Олена Іващук
"Нестор Махно: рана, що болить після смерті"
Нестор – це "той, хто повернувся додому". Нестор Махно додому,
у рідне Гуляй-Поле, повертався двічі: у березні 1917-го – після майже дев'ятилітнього
ув'язнення у Бутирці і в липні 1918-го – після теплої розмови у Москві з
анархістом Кропоткіним і зустрічі з "земними богами" Леніним і
Свердловим, двоїстість яких розкусив.
В третє махновець № 1 повернувся додому з чужини і за 80 років після другого
свого повернення. Утім, цього разу -- пам'яттю.
1998-го, у 110-й рік його народження, вперше на рідну землю пам'ять про
земляка прийшла святом. Ще за рік -- правдою. Зі сторінок книжки Віктора
Яланського та Лариси Верьовки "Нестор і Галина. Розповідають фотокартки"
(Київ-Гуляй-Поле, 1999 р.) -- у спогадах рідних, друзів по зброї, ворогів
Махна і махновщини. А цього року Український фонд культури присудив авторам
цієї книжки Міжнародну літературну премію імені В. Винниченка. Тож, повернувшись
додому, Нестор Махно знову поповнює лави ідейних прихильників.
"Це і є той Нестер?" – глянувши ще раз на обкладинку книжки,
запитала у мене зовсім юна колега-дизайнер, коли на екрані комп'ютера з'явилось
відскановане фото Нестора Махна. Ім'я промовила саме так, з голосним "е",
у другому складі, трохи на американський манер. "Так, його звати Нестор.
Нестор Махно", – відповіла дівчині, яка, можливо, вперше натрапила
на вияв неабиякої уваги до вельми неоднозначної історичної особистості,
а то й взагалі "бандита-анархіста" часів громадської війни. А,
може, й уперше ім'я це почула. Проте були в її голосі якась підсвідома теплота
і повага. І ще – надія на те, що сама прочитає про цю людину...
Ім'я Нестора Махна є нині в усіх енциклопедіях культурних народів світу.
Має бути в усіх підручниках з історії України. Проблема в іншому: чи об'єктивно
подаються відомості про нього і очолюваний ним анархо-селянський рух – махновщину?
Істинність і мотиви вчинків і рішень історичних постатей стають зрозумілішими,
коли дізнаєшся, як жила ця людина, про що думала, чим переймалася, тривожилася,
як спілкувалася з іншими людьми. Саме тому книжка "Нестор і Галина"
розповідає не тільки про селянського ватажка, а згодом вождя Революційної
Повстанської Армії України (махновців) Батька Махна, а й про Нестора Івановича
Махна, як про нехай незвичайну, але людину. Назва видання – тепла, домашня,
майже інтимна – своєрідний натяк на важливість сімейного виховання, яке
закладає зерно майбутньої особистості. Мати Нестора, Явдоха Матвіївна, виростила
п'ятьох синів і – усіх їх пережила. Четверо старших загинули у братовбивчій
громадянській. Нестора, "мізинчика", вберегла від страти, ще при
народженні "скинувши" йому рік у метриці. І раділа потім, що у
в'язниці тримається гідно. Та хіба вбережеш від долі?
Чому ще підлітком Нестор став членом підпільної анархо-комуністичної організації
"Спілка бідних хліборобів"? Як визрівала анархічна ідея самоврядування
Гуляй-Поля, краю, України на основі вільних трудових колективів? Які "університети"
пройшов? Яким чином боровся з дезорганізуючими впливами, випадками антисемітизму
серед махновців, не вважаючи їх "янголами"? Зрештою, чому не більшовицький
орден Червоного Прапора, а титул Батька був для Махна найвищою нагородою?
Відповіді на ці запитання, що їх знайдемо у книжці, боліли не лише Несторовим
рідним. Вони допомагають зрозуміти події легендарних пореволюційних років.
А ще "Нестор і Галина" – це розповідь про кохання, яке вивільнює
у людині найвищі її устремління, розвиває творчі здібності, про призначене
сподвижництво і вміщену пожертву-радість. Читаючи, згадувала подружжя Дашкових,
Волконських, Реріхів, майже сучасників – Бориса Гмирю і його дружину, Віру
Августівну. Нестор Махно володів талантом оточувати себе талановитими, непідробно,
як і він, відданими ідеї, людьми. Його сподвижники, як підкреслював один
з них – Всеволод Волін, йшли саме з ним, а не за ним. Найближчі родичі не
були винятком.
Перша дружина Махна, Настя Кузьмівна Васецька, яку розшукав Віктор Яланський,
казала, що чоловік був до неї уважний, ніколи не образив. Але чи то Нестор
не покликав її із собою, чи то вона не пішла з ним – про те Віктор не наважився
запитати у вже літньої жінки. Аби йшла за ним, Несторові було не потрібно.
Хоча Махно її не кидав – життя розлучило, у будь-якому разі зла на Нестора
Настя не тримає.
Інакше трапилося з Агафією Андріївною Кузьменко: "Я – Нестор Махно,
відказав при першій зустрічі. – А ти з цієї хвилини будеш моєю дружиною...
називатиму я тебе Галиною." Відтоді – "ніби хапнула повітря і
спинилася, затамувавши подих". Тому ані туберкульоз легенів, ані численні
тяжкі поранення, ані виснажливі походи і бої не зламати винахідника тачанки.
Була Несторові більш як дружина – була денною і нічною супутницею життя,
соратницею, порадницею і першою помічницею. Він відповідав Галині навзаєм
– довірою і підтримкою. Тільки їй, на коліна, ридаючи, міг видохнути образу
на більшовиків за Перекоп: "Загубили синків, загубили, підлота червона!"
