Новости
Махновцы
Статьи
Книги и публикации
Фотоальбом
Видео
всё прочее...
Общение
Ссылки
Поиск
Контакты
О нас


Рассылка:


Избранная
или
Стартовая

Сhapaev.ru

ПРОТИВ ВЛАСТИ И КАПИТАЛА!

Гуляйпольский городской портал | www.gulaypole.info

Воронежский Анархист



Яндекс цитирования

Размещено в DMOZ

Rambler's Top100






Реклама:


"Марія Никифорова - людина та отаманша: факти та міфи"

Постолатiй Віталій,
доцент КДПУ ім. В.К. Винниченка.

Жінка з легенди

Марія Никифорова - одна з найяскравіших постатей часів громадянської війни в Україні. Частина з нас може не поділяти її політичних поглядів та методів боротьби, але те, що ця жінка була далеко не ординарною, погоджуються всі.

Її у своїх спогадах згадують Арсен та Марина Тарковські, Олена Яновська. Юрій Яновський у 1927 р. надрукував повість "Байгород", прототипом головної героїні якої була М. Никифорова. На схилі літ московський поет Мойсей Цетлін змалював її образ, закарбований з дитинства, у віршах…

Початок

Початок біографії М. Никифорової мало досліджений. За версією київського історика Володимира Ульяновича, вона народилася десь у 1886 - 1888 рр. в м. Олександрівську Катеринославської губернії в робітничій родині, рано почала працювати простою перемивальницею посуду на горілчаному заводі.

За даними петербурзького історика Володимира Єрмакова Марія Григорівна Никифорова - дочка офіцера, героя російсько-турецької війни 1877 - 1878 рр. Мойсей Цетлін називав її "гімназисткою в минулому".

Подальший шлях Марії дослідники описують в загальних рисах однаково, хоча з багатьма різницями в деталях. Зближення з анархістами, участь у терористичних актах, засудження в 1908 р., Петропавловська фортеця, Сибір, втеча (1910 р.). Японія, Америка, Англія, Франція, Швейцарія. Уроки малювання та скульптури у самого Огюста Родена та участь в роботі соціалістичних та анархістських емігрантських центрів, повернення навесні 1917 р. на Батьківщину (на Україну, станцію Пологи до матері).

Рік 1917

20 березня 1917 р. у Києві утворилася Центральна Рада. 23 червня 1917 р. вона прийняла свій Перший універсал. У липні 1917 р. Центральна Рада домагається від Тимчасового уряду Росії автономії. У листопаді 1917 р. у Третьому універсалі Центральна Рада оголосила про створення Української Народної Республіки.

Проте більшовики, які прагнули світової революції, не дуже зважали на Центральну Раду та УНР. У вересні 1917 р. для активізації роботи більшовицького осередку в край до Єлисаветграда прибув відомий професійний партієць Закс (Гладнєв) і очолив партійний комітет. У листопаді 1917 р. до Єлисавета прибуває цілий більшовицький десант: представники Петроградського та Мінського військово - революційних комітетів, ревкомів Балтійського та Чорноморського флотів на чолі з самим Г. Зінов'євим.

Слідом за агітаторами, наприкінці грудня 1917 р., на Україну рушили війська головкому силами, які діяли проти південної контрреволюції, В. Антонова - Овсієнка. Ці загони мали досить велику автономію, не мали достатнього центрального керівництва, просувалися вздовж залізниць, вели так звану "ешелонну війну" і займалися експортом російської революції.

Єлисаветградська епопея

28 січня 1918 р. Єлисаветградський ревком, скориставшись тим, що на станцію прибув Прутський полк, командний склад якого був більшовицьким, вирішив вдатися до збройного захоплення влади в місті. Безпосередні учасники тих подій у книзі, видрукуваній до 10-річчя революції, "Годы борьбы" згадували, що Маруся Никифорова приїхала до Єлисаветграда 28 січня з загоном, який входив до складу частин Червоної Армії В. Антонова-Овсієнка, але слабко реагував на його вимоги. Вона розстріляла військового начальника полковника Владимирова у дворі військкомату за те, що не видавав солдатам обмундирування. Той факт, що багато з них його вже одержали, продали на базарі і прийшли за новим, до уваги взято не було.

