Новости
Махновцы
Статьи
Книги и публикации
Фотоальбом
Видео
всё прочее...
Общение
Ссылки
Поиск
Контакты
О нас


Рассылка:


Избранная
или
Стартовая

Сhapaev.ru

ПРОТИВ ВЛАСТИ И КАПИТАЛА!

Гуляйпольский городской портал | www.gulaypole.info

Воронежский Анархист



Яндекс цитирования








Чоп Володимир

ПРОБЛЕМА ІСНУВАННЯ ЗАПОРОЗЬКИХ КОЗАЦЬКИХ ТРАДИЦІЙ В ІСТОРІЇ МАХНОВСЬКОГО РУХУ

В iсторiографiї iснує два пiдходи до вирiшення проблеми iснування iсторичного зв'язку мiж Вiйськом Запорозьким Низовим i Революцiйною Повстанською Армiєю України /махновців/ (РПАУ/м/). Перший, що поширився в середовищі зарубіжної історіографії зводиться до тенденцiї вважати махновських повстанців нащадками i продовжувачами iдей Запорожжя. Першим цю тезу аргументовано висловив історик В.Дубровський1, спеціаліст з історії селянських рухів ХІХ ст. Згодом її, з деякими варіаціями, підтримували як автори спеціалізованих монографій присвячених махновському рухові (М. Палій2 та О.Скирда3), так і спеціалісти "радянологи", наприклад Е.Карр4.

Протилежна точка зору, що її, зокрема, в своїх ранніх працях відстоював Л.Винар5 намагається довести повну випадковiсть спiльних моментiв у iсторiї означених явищ, або штучність махновського покозачення. Деякі сучасні історики в процесі дослідження змінювали свої погляди на цю проблему. Так київський історик В.Волковинський в 1991 р. вважав, що "військо Махно рядилося під козацтво, намагаючись відродити деякі його традиції і нагадувало в другому десятилітті ХХ ст. більше балаган аніж армію"6. У виданні ж 1994 р. цей автор вже зазначає, що "махновщина була генетично пов'язана з українським козацтвом, однак Махно узяв на озброєння від своїх славних предків лише ідеї високої любові до особистої свободи, мужність, молодецтво, заразливу веселість й неповторний гумор, готовність бути оборонцями порівняно невеликого Гуляйпільського району. Про незалежність же й суверенітет всієї України він не думав..."7

Разом з тим, історики, що стоять на протилежних позиціях виявляють спорiдненiсть у характерi аргументацiї своїх висновкiв, точнiше у її бiдностi, а iнодi i повнiй вiдсутностi. Так, аргумент Л.Винаря, що козаки вважали б ганьбою своє ототожнення з махновцями8, може свiдчити лише про неприпустимий рiвень iдеалiзацiї автором подiй вiтчизняної iсторiї. Позицiя перекладання дослiдницької працi на iншi плечi теж є характерною для проблеми. I.Мазепа, зокрема, писав, що якщо iсторики захочуть, то "знайдуть у махновському русi немало рис, типових для наших давнiх запорiжцiв"9. Сам же автор "України в огні та бурі революції" займатися цими пошуками явно не збирався.

Особисте ставлення Н.Махна до запорозьких козаків було неоднозначним. З одного боку героїчне минуле захоплювало його, з іншого він вважав запорожців людьми з низьким рівнем соціальної і класової свідомості, що витрачали на своїх радах сили і час на вирішення несуттєвих проблем про "віру та церкву"10. Можливо саме через це керівна ланка махновського руху не докладала жодних зусиль, на відміну, наприклад, від керівництва армії УНР, для штучного пропагандистського нав'язування козацької традиційності та атрибутики. Всі зовнішні та внутрішні прояви "покозачення" махновських повстанців йшли знизу, будучи ініціативами представників рядової маси повстанців та нижчого командного складу.

Вирiшення проблем пов'язаних з передачею історичної традиції справа справдi важка головне через невизначенiсть критерiю та методу, що мають пов'язати собою явища рiзних iсторичних епох, через небезпеку модернiзму та низький авторитет у науковому середовищi таких суб'єктивних факторiв як духовна спорiдненiсть i подібні їй речi.

Свiдчення очевидцiв, що намагалися провести якість історичні паралелі і були хоч трохи знайомі з iсторiєю України, на диво однозначнi. Всі вони відзначають неабияку схожість і спорідненість махновського суспільства з січовим. Проте розбити на складовi, докладно описати і узагальнити свої спостереження та висновки очевидцi не бажали, а можливо, й не могли. Спорiдненiсть здавалася зрозумiлою мало не з першого погляду i водночас чимось невловимим. До подiбного висновку здебiльшого пiдводила своєрiдна духовна атмосфера махновського середовища: намагання махновцiв тримати себе в рамках певної поведiнки, їх стан погонi за радощами життя, їх костюми, ставлення до коней, грошей, зброї, вживання алкогольних напоїв тощо.

