увіййшли лівий комуніст Херсонський, лівий есер Миргородський і анархіст Горєв [30] Д.Лебедь згадує, що в грудні "ліві есери уклали блок з Махном… величають його "батьком", увесь час запобігають для його прихильності"[31]. Лівоесерівська партійна дружина Катеринослава (200 ч.) приєдналась 28 грудня до військ Махна [32]. Отже, стереотипне уявлення про Махна як затятого анархіста не правильне. Вірніше можна сказати про його безсумнівну революційність, що не обмежувалась рамками певної партії. Відповідно до умов, він приставав то до одних, то до інших, не зважаючи на партійні догми, але використовуючи їх для досягнення своїх цілей. "Анархізм" Махна практично зводився до антидержавної позиції заможного селянства.

В середині грудня Махно домовився з місцевим петлюрівським отаманом Горобцем, щоб отримати зброю, але невдовзі зірвав угоду, вирубавши роту петлюрівців у Синельникові (про ці події згадував тодішній гайдамака В.Сосюра [33]). В його штабі вже сидів командир Донецьких червоних партизан Г.Колос, а махновський представник Шевченко-Марченко знаходився в губернському ревштабі більшовиків [34]. Більш того, Махно передав Колосу загін Петренка, який наступав на Гришино. Зберігся цікавий документ про гришинські події, коли місцеві робітники, страждаючи від невиплати зарплатні, звернулись саме до "батька", як до найвищої влади з проханням видати гроші. Махно тоді завітав до Гришина (нині м. Красноармійськ) на три дні, роздав дещо робітникам, але заявив, що грошів не друкує і виплату зарплатні на себе взяти не може [35].

Основною метою тодішньої махновсько-більшовицької угоди було взяття Катеринослава. О.Тимощук з власних міркувань занижує сили петлюрівського гарнізону до 300 бійців, а повстанські роздмухує до 1500-2000 [36]. Інші дослідники наводять більш серйозні цифри, менш поштиві до військових талантів українців: за В.Головановим, у більшовицьких дружинах міста залишилось 500 ч., стільки ж привів Махно [32]. Їм протистояли біля 4000 петлюрівців з 250 кулеметами і 3 артбатареями [38]. Т.Беспечний наводить ще більш разючі цифри: 600-700 повстанців проти 7000-ного гарнізону [39]. Так чи інакше, 27 грудня величезне місто, губернський центр було захоплене повстанцями. І хоч невдовзі їх вибили, "с этого дня имя Махно приобрело всероссийскую известность", -згадував очевидець [40].

Зрозумівши на власному досвіді необхідність радікального реформування своїх військ, Махно підтримав заходи приєднавшогося до нього залізничного робітника В.Білаша, який став незмінним начальником його штабу. В січні 1919 була створена єдина структура: 5 полків імені Батька Махна, загальною чисельністю 6200 ч., які за червоноармійським зразком поділялися на батальйони, роти, взводи. Тоді ж до Махна як до реальної сили почали стікатися анархісти, хоча Харківська організація "Набату" (Всеукраїнська федерація анархістів) на чолі з В.Воліним вперше почула про Махна лише в лютому 1918 і довго не могла визначитися у відношенні до нього [41].

Білі війська, що накопичувалися на Півдні, з січня почали тиснути на повстанців, захопили Пологи, Гуляйполе. Слабоозброєні махновці не могли протистояти регулярній армії. З цієї кризи Махна врятував союз з Червоною Армією. Домовившись з П.Дибенком (текст угоди наведений [43]), який очолював загін, ставший ядром 2 Української Червоної Армії, батько отримав зброю і невдовзі відбив Гуляйполе. Націоналістична "отаманщина" Директорії, за визнанням Винниченка, вкінець підірвала її вплив, "особливо на лівому березі в болбочанівській сатрапії… повстання проти Директорії все більш і більш розгорталося"[42]. Ті самі повстанці, що привели Директорію до влади, тепер масово переходили до більшовиків. 19 лютого командувач 2 УЧА Скачко видав наказ про реорганізацію повстанських загонів в Задніпровську дивізію. 1 бригаду очолив М.Григор'єв, а 3 - Н.Махно. Нестор дуже пишався своїм званням червоного комбрига [15], хоча не відмовився і від титулу "батька". Цей весняний союз з більшовиками був найбільш продуктивний і щирий. Зрост популярності батька був неймовірний: вже в лютому його загони нараховували 50 000 ч. У зведеннях "отмечалось блестящее руководство командиров частей во главе с батькой Махно". 6 лютого вони взяли Пологи, 15 березня - Бердянськ, 29 березня - Маріуполь [44]. Схвальні відгуки про Махна з'явились 9.2.1919 в "Известиях", 14.2.1919 в "Правде". Але поряд з цим почастішали звіти воєнкомів про відсутність у війську організації, засилля анархістів, слабкість і бездіяльність політпрацівників, зберігання виборності комскладу, через яке усувались "непідходячі" командири [45].