Читаємо далі у спогадах: "Вечором того ж дня вона влаштувала тихий розгром магазинів: всі магазини було відчинено і звідти роздавалися кому завгодно товари".

29 січня її загін взяв участь у збройному захопленні влади місцевими більшовиками, роззброєнні гайдамаків. Вона вважала себе "архи-революційною", лаяла ревком за терпиме ставлення до буржуазії, але через декілька днів за вимогою парткому залишила місто.

Досить скоро, наприкінці лютого 1918 р., Єлисаветградський ревком спішно евакуювався у напрямку Полтава - Харків - Таганрог. У місті утворився Тимчасовий комітет революції, загони самооборони. Місто прагнуло уникнути грабунку з боку більшовицьких частин, що відкочувалися під натиском німців та австрійців. Адже в місцевому банку зберігалося понад 50 млн. крб., евакуйованих сюди з Катеринослава та Кременчука. Та й акціонерне товариство Ельворті під тиском начальника штабу південно-західного фронту червоних вимушено погодилося сплатити робітникам заводу 3,5 млн. крб. за 4 місяці страйку. Робітники не дозволили забрати ці гроші ревкому, не мали бажання віддавати їх якомусь проїжджому загону.

Першим з таких загонів був загін начальника резервних військ армії В. Антонова - Овсієнка Беленкевича. Він наказав місту роззброїтися, але змушений був сам відступити. За ним до станції почали прибувати ешелони М. Никифорової. Багатотисячний озброєний натовп примусив М. Никифорову відступити в Канатово. Бої єлисаветградців з загонами М. Никифорової, які пізніше описав Ю. Яновський у "Байгороді", тривали декілька днів, і Марія відступила далі до Знам'янки. В боях загинуло 86 і було поранено 140 чоловік. Робітники воювали з робітниками, а місцеві підприємці возили в окопи діжки з пивом…

Бронепоїзд з загоном моряків Полупанова, добре знаного в краї, ввійшов у місто без бою. Відбувся мітинг. Полупанов корив єлисаветградських робітників, що підняли руку на братів по класу, привселюдно вилаяв Беленкевича, якого підібрав після єлисаветградської поразки. Грізні ультиматуми надійшли до міста з Шестаківки від червоного командарма Асеєва та із Знам'янки від сумно відомого Муравйова, але спрацював фактор часу. Німці наближалися. В ніч на 19 (6) березня 1918 р. червоні війська тихо залишили місто. 21 (8) березня на станцію з Новоукраїнки прибув перший німецький ешелон.

Шлях на північ

22 березня 1918 р. "Одеський листок" надрукував повідомлення, що в Березівці з'явився загін Марії-отаманші і зажадав від обивателів великої контрибуції. Завадив М. Никифоровій одержати цю контрибуцію Г. Котовський, який не дозволив жителям Березівки її збирати.

Загони М. Никифорової відступали через Олександрівський повіт, де на станції Цареконстантинівка 16 квітня 1918 р. відбулася зустріч старих знайомих - отаманші з Н. Махном. Він умовив М. Никифорову та командира сибірського загону Петренка відбити у німців Гуляй-Поле і звільнити заарештованих товаришів, але від цього задуму довелося відмовитися. Гуляй-Поле було вже в німецькому тилу досить далеко від фронту.

Загін М. Никифорової відійшов далі, до Таганрога.

Суд у Таганрозі

Союз більшовиків з анархістами та лівими есерами наприкінці весни 1918 р. не був таким міцним, як восени 1917 р. Анархістські загони, які евакуювалися з України до Центральної Росії, викликали у більшовиків певну тривогу. Тому М. Никифорову було викликано в приміщення Українського уряду та заарештовано, а її загін роззброєно. Ця подія мала великий резонанс серед анархістів. Вони вимагали від влади пояснень. Наприкінці квітня 1918 р. відбувся суд революційної честі. М. Никифорову звинувачували у пограбуванні Єлисаветграда у березні 1918 р.