Основним механізмом передачі історичної традиції в нашому випадку виступила усна традиція, родинні та фолкльорні перекази, що в дещо ідеалізованому вигляді донесли до ХХ ст. відлуння козацьких часів. Фактор генетичної пам'яті з рахунку скидати також не слід, проте не варто також забувати, що станом не сьогоднішній день цей феномен знаходиться скоріше в арсеналі наукової фантастики, аніж академічної науки.

В Гуляй-Полі ніколи не забували про запорозьку старовину. Легенди про заснування цієї військової слободи тягнуться від останньої чверті ХVІІІ ст.11 Сам Н.Махно згадував, що про запорозьких козаків йому розповідала мати12, Явдоха Матвіївна Махно (в дівоцтві - Передерій). Олександр Семенюта, один з лідерів анархістської організації "Союз бідних хліборобів", з якої потім вийшла ціла плеяда махновських польових командирів ще в 1906 р. напучував гуляйпільських анархістів перед експропріацією чи іншою революційною акцією: "Велика честь і слава вам - синам народу, славним правнукам запорожців"13. Про своє козацьке походження на початку минулого століття на Півдні України пам'ятали ще багато селян. Прямим свідченням цього є нещодавно віднайдений рукопис В.Рубля, селянина з с.Мала Білозірка, що виводив свій родовід він козацького сотника ХVIII cт. Андрія Рубля, а в вересні - грудні 1919 р. воював в махновському війську14.

В 1918-1920 рр. порівнняня Гуляй-Поля з Запорозькою Cіччю, а махновського загалу з січовим робилися з боку представників різних політичних таборів постійно. Так в центральній комуністичній газеті "Правда" від 14 лютого 1919 р. відома російська революціонерка Олександра Коллонтай ділилася своїми враженнями: "Село Гуляйполе… прийняло вигляд укріпленого табору, що нагадує стародавню Запорізьку Cіч"15. З "Запорозькою Cіччю, блокованою неприятелем"16 порівнював Гуляй-Поле в листопаді 1920 р. і начальник штабу РПАУ/м/ В.Білаш.

Описуючи в своїх мемуарах загальні збори селян і робітників Гуляй-Поля, що відбулися в лютому 1918 р. Н.Махно характеризував їх: "Це були збори справжньої Запорізької Січі, тієї, про яку ми тепер тільки читаємо"17.

В травні 1919 р. рядянський службовець, що в складі делегації Л.Камєнєва побував у Гуляй-Полі, записав свої враження про зовнішній вигляд коменданта махновського штабу - Я.Домашенка: "…його начштаба (насправді комендант штабу - В.Ч.) - типовий запорожець: фізіономія, одяги, шрами, озброення - картина українського сімнадцятого століття"18.

Начальник Укрфронту В.Антонов-Овсеєнко наводить в своїх мемуарах текст секретного звіту політвідділу Вищої Військової Інспекції РСЧА УРСР, яка працювала в розташуванні махновців у другій половині березня 1919 р. де зокрема двічі повторюється одна фраза: "Частини "Батька Махна" міцно просякнуті духом і традиціями безшабашного, вільного Запорожжя…"19 Про наявність в ментальності катеринославських селян "вільного запорізького духу", збереження традицій "Вольностей" Війська Запорозького", забарвленість махновського повстанства "козацьким романтизмом"20 нераз у своїй книзі писав вже згадуваний вище міністр внутрішніх справ УНР І.Мазепа.

Зауважимо, що в нашому випадку слід чітко відрізняти впливи широко розповсюдженої в той час на Україні "козакоманії" від серйозної історичної традиції, що теж мала місце. І перше, і друге явище часто сусідили і існували паралельно в межах навіть одного загону, що давало можливість махновським недоброзичливцям змішувати ці поняття виставляючи повстанців в негативному світлі. Так, наприклад, дрібний службовець білогвардійської адміністрації М.Герасименко дещо тенденційно описує своє враження від зустрічі восени 1918 р. з загоном махновців, що оперував північніше ст. Синельниково. Найбільш ймовірно, що це був загін П.Петренка, уроженця с.Великомихайлівки сучасної Дніпропетровської області, що діяв на Гришинському напрямі. "…Воістину, це була сучасна Запорозька січ, і потрібен був могутній рєпінський пензель, щоб зобразити на полотні ці яскраво-картинні, неоковирні, дикі фігури. Більшість махновців було одягнуто у в'язані і сітчаті, білі та кольорові фуфайки, на ногах бовталися надзвичайної широти шаровари з червоними поясами навколо талії, кінці яких спускалися мало не до землі. Озброєні були всі "до зубів…"21 На запитання селян з якої місцевості вони походять махновці називались селянам "запорожцями", а свій підрозділ "Запорозьким полком з армії батька Махна". Зауважимо тут, що восени 1918 р. основна масса махновських загонів була невпорядкованою і назва загону вибиралася самостійно, на загальних зборах повстанців.