(тоді із десяти тисяч його хлопців з бою повернулося 250 кіннотників: більшовики
у боротьбі з контрреволюцією використали махновців як союзника, а потім,
зрадивши, знищили їх як ворога. Довіра підвела Батька вкотре, хоча тоді
знав, а в еміграції у 1931-му писав, що у радянської влади немає майбутнього).
Тільки Нестор міг наскрізно відчути її горе, яке не давало спокою Галині
все життя – пам'ятала переказані їх останні слова батька, якого розстріляли
за чоловіка-Махна: "Та я ж ростив, годував дочку, а тепер помираю з-за
неї..." Не одну цю провину проніс у собі через усе життя Нестор: через
нього ж білі і кайзерівці закатували рідних братів Карпа та Омеляна, дружину
іншого брата Савелія – на очах їхніх дітей. А вже за кордоном він якось
сказав дружині: "Якби не я, Галю, жила б ти іншим життям... Через мене
тобі так..." Галина Андріївна згадувала потім: "Був гордий, звик
усе рубати з плеча, а людина, що провину за собою відчуває, завжди говорить
тоном нижчого. Він не міг. Тому мовчав".
Та Галина не нарікала на долю – була "з ним", з пам'яттю про
нього, і у радянському таборі. Завжди. Як і донька Олена Міхненко, яка ледь
пам'ятала батьків похорон на паризькому кладовищі Пер-Лашез (було їй одинадцять
років), а про те, що її тато – "Батько Махно", дізналася взагалі
23-річною. Впродовж усього життя-заслання у Казахстані несла батьків хрест,
але батька не зреклася. Хоча радянська влада, власне, позбавила її Батьківщини
і морального права стати матір'ю: не хотіла, аби діти страждали, як вона,
не могла допустити, щоб і їх "розчавили – і реабілітували".
"Нестор і Галина" – це розповідь фотокарток – життєвих миттєвостей,
спалахів: розмитих і чіткіших, маленьких і збільшених. Навіть відсутність
фотокартки – це фото, зафіксоване пам'яттю. Часто знімки повторюються, але
повторюваність та уявна, бо розповідають про них різні люди. Щиро, без утаювання
– свідчать. Струмом пронизують спогади і листи дружини та дочки Нестора
Махна, на яких передусім будується книжка; рукописи, нотатки найближчих
соратників Батька, збережені часом і нащадками; страшні у своїй безапеляційності
матеріали спецархівів; думок самого Нестора Івановича, за якими слідкуємо,
читаючи його статті, надруковані в Україні вперше.
На враженні від книжки не можуть не позначитись і долі авторів, вплетені
у долі її героїв. Віктор Яланський – нащадок Нестора Махна, онук його рідного
брата Карпа – у 1970-ті роки переховував архіви махновців – навіть у землю
закопував, розшукав рідних і сподвижників Нестора Івановича, листувався
і зустрічався з ними, щоразу наражаючись на небезпеку.
На тому цвинтарі у Гуляй-Полі, де могили Махнів, поховані й двоюрідні діди
Лариси Верьовки: їх, юних гімназистів, у дев'ятнадцятому зарубали махновці.
Але, незважаючи на дорікання своєї рідні, мовляв, з махновським нащадком
взялася писати книжку, виплекала її як дитину, як головну справу життя.
Вело переконання: у громадянській війні переможців немає – лише понівечені
людські долі, про які потрібно розповісти. Тому й написано книжку напрочуд
органічною мовою, на рідкість делікатно, виважено.
І на дотик книжка дуже енергетична. Художниці Наталії Дубенюк, киянці і
представниці вже покоління правнуків Революції, вдалося в оригінальному
макеті передати дух і гуляйпілля, і махновщини. Чорна палітурка – колір
махновського прапору, що символізує землю. Срібними буквами назва на ній
– то і срібна струна серця, і срібна сльоза, і срібна ниточка, що єднає
минуле й майбутнє, Небо і Землю. Віддзеркаленням – футляр-колиба книжки:
на срібному тлі Вічності – трагічні долі Нестора й Галини, шляхетно-революційного
Гуляй-Поля і махновщини як способу життя і мислення. А всередині – скупе
різнобарв'я Півдня України. Поміж звичних білих сторінок – "цибулиння",
кольори, які переважають на вишивці мешканців степу ("Гей, ти батьку,
степ широкий" – вірші, що стали піснею, Нестор написав у тюрмі). Ось
ледь жовтуваті сторінки, та частіше кольору стиглого сіна з рудим відтінком
– таким був колір рідної землі, "просоченої повстанською кров'ю на
три аршини вглиб". Є у книзі трохи блакитних сторінок. Вони розповідають
про теплі стосунки, щасливі, хоч короткі і важкі роки Нестора й Галини.
У тій блакиті – і слова пісні, присвяченої Несторові ("Руса коса до
пояса, в косі стрічка голуба"), і Галині улюблені голубенькі квітки-брандуші,
і просто небо, яке для усіх закоханих – безхмарне.
Не один з нас, прочитавши "Нестора і Галину", відчує себе махновцем.
Не один замислиться над деякими наївними міркуваннями махновців щодо облаштування
майбутнього життя трудящого люду: хоча реальність цілком могла б їх скоригувати.
Під час вручення Премії імені Винниченка Лариса Верьовка згадала запис із
щоденника письменника: "Бути українцем – це означає постійно доводити
своє право на існування". І додала: "Наша книжка "Нестор
і Галина", мабуть, теж є одним з моментів доказування права на існування
українства в історії".
Привід збільшити тритисячний тираж книжки є: у 2004 році минає 70 років
по смерті Нестора Махна. Проте, шановні панове видавці, чи вистачить мужності
не шукати жодного приводу: адже Батькові отаману і дотепер "двадцять
ран у тілі не болять, болить одна, тринадцята – що в серці".
|