Традиційна радянська історіографія акцентувала увагу на цих явищах, підкреслювала розбещеність, пияцтво, розклад у махновських частинах, з чого витікала і його "зрада". Ці тенденції прориваються ще у В.Волковинського [46], але звинувачення не зовсім справедливі. Махновські частини не виділялися від загального рівня УЧА. Пияцтво, антисемітизм, захоплення вантажів - все це було присутнє і у Григор'єва, і у Дибенка, і у Щорса, бо вся УЧА складалася з бувших партизан. До речі, проведене тоді слідство дістало висновку: "Дыбенко вышел совершенно чист, вина Махно оказалась не столь уж значительной, ибо было задержано им небольшое количество грузов ввиду исключительной обстановки"[47]. Перехоплюючи вантажі, що йшли по залізницям Донбасу, Махно не завжди їх привласнював: у лютому 1919, відбивши у білих коло Цареконстянтинівки кілька ешелонів зерна, він по-робінгудівьки відіслав 90 вагонів до голодуючих столиць з привітом від "гуляйпільського революційного селянства". До того ж він був змушений займатися "самозабезпеченням", бо офіційні радянські органи, не довіряючи "батьку", чинили "постачальний саботаж". Єдине, що він отримав централізованим шляхом - 3000 італійських гвинтівок, причому набоїв до них дали обмаль, щоб мати можливість в будь-який момент залишити махновців без зброї. Все інше "батьку" доводилось добувати з бою. Захопивши в Маріуполі 2 млн пудів вугілля, він намагався "вибити" з постачальників необхідні запаси шляхом обміну. Спеціальна комісія Балтфлоту вжила певних узгоджувальних заходів, але це викликало громи з боку українського керівництва: А.Бубнов звинуватив К.Ворошилова і Л.Камєнєва в потуранні Махнові. Конфлікт уладнав Х.Раковський, заявивши, що на такі дії є дозвіл Леніна [46].

З взяттям Маріуполя пов'язана історія з нагородженням Махна Орденом Червоного Прапора. Коротко: існує група дослідників (І.Мороз, Т.Беспечний, В.Савченко та ін.), які вважають, що за ці бої "батько" був нагороджений. Але єдиним джерелом є спогади його дружини Г.Кузьменко, чи власноручні, дані С.Семанову в 1968, чи у викладі двоюрідного онука Махна В.Яланського. Цей мемуар страждає протиріччями: нагородження датується 4 червня, коли "батько" вже був проголошений поза законом, до того ж бажання приписати йому саме Орден №4 не стикується з документами, які свідчать, що кавалером №4 був Я.Фабріціус [48]. Право нагородження належало Реввійськраді Республіки, яку очолював непримиренний ворог "партизанщини" Л.Троцький. До того ж прихильники цієї версії плутаються в датах: наприклад, В.Комін відносить нагородження до осені 1919, а В.Вітковський і В.Попік - до кінця 1920. Але існує документ: подання Раковського на нагородження "командирів, які відзначилися під Маріуполем". Відомо, що Махно зустрічався з ним 18 квітня в Мелітополі. Орден отримали і такий же повстанський отаман-небільшовик М.Григор'єв, і махновський підлеглий В.Куріленко. Противники версії (В.Волковинський, В.Верстюк та ін.) заперечують факт нагородження, посилаючись на повну відсутність документів. Але нещодавно було знайдено фото Махна з Орденом [49]. Резюмуючи, зазначимо, що ймовірна така компромісна версія: нагородження мало місце, але не було оформлене документально. На вірогідність такої події вказував П.Аптекар [50].