Паралелі у соціально-економічному житті порівнюваних нами мілітаризованих суспільств простежуються досить чітко. Зокрема, виділяються прошарки досить заможних господарів, а на іншому соціальному полюсі - люмпен-вояків, "голоти" у козаків та махновського "ракла", що стали осередками усілякого негативу яким дорікають аж досьогодні.

Важливим аргументом на користь "запорозької" теорiї є територiальна спiльнiсть iсторичних явищ. Межi "Махновії" приблизно спiвпадають з кордонами Вольностей Війська Запорозького, які проте приросли Приазов'ям, що як ми знаємо було колонізоване в ХІХ ст. Азовським козачим військом. Бiльше того, певна кiлькiсть сiл, що стали осередками руху ("бандитськими гнiздами" згiдно з теорiєю Р.Ейдемана22) були заснованi в кiнцi ХVIII ст. за участі колишніх козаків. На початок ХХ ст. в них ще збереглись елементи козацького адмiнiстративного подiлу (сотнi), традицiї самоврядування i деякi побутовi звичаї. Зокрема, iснування поряд з офiцiйним прiзвищем людини народного прiзвиська, яке ще помилково називають "вуличним". Значна кiлькiсть учасникiв "махновщини" були безпосереднiми нащадками запорожцiв.

Обидва iсторичнi явища, являючи собою масштабнi соцiальнi рухи, знайшли своє органiзацiйне втiлення саме у вiйськово-адмiнiстративних системах - Вiйську Запорозькому Низовому та Революцiйно-Повстанськiй Армiї України. Увiйшовши в силу, цi полiтичнi утворення висунули претензiї на виконання провiдних ролей полiтичного життя України та на впорядкування її соцiально-економiчного i полiтичного устрою за виробленими всерединi них зразками. Одночасно з цим цi органiзацiї високо цiнували iдею власної окремiшностi в межах України. РПАУ/м/, наприклад, вбачала своє майбутнє в становищi незалежного федеративного члена Української соцiалiстичної республiки.

Вiйсько Запорозьке як окрема форма реалiзацiї народного суверенiтету за свою багатовiкову iсторiю не пiшло шляхом бюрократизацiї своєї органiзацiї, створивши промiжний стан суспiльства, який намагалась вiдтворити i полiтична програма махновцiв. Функцiї суспiльного регулювання були покладенi на мiсцевi органи самоврядування, що спиралися на загальнодемократичнi принципи. На теренах обох полiтичних утворень були розповсюдженi рiзноманiтнi фiнансовi системи, а судочинство будувалось на практицi звичаєвого та договiрного права.

Схожа i сутнiсть iдеологiї цих полiтичних явищ. Дослiдник запорозької культури І.Кравченко визначає її iдеологiю як "релiгiю волi"23. Якщо вiдсторонитися вiд анархiчних закликiв махновських декларацiй, політична система махновського руху - це романтична спроба замiнити сучаснi суспiльнi вiдносини на iдеалiзованi народною уявою запозичення з козацьких часiв, якi б дозволили народу знайти братерську рiвнiсть i особисту волю. Анархiзм був лише сучасною ХХ-му столiттю формою, якої набрали подiбнi умонастрої. Його доктрина з посиланнями на науковi методи обiцяла шлях їх реального запровадження i приховувала їх утопiзм.

Найповнiше запорозькi традицiї вiдобразилися у вiйськовiй органiзацiї та побутi повстанців. Iдентичним був територіальний принцип комплектування вiйська, з переважно добровiльним характером вступу. Командний склад був виборним, невiддiльним вiд рядової маси, мав якнайширшi внутрiшнi повноваження, що поєднувалися з можливiстю його замiни згiдно з рiшенням загальної ради бiйцiв, що визнавалась головним керiвним органом війська. Обидва вiйська iснували переважно за рахунок самопостачання. Вiйськовi трофеї збиралися у спiльну власнiсть з подальшим пайовим розподiлом помiж бiйцями, вiйськовими установами та мiсцевим населенням. Обома вiйськами була витворена самобутня вiйськова тактика, що базувалась на застосуваннi маневру непрямих дiй, посиленiй розвiдцi та застосуваннi вiйськових хитрощiв як тактичного чинника.