Головком В. Антонов-Овсієнко на запит Таганрозької федерації анархістів надіслав таку телеграму: "Загін анархістки Марії Никифорової, як і товариш Никифорова, мені добре відомі. Замість того, щоб займатися роззброєнням таких революційних бойових одиниць, я радив би створювати їх". Аналогічні телеграми прийшли і від інших відомих червоних командирів.

До Таганрога спеціально прибув Катеринославський (Брянський) бронепоїзд анархіста Гарина. Н. Махно у своїх спогадах так переказує виступ Гарина на суді: "… Якщо товариш Никифорова і сидить на лаві підсудних зараз, то тільки тому, що вона бачить у більшості суддів прямих революціонерів і вірить, що вийшовши з суду, вона одержить свою і свого загону зброю і піде воювати проти контрреволюції. Якби вона в це не вірила і передбачала б, що революційний суд піде шляхом зради і її провокаторів, то я про це знав би, і заявляю… від імені всієї команди бронепоїзда, що ми звільнили б її силою… ".

Натяк був більш ніж прозорий, і суд змушений був виправдати Марію. Далі Н. Махно описує, як разом з М. Никифоровою він брав участь у численних мітингах в Таганрозі і як схвально їх зустрічали.

Суд у Москві

Потім були Ростов-на-Дону, Новочеркаськ, Воронеж. І знову арешт у Саратові. Бутирська тюрма. Її звинуватили в тому, що вона "без відома місцевих органів радянської влади у багатьох містах проводила реквізиції продуктів інтендантства, приватних крамниць і товариств; накладала на поміщиків контрибуції на великі суми; забирала гармати і зброю, покинуті гайдамаками. Коли ж місцеві Ради протестували, вона погрожувала їм, оточуючи будинки Рад кулеметами, арештовувала членів виконкому. Її загін розстріляв військового начальника Єлисаветграда, за невиконання наказів вона засудила до розстрілу голову Єлисаветградської Ради та інших". Крім того, за дорученням уряду України член ЦК Юрій П'ятаков також створив комісію для розгляду справи М. Никифорової. Комісія дійшла висновку, що вона "дуже часто дезорганізувала оборону проти німців та білогвардійців, що своїми виступами вона змушувала багатьох комуністів воювати проти неї, що вона грабіжниця та бандитка, яка діяла під прапором радянської влади".

Військовий трибунал визнав М. Никифорову винною "у дискредитації радянської влади своїми вчинками та діями… у деяких випадках, а також у непокорі … деяким Радам на місцях у сфері військових дій". Звинувачення у грабежах та незаконних реквізиціях трибунал відкинув. Хто тоді цим не займався…

Трибунал ухвалив вирок: "Позбавити М. Никифорову права займати відповідальні посади протягом шести місяців з дня присуду". Для більш суворої розправи вона була занадто відомою. Крім того, за неї знову клопотали В. Антонов-Овсієнко та один з вождів анархізму Карелін.

У Нестора Махна

Умовно засуджена М. Никифорова на початку 1919 р. направляється у розпорядження червоного комбрига Н. Махна. На лютневому районному з'їзді повстанців М. Никифорова, щойно повернувшись з Москви, виступала однією з перших з нападками на більшовицьку владу, але не одержала співчуття ні серед вояків, ні від Н. Махна, який резюмував: "Якщо Никифорову судили комуністи, то, очевидно, вона заслужила цього. Наша справа воювати і бити білих, а не розбиратися, хто правий, а хто винний".

У Н. Махна Марія займалася культурно-виховною та просвітницькою роботою, справами милосердя. Рішення московського трибуналу виконувалося якнайкраще.

1 травня 1919 р. Н. Махно знову стягнув на мітингу у Гуляй-Полі з трибуни Марію, яка вкотре говорила, що більшовики зрадили революцію.

9 травня герой взяття Одеси, кавалер ордена Червоного Прапора начдив Григор'єв зчинив антирадянський заколот. Денікінці розвивали успішний наступ. Махновські полки, знесилені у виснажливих боях, відступали. У цей час Л. Троцький розпочав боротьбу з партизанщиною. Ліквідації підлягали ті командири, які не були достатньо більшовицькими та слухняними, які мали свої погляди на революцію і які могли потенційно піти шляхом Григор'єва. Доля таких визначних ватажків селянства, як П. Миронов, Н. Махно, була визначена.