Взагалі ж тодішнє керівництво УРСР, вражене "дитячою хворобою лівизни", спираючись на сваволю "надзвичайок", дуже круто обходилось з селянством. Голова УРНГ Квірінг і наркомзем Мещеряков ухилились від виконання установ "Маніфесту радянського Уряду України" про розподіл поміщицьких земель: з 14,5 млн десятин селянам виділили лише 5 млн, на решті поспіхом конструювались радгоспи, колгоспи. Українським селянам це не подобалось, почались заколоти. Маси махновського району відкрито виявляли своє незадоволення на Гуляйпільських райз'їздах Рад: другому (12-16 лютого) і третьому (10-16 квітня). До того доточились фронтові невдачі: стомлені безперервними тримісячними боями і відсутністю постачання, махновці не витримали контрудару білих і в середині квітня відступили за Волноваху. Командування УЧА, захоплене планами прориву на Захід, до радянської Угорщини, не зважило на прохання про допомогу, в умовах відступу поголоснішали пропозиції "прибрати Махна" (Сокольников). І тут з' явилася стаття "Геть махновщину!" в "Известиях" 25.4.1919. Реакція "батька" була бурхливою: він наказав заарештувати всіх комісарів, які відсиділи добу і були звільнені лише за затупництвом Білаша. В той же день заспокоювати Махна прибув особисто командувач Укрфронту Антонов-Овсієнко. Завдяки цій експедиції історики отримали живу картину внутрішнього життя "Махновії", бо газетяри лаяли її, не виїжджаючи з міста. Ознайомившись з обстановкою, командукр дістав певного висновку: "Махно, его бригада и весь район - большая боевая сила, никакого заговора нет… Надо немедленно прекратить газетную травлю… Махно против нас не выступит"[51]. Аналогічну позицію зайняв і Я.Гамарник. 7 травня до Гуляй-поля завітала "Спеціальна експедиція Л.Камєнєва для просунення продвантажів" (К.Ворошилов, В.Межлаук, М.Муралов), яка теж винесла добрі враження. Здавалося, конфлікт вичерпано.

Але в той же день спалахнув заколот Григор'єва. В радянській пресі одразу закрутилися спекуляції навколо його зв'язків з Махном… і крутилися років 80. Їхній докладний розгляд див.[52], а коротко скажемо так: ніяких документальних підтверджень думка про їхню змову не має, лише голословні звинувачення. До речі, майже всі радянські керівники (Л.Камєнєв, П.Дибенко, В.Межлаук, Х.Раковський, В.Затонський) виступили тоді з офіційними спростуваннями цих чуток. На придушення григор'євщини пішли останні сили УЧА (до речі, у ньому брав участь і махновський Кримський полк), тому новий, травневий удар білих червоний фронт не витримав. Радянська історіографія до останнього часу саме з цим пов'язувала "зраду" Махна, звинуваючуючи його у відступі, втечі, відкритті фронту, хоча Антонов-Овсієнко свідчить, що "Махно еще держался, когда бежала соседняя 9 дивизия, а затем и вся 13 армия"[53]. Намагаючись утримати Гуляйполе, "батько" для оголошення чергової "самомобілізації" вирішив скликати 4 районний з'їзд депутатів. Але Л.Троцький,19 травня прибувший до Київа, вбачаючи причини поразки в "партизанщині", почав жорстке придушення "сваволі". Початок антимахновській кампанії дала Рада Робітничо-Селянської Оборони УРСР, 25 травня ухваливши рішення "ліквідувати Махна в найкоротший строк". 2 червня Троцький видав статтю "Махновщина, в якій закликав "покончить с этим анархо-кулацким развратом"[54].