Рухи спиралися в своєму iснуваннi на енергiю низових верств українського селянства, до яких приєднувалися найбiльш мобiльнi та радикально настроєнi члени iнших соцiальних груп. Вступ до вiйськової органiзацiї розцiнювався як своєрiдний початок нового життя, коли багаж минулого пiдлягав забуттю. Вельми схожi, як уже зазначалося, психологiчнi типи запорожця та махновця. Впадає в око також яскраво виражений iнтернацiоналiстичний характер обох iсторичних явищ, що пов'язувався з переважанням саме українського населення.

Нацiональний склад махновцiв вiдомий з книг росiйських анархiстiв П.Аршинова24 та В.Волiна25. I хоча перевiрка наведених даних сьогоднi практично неможлива, немає належних пiдстав сумнiватися в їх достовiрностi, адже ці анархiсти виступали прихильниками денацiоналiзацiї руху. Отже, РПАУ/м/ на 90 % складалися з українцiв i на 6-7 % з росiян. Залишок у 3-4 % подiляли мiж собою представники мiсцевих національних меншин (греки, евреї, болгари, німці), та колишні червоноармійці неслов'янського походження.

Неокозацький характер махновського руху доводить цiлий комплекс проявiв його нацiональної самобутностi. З них головними є традицiї української вiйськовостi, зокрема iдеї загальної рiвностi та демократизму, на основi яких органiзацiйно будувались повстанськi загони. Про неокозацьку специфiку руху говорить також використання повстанцями традицiйної української вiйськової термiнологiї. Наприклад, використання титулу "Батько", що став невiд'ємним для багатьох повстанських командирiв i особливо Нестора Махна.

"Батько" - вища форма титулування отамана, коли вiн, окрiм чисто командних функцiй, ставав господарем душ i вихователем своїх пiдлеглих. Ю.Липа вбачав у цьому наслiдок впливу поняття роду на традицiю української вiйськовостi. (Командир - "батько", бiйцi - "хлопцi" /цим словом в Україні досьогодні називають синів/, мати - "ненька Україна"26.) Титул "батька", що самими махновцями в наказах та газетних статтях писався з прописної літери (Батько) явно був запозичений з козацької традиції. Так, наприклад, очевидці згадують, що при виборах кошового отамана Запорозької січі в 1749 р. в протокольній формулі вступу на посаду містилася фраза: "…ти наш батько і будь нам паном на здоров'я…"27 Батьками на Січі також називали старих козаків, що мали величезний хоча і неофіційний авторитет на січове товариство.

З самого початку повстання Н.Махно був не просто загоновим "батьком". 1 жовтня 1918 р. перед боєм за с.Дiбрiвку 30 повстанцiв з подачi отамана Ф.Щуся проголосили Н.Махна "батьком" усього майбутнього повстанства. В разi невдачi всi вони розраховували полягти в бою, чим i було викликане таке самозакохане самозванство. Але фортуна була прихильна до них, i пiсля перемоги, що розпочала масове повстання, Н.Махна на загальному сходi дiбрiвських селян за участю делегатiв вiд сусiднiх сiл було одноголосно затверджено "батьком всього революцiйного повстанства України"28.

Крiм головного "Батька Махна", були i типовi загоновi "Батьки" дрiбнiшого масштабу, перелiчувати яких немає особливої необхiдностi (Батько Удовиченко, Батько Правда, Батько Дерменжи та інші).

Противники існування запорозьких традицiй свої аргументи зводять до того, що порiвнюванi явища несхожi за своєю формою в їх повнiших об'ємах, фактично приписуючи своїм опонентам думку про махновщину як про пряме вiдродження запорозького козацтва, думку, яку серйознi дослiдники нiколи не вiдстоювали. Справді, не на всіх махновських головах мався "оселедець", і рух махновський існував не триста, а лише три роки і, звичайно, махновці не ходили походами на турків і татар, і не обороняли віру православну від поляків з тої простої причини, що турків та шляхти на Україні вже давно слід простиг.