25 травня в розпал наступу Шкуро Рада Оборони УСРР виносить рішення про ліквідацію махновщини.

2 червня Л. Троцький наказав Н. Махно розтягти свій фронт проти Денікіна ще на 100 верст. Н. Махно відмовився, мотивуючи браком людей та боєприпасів. Троцький наполягав, і "батько" зірвався на брудну лайку.

4 червня Троцький оголосив Махно поза законом. Наближався фінал. М. Никифорова почала вимагати у Н. Махна залишок грошей для розгортання терористичної діяльності. Н. Махно вагався, але, врешті-решт, дав Марії 3 млн. крб., і вони на станції Великий Токмак попрощалися назавжди.

Фінал

Марії вдалося зібрати біля шестидесяти відданих їй терористів - анархістів. Вона поділила їх на три групи, які роз'їхалися зі станції Федорівка у різні боки: до Москви та у ставки Денікіна і Колчака.

Група Черняка та Громова ставки Колчака не розгромила. Не вдалося або не встигли. Колчак був розбитий, заарештований та розстріляний червоними. Московська група підірвала 25 вересня 1919 р. особняк в Леонтіївському провулку, де саме йшло засідання Московського комітету РКП (б). Було вбито 12 і поранено 55 чоловік.

Марія із своїм чоловіком Вітольдом Бжестоком та 18 бойовиками попрямувала через Крим до Таганрога у ставку Денікіна. В Криму її пізнали та заарештували. Про подальші події єлисаветградська газета "Голос Юга" писала 10 вересня 1919 р. так: "Відбулося засідання Севастопольського військово-польового суду у справі Марії Никифорової, 6 свідків встановили її особу та підтвердили всі випадки розстрілів та вбивств, які вчинила ця жінка-звір. Передають, що враження було жахливим. Після оголошення всіх обставин справи, суд позбавив М. Никифорову всіх майнових прав з наступною стратою через повішання. Супутник знаменитої анархістки В. Бжесток визнаний винним у переховуванні… На суді М. Никифорова трималася з викликом, після оголошення вироку почала сваритися з суддями. Заквилила вона лише коли прощалася з чоловіком. Никифорова та її чоловік були розстріляні".

Так закінчилося це життя.

Трагедія Марії - це віддзеркалення трагедії всього анархістського руху в Україні, приреченого більшовиками на забуття.

Для одних Марія була "красунею-бандиткою", для інших "жінкою - середнього зросту, з пропитим, передчасно постарілим обличчям, в якому було щось від кастрата… ".

Нам вдалося розшукати єдину відому на сьогодні фотокартку Марії, зроблену, до речі, в Єлисаветграді. На фото жінка як жінка. Можливо, не красуня, але й далеко не кастрат. Напис на фото: "Не згадуйте лихом. М. Никифорова". З ним не можна не погодитися.

Не дивлячись на ряд публікацій, ми ще досить мало знаємо про Марію. Потрібні більш глибокі архівні розвідки її біографії. Поза сумнівами, вона є однією з найяскравіших постатей української трагедії початку минулого століття. Її життя та смерть дозволяють краще зрозуміти колізії тих подій взагалі та анархістського руху в Україні зокрема.

Основна використана література:

1. Босько В. Як Маруся Никифорова встановлювала в Єлисаветі радянську владу // Наука - фантастика - 1994 - № 8.

2. Улянич В. Отаманша Маруся //Голос України - 1994 - 26 березня.

3. Маруся-отаманша //Слово - 2001 - 2 червня.

4. Махно Н. Воспоминания. - К.: Україна, 1991

5. Верстюк В. Махновщина. - К.: Наукова думка, 1991.

6. Годы борьбы. - Зиновьевск, 1927.

7. Конец М. Никифоровой//Голос Юга. - 1919 - 10 сентября.

8. Яновський Ю. Байгород//Чотири шаблі. - К.: Дніпро, 1990.

9. Єрмаков В. "Маруся" - портрет анархістки//Социологические исследования. - 1991 - № 3.