А в цей час прорив білих під Гришином все поглиблювався. Слабоозброєні махновці гинули тисячами. Поповзли чутки про зраду червоних. 28 травня РВР Південфронту заборонила перетворення махновської бригади в дивізію. У відповідь Махно підав у відставку. 4 червня вийшов наказ Троцького №1824 про заборону з'їзду і водночас - про ліквідацію Укрфронту і створення "Надзвичайного військово-революційного трибуналу". Новий командувач К.Ворошилов зіткнувся з тими ж проблемами - фронт був надто довгий, а сил надто мало, щоб його закрити. Зате пожвавили діяльність чекістські загони особливого призначення під командуванням К.Медвєдєва, які почали роззброювати махновців у ст.Гайчур. Самого батька вони не дістали - той з групою рушив в район Бердянськ-Токмак. Зате 17 червня у Харкові були розстріляні 7 його штабістів: Бурбига, Костін, Полунін та ін. Розрив союзу став реальністю, але якою невчасною! Захищати Донбаський фронт було нікому і він рухнув. За ним впав і радянський режим на Україні. Звичайно дослідники подають ці події як злу волю Троцького, але це не так. Наркомвоєн в даному випадку провадив офіційно затверджену державно-партійну лінію на викорінення "партизанщини", схвалену VIII з'їздом РКП(б) у березні.

Перейшовши на Правобережжя, "батько" мимоволі увійшов у контакт з Григор'євим, який після придушення переховувався з рештками своїх військ у степах. Щоб поповнити сили, Махно пішов на об'єднання, але союз не міг бути тривким. Нерозбірливість Григор'єва згубила його. 30 червня махновці перехопили двох білих офіцерів, які йшли на зв'язок до нього. 27 липня на сході в Сентові Махно влаштував публічне викриття злочинів "отамана"і коли той схопився за револьвер, махновці застрілили його (існує 7 версій, хто саме це зробив [52]). Махно перебував тоді у стані духовної кризи: анархісти пішли від нього, білі тиснули, виганяючи з рідного Лівобережжя.

На незадоволення "воєнним комунізмом" наклалося невдоволення відступом червоних з України. Сформовані з місцевих жителів напівпартизанські загони УЧА відмовлялись відходити кудись, вимагаючи битися з білими тут, на своїй землі. До того ж в її складі залишилися махновські полки Удовиченка, Калашникова, Ровази. Слідством цього стали серпневі події біля ст. Помошної, де 58 дивизія червоних збунтувалася і приєдналася до Махна. Разом з нею до батька перейшли і деякі інші частини (Кочергіна, Маслова) - загалом біля 20 000 ч.[55]. 1 вересня Махно злив усі загони в єдину структуру, назвавши її Революційно-Повстанською Армією (40 000 ч., в тому числі 10 000 кінноти [56]), обрав РВР на чолі з Лащенком і оголосив, що відступ скінчився і зараз почнеться справжня війна. Відступати було нікуди: за спиною стояв Петлюра. "Головний отаман" і "батько", намагаючись обдурити один одного, почали переговори, які закінчились підписанням 20 вересня угоди про сумісну боротьбу з білими. Нещирість була взаємною: вже 26 вересня махновські бойовики зробили спробу вбити Петлюру [57], а той спокійно пропустив білих через свою територію в тил "союзнику". Махно опинився в пастці й пішов на ризик. 26 вересня біля Перегонівки він вишикував свої війська в каре і всією силою вдарив на білих. В жорстокій сечі полягли три офіцерські полки (12-18 тис.ч.) і Махно вийшов на оперативний простір. Почався великий рейд на схід, який сдетонував вибух потужного повстання. Денікінська армія, що йшла "походом на Москву" раптом опинилась без тилу. Між фронтом і морськими портами і базами постачання пролягла прірва. Це був неймовірний, не маючий аналогів розгром тилу: за кілька тижнів територія від Катеринославу до Перекопу і від Миколаїва до Новомиколаївки була очищена від білих. Це був апогей махновщини: РПАУ перевищила 100 000 ч. Для придушення повстання Денікін був змушений знімати війська з фронту і в листопаді наступив перелом: червоні перейшли в контрнаступ.