Махновцi не є механiчним продовженням запорозького козацтва в новітній історії України. Подiбне трактування історичних явищ є безпосереднiм проявом модернiзму. Махновський рух - однокореневе з запорозьким козацтвом явище, яке закладало у вирiшення посталих перед ним суспiльних завдань однi й тi ж принципи, виробленi на єдинiй основi нацiональної ментальностi. Той факт, що на теренах одного й того ж географiчного регiону, населеного одним i тим же етносом, у рiзнi iсторичнi епохи виникають масштабнi народнi рухи, якi мають виразнi риси спорiдненостi, i одночасно спостерiгається вiдсутнiсть цiєї подiбностi десь iнде, говорить не про випадковiсть, а про звичайну iсторичну спадковiсть цих явищ.

Розвиток повстанського руху в 1918-1921 рр. обумовлювався не лише соціальними протиріччями в українському суспільстві, а також і прагненнями українського селянства зберегти і примножити свої історичні традиції часів Запорозької Січі та гайдамаччини. Таким чином, існування запорозької традиції серед південноукраїнського селянства перетворюється в чинник історичного процесу. Грандіозне повстання очолене Н.Махном було продовженням нехай утопічної, але для українського селянства історично традиційної боротьби українського селянства, ще з часів Запорозької Січі, проти державних визисків, з далекою метою відміни усілякої державної влади взагалі.

Примітки

1. Дубровський В. Батько Нестор Махно - український нацiональний герой // Чорноморський збiрник. - 1945. - т.VI. - С.8.

2. Paliy M. The anarchism of Nestor Makhno, 1918-1921: An aspect of the Ukrainian Revolution. - Seattle and London: Universiti of Washington Press, 1976. - p.28.

3. Skirda A. Les cosaques de la liberte Nestor Makhno, le cosaques de l`anarchie et la querra civile russe. 1917-1921. - Paris, 1985. - р.14.

4. Карр Э. История советской России. Кн.1. Большевистская революция. - М.: Прогресс, 1990. - С.379

5. Винар Л. Причинки до ранньої дiяльностi Нестора Махна на Українi (1917-1918) // Розбудова держави. - 1953. - № 2. - С.14.

6. Волковинский В.Н. Махно и его крах. - М.: Изд. ВЗПИ, 1991. - С.13.

7. Волковинський В.М. Нестор Махно: легенди та реальнiсть. - К.: Перлiт продакшн, 1994. - С.69.

8. Винар Л. Причинки до ранньої діяльності Нестора Махна... - С.14.

9. Мазепа I. Україна в огнi та бурi революцiї. Т.3. - Прага, 1942. - С.46.

10. Махно Н.И. Воспоминания. В 2 т. З кн. - Кн.1. - К.: Україна, 1991. - С.146.

11. Еварницкий Д.И. (Яворницький Д.І.). Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. В 2-х частинах. - К.: Веселка, 1995. - С.410.

12. Skirda A. Les cosaques de la liberte Nestor Makhno… - р. 20.

13. ЦДІАК. - Ф.313. - Оп.2. - Спр.2383. - Арк.106.

14. Рубель В. Історія… - Запоріжжя: Тандем-У, 2003. - 132 с.

15. Правда. - 1919. - 14 февраля.

16. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. - К.: РВЦ "Проза", 1993. - С.494.

17. Махно Н.И. Воспоминания. В 2 т. З кн. - Кн.1. - К.: Україна, 1991. - С.146.

18. В.Н. Экспедиция Л.Б.Каменева для продвижения продгрузов к Москве в 1919 г. // Пролетарская революция. - 1925. - № 6. - С.138.

19. Антонов-Овсеенко В.А. Записки о гражданской войне. Т.3. - М.,- Л., 1933. - С.204.; Т.4. - С.51.

20. Мазепа I. Україна в огнi та бурi революцiї. Т.3. - Прага, 1942. - С.55.

21. Герасименко Н.B. Батько Махно. - М., 1990. - С.19-21.

22. Эйдеман Р. Очаги отаманщины и бандитизма. - Харьков, 1921. - С.7.

23. Кравченко I. Світ запорізький та його цінності // Запорожці. До історії козацької культури. - К., 1993. - С.9.

24. Аршинов П. История махновского движения (1918-1921 гг.) - Берлин: Издание "Группы русских анархистов в Германии", 1923. - С.59.

25. Volin (V.Eikhenbaum). The unknoun revolution (Krondshtat 1921, Ukraine 1918-21). - London: Freedom Press, 1955. - р.221.

26. Липа Ю. Призначення України. - Львiв: Софія, 1992. - С.150.

27. Козирєв В.К. Матеріали до історії адміністративного устрою Південної України (друга половина ХVIII - перша половина ХІХ ст.). - Запоріжжя, 1999. - С.154.

28. Аршинов П. История махновского движения… - С.193.