Цей період цікавий спробами Махна створити квазідержавні структури. Олександрівський з'їзд 27 жовтня-3 листопада 1919 зібрав біля 200 депутатів (більшість - селяни), як завжди санкціонував "добровільну самомобілізацію" чоловіків з 19 до 39 років [10] і затвердив проект Декларації "Про вільні Ради", яка стала першою розгорнутою програмою махновщини. РВР очолив анархіст Волін, до її складу потрапив і комуніст Новицький (один з чотирьох, що були на з' їзді). Але за гучними анархістськими гаслами ховалась похмура дійсність. По периферії лютували військові коменданти, в центрі - контррозвідка на чолі з Л.Голіком. Досить було доносу про зв'язок з білими - і людина не поверталась додому. Десятки трупів стирчали з Дніпра. Найбільш відомий випадок - розстріл групи на чолі з махновським командиром-комуністом М.Полонським, викликаний хіба що ревністю Махна до чужої слави, та недбало прикритий звинуваченням в "контрреволюційній змові". І про це теж треба пам'ятати.

Розгромивши білі тили, Махно забезпечив Червоній Армії майже безперешкодний наступ. Але сили РПАУ були підірвані довгими боями з генералом Слащовим, епідемією тифу, до того ж після розстрілу Полонського посилився розклад: прорадянські елементи відвернулися від Махна, а таких було майже 50%[58]. Лінія Троцького на викорінення "партизанщини не зазнала змін: 11 грудня він видав наказ № 180 про заборону прийняття повстанців до ЧА і жорстке просіювання партизанських загонів. Махновцям запропонували передислокуватися на Західний фронт проти поляків, а коли вони відмовилися - черговий раз проголосили поза законом. Батько ще встиг видати наказ про розпуск армії і звалився з тифом. Тільки навесні, одужавши, він почав її відновлювати. Цей пізній Махно вже переконаний антибільшовик. Під його крило збираються не лише селяни, незадоволені відновленим "воєнним комунізмом", а й дезертири, що ухиляються від польського фронту, і рештки петлюрівських загонів, і карні злочинці з тюрем багатьох міст, через які Махно пролітав стримкими рейдами. Комуністів, комісарів, чекістів, продзагонівців чекала смерть.

В травні-серпні 1920 анархісти-набатівці на чолі з А.Бароном повернулись і ще раз спробували взяти рух під свій контроль, а коли це не вдалось, затаврували його, як "безідейний". Махна це не схвилювало: він часто хворів і більш цікавився практичними військовими справами, ніж абстрактними теоріями. 1920 рік став переломом махновщини. Хоча масовість руху поступається 1919, але перевищує його довжиною рейдів (понад 2000 верст). 4 великими рейдами, від шолоховського Тихого Дону до гоголівського Миргороду пройшовся Махно з травня по вересень. Всі спроби якось зупинити, розбити його лишилися безрезультатними [37]. Як завжди, махновські загони ставали каталізаторами місцевих заворушень: нарада голів ревкомів Старобільського повіту мрачно констатувала "факт о занятии бандитами каждого района не менее 5 раз"[27]. Сили Махна зростали, але наростала і втома. До того ж почавшийся в червні наступ Врангеля загрожував рідній Гуляйпільщині. І Махно пішов на угоду з червоними: 15 жовтня в Старобільську її підписали уповноважені РПАУ Куріленко і Попов і представники РНК УРСР Яковлєв, Фрунзе, Гусєв, Бєла Кун (унікальний випадок в історії громадянської війни). Махновці чесно виконали зобов'язання: Кримська група Каретника штурмувала Перекоп і форсувала Сіваш. Але після розгрому Врангеля останньою антибільшовицькою силою залишився "батько". І на нього обрушилися всі сили Червоної Армії. Ще майже рік він продовжував боротьбу, але НЕП та повоєнна амністія підірвали його сили. Масам хотілося миру.

Якщо кинути загальний погляд на махновщину, то можна помітити, що вона завжди перебувала у центрі подій. У 1918 саме повстанський рух (а махновщина була його найяскравішим виявом) підірвав і знищив гетьманський режим, потім привів до влади і скинув Директорію. В 1919 саме махновська ділянка фронту виявилась вирішальною і саме його позиція відіграла роль і в збереженні Радвлади в травні (під час григор'євщини), і в її краху в червні. Битва під Перегонівкою вирішила волю Денікіна, а Великий рейд завадив йому "в' їхати в Москву на білому коні". Рейди 1920 року так же підірвали червоні тили, зробивши такими стрімкими наступи поляків і Врангеля (але пропозиції союзу з ними, як і з Денікіним свого часу Махно відкидав). І Махно ж допоміг більшовикам добити останнього білого генерала. Махно уособлював собою "третій шлях", який намагалося знайти в революції селянство - наймасовіший клас країни. Але в умовах полярності громадянської війни і низької самосвідомості він був приречений. До того ж, виконуючи руйнівну роль, він не мав конкретної позитивної програми (анархістські абстракції не рахуються). Звичайно, не треба вважати його "авантюристом", "куркульським бандитом", як і "національним героєм". Він - одна з головних дійових осіб революційних подій 1917-1921 рр.

Далі був сумний епілог: 28 серпня 1921 Махно з 78 останніми бійцями перетнув радянсько-румунський кордон, у 1922 переїхав до Польщі. Всупереч легендам про "махновські клади", жив він дуже бідно. У Польщі в 1923 потрапив під суд за звинуваченням у підготовці антипольського заколоту в Галичині та був виправданий. За допомогою анархістів у 1925 "батько" перебрався до Парижу, працював де-не-де, друкував спомини в їхніх виданнях "Дело труда", "Анархический вестник". З часом далися взнаки московська каторга і багаточисленні поранення, в 1934 він ліг у лікарню, де й помер 25 липня. В урочистому похороні на кладовищі Пер-ла-Шез взяли участь біля 400 анархістів з різних країн світу. Г.Кузьменко набагато пережила свого чоловіка: під час 2 Світової війни окупанти вивезли її на роботи в Німеччину, після Перемоги її заарештували органи НКВС і відправили на заслання до Казахстану. В 1970-і рр вона приїжджала до Гуляйполя, лишила деякі спогади і померла в 1978 в м.Джамбул. Донька Махна Олена Нестерівна Міхненко померла в січні 1993 на 71 році життя.

1.Волковинський В.М. Нестор Махно: легенди і реальність.-К.,1994.-С.5; Беспечный Т.А. Нестор Махно: правда и легенды.-Донецк,1996.-С.7.

2.Державний архів Запорізької області.-Ф.5593, оп.2, спр.469, арк.82.

3.Волковинський В.М.Назв.тв.-С.252.

4.Там само.-С.7.

5.Телицын В.Нестор Махно.-М.-Смоленск,1998.-С.60.

6.Беспечный Т.А.Указ.соч.-С.16; Телицын В.Указ. соч.-С.37.

7.Семанов С.Н. Под черным знаменем.//Роман-газета.-1993.-№4.-С.6.

8.Воспоминания и документы. Сост.А.Барковец.//Дружба народов.-1991.-№6.-С.112.

9.Волковинський В.М. Назв.тв.-С.26-27.

10.Кубанин М. Махновщина.-Л.[1928].-С.92.

11.Бутенко А. Личность в истории.//Крымский комсомолец.-1989.-11 февраля.

12.Махно Н. Воспоминания. Книга 1.-Париж,1929.-С.112-113.

13.Там само.-С.47, 107.

14.Тимощук А.В. Анархо-коммунистические формирования Н.Махно.-Симферополь, 1996.-С.19.

15.Прудников В. Атаман из Гуляйполя.-Донецк, 2000.-С.60.

16.Махно Н. Воспоминания. Книга 1.-С.183, 197.

17.Державний архів Дніпропетровської області.-Ф.11, оп.1, спр.882, арк.6-7.

18.Махно Н. Воспоминания. Книга 2.-Париж, 1936.-С.91, 148.

19.Голованов В.Я. Батька Махно...//Литературная газета.-1989.-8 февраля.

20.Тимощук О.В. Анархо-комуніст Н.Махно в 1917-1918.// Історичний феномен Гуляйполя. Політична і військова діяльність Н.Махна. Матеріали науково-теоретичної конференції.-Ч.1.-Запоріжжя, 1998.-С.75.

21.Федоровский Ю.Р. Повстанческое движение 1918 г. //Збірник праць Міжнародної наукової конференції "Історія очима молодих дослідників".-Донецьк,1998.-С.292.

22.Деникин А.И. Очерки русской смуты.//Вопросы истории.-1992.-№2-3.-С.133.

23.Історичний феномен Гуляйполя.-С.11-15, 83-96.

24.Махно Н. Воспоминания. Книга 3.-Париж, 1937.-С.51-54.

25.Історичний феномен Гуляйполя.-С.77.

26.Махно Н. Воспоминания. Книга 3.-С.61-63.

27.Державний архів Луганської області.-Ф.Р-1173, оп.4, спр.44, арк.39.

28.К моменту.//Звезда.-1917.-1 декабря.

29.Винниченко В.К. Відродження нації.-Київ-Відень,1920.-Ч.3.-С.130-131.

30.Волковинський В.М. Назв.тв.-С.60.

31.Лебедь Д.З. Итоги и уроки трех лет анархо-махновщины.-Харьков,1921.-С.14.

32.Голованов В.Я.Тачанки с юга.-М.-Запорожье, 1997.-С.86.

33.Сосюра В. Третя рота.-К.,1997.-С.145-151.

34.Державний архів Донецької області (ДАДО).-Ф.533, оп.1, спр.106, арк.6-9.

35.ДАДО.-Ф.533, оп.1, спр.105, арк.2-7; Федоровский Ю.Р. Махно в Гришино.//Новые страницы в истории Донбасса.-Книга 5.-Донецк,1997.-С.68-72.

36.Тимощук А.В. Анархо-коммунистические формирования..-С.29.

37.Федоровский Ю.Р. Махновские рейды 1920 года.//Вісник Донецького Університету. -Серія Б.-1998.-№2.-С.114-120.

38.Верстюк В.Ф. Махновщина.-К.,1991.-С.56; Волковинський В.М. Назв.тв.-С.64.

39.Беспечный Т.А. Указ.соч.-С.46.

40.Герасименко К.В. Махно.-Харьков,1990.-С.9.

41.Центральний державний архів громадських організацій.-Ф.5,оп.1,спр.330,арк.7-8.

42.Винниченко В.К. Назв.тв.-Ч.3.-С.226-227.

43.Серьогін С. Третій шлях.-Гуляйполе,1998.-С.47-48.

44.Нестор Иванович Махно. Воспоминания, документы и материалы.-К.,1991.-С.11.

45.Гражданская война на Украине. Сборник документов и материалов.-К.,1967.-Т.1.-Кн.2.-С.192-193, 247, 296-297, 338-341, 362.

46.Волковинський В.М. Назв.тв.-С.86-89.

47.Голованов В.Я.Тачанки с юга.-С.114.

48.Душенькин В.В. Боевая награда Родины.//Вопросы истории.-1963.-№9.-С.198.

49.Беспечный Т.А. Указ.соч.-С.65; Серьогін С. Назв.тв.-С.193.

50.Ермаков В., Аптекарь П. А был ли орден? // Родина.-1994.-№10.-С.40.

51.Н.И.Махно.-С.55-59.

52.Федоровский Ю.Р. К вопросу о взаимоотношениях атамана Григорьева и батьки Махно.//Матеріали наукової конференції Донецького держуніверситету.-Кн.1.-Донецьк, 1997.-С.97-100; Его же О взаимоотношениях атамана Григорьева и батьки Махно в 1919 г.//Вопросы истории.-1998.-№9.-С.169-171.

53. Н.И.Махно.-С.63.

54.Троцкий Л.Д. Как вооружалась революция.-М.,1924.-Т.2.-Кн.1.-С.189-191.

55.Тимощук А.В. Анархо-коммунистические формирования..-С.71.

56.ЦДАГОУ.-Ф.5,оп.1,спр.351,арк.120.

57.ЦДАВОВУ.-Ф.177,оп.2,спр.2743,арк.76.

58.ЦДАГОУ.-Ф.5,оп.1,спр.351,арк.199.