Володимир Чоп

СТАВЛЕННЯ ДО МАХНОВСЬКОГО РУХУ З БОКУ ІСТОРИКІВ ЗАПОРОЗЬКОГО КОЗАЦТВА Я.П.НОВИЦЬКОГО ТА Д.І.ЯВОРНИЦЬКОГО

Махновський рух 1917-1921 рр. став для переважної більшості його освічених українських сучасників явищем несподіваним і загадковим. Політичні, громадські та культурі діячі постали перед досить складним завданням. Треба було визначитися, дати оцінку новому політичному табору на появу якого ніхто з них не чекав і не сподівався. І взагалі, що це таке? Чи має “махновщина” коріння в українській історії й перспективи існування в українській сучасності? В суперечливих оцінках люди часто губилися передусім через брак потрібної інформації та її суб’єктивність. Характерною можна вважати точку зору письменника й політика В.Винниченка, який в 1919 р. писав: “З розповiдей одних, вiн (Н.Махно — В.Ч.) iдейний анархiст, свiдомий українець з романтичним укладом свого вiйська, по розповiдях iнших вiн звичайний бандит, антиукраїнець"[1].

В цьому відношенні ставлення до махновського руху з боку уславлених дослідників козацьких часів представляється надзвичайно цікавим. Як сприйняли махновський рух вони? По-перше, їхня позиція цікава тим, що вони обидва в 1918-1921 рр. знаходилися на території, що безпосередньо контролювалася Революційною Повстанською Армією України /махновців/ (РПАУ/м/). В таких умовах чинник браку інформації просто відпадав, адже махновських повстанців запросто можна було зустріти прямо на вулицях Катеринослава чи Олександрівська. Більше того, обидва вчених прекрасно знали менталітет українського селянства самих що не є махновських країв. Збираючи фольклорний матеріал Я.Новицький та Д.Яворницький відвідали величезну кількість населених пунктів Запорожжя та Приазов’я[2], а останній побував у своїх мандрах і в столиці махновського руху селі Гуляй-Поле[3].

Позиція вчених щодо махновського руху має важливе значення і для української історіографії. Я.Новицький та Д.Яворницький були українськими інтелектуалами вихованими на традиціях патріотичного народництва і вченими, що присвятили своє життя вивченню історії запорозького козацтва. Махновський рух, як його не розглядай і не оцінюй, був рухом глибоко народним, низовим. У ньому можна було спостерігати присутність багатьох рис схожості з народними рухами минулого в тому числі і з запорожцями, збереження деяких їхніх традицій[4]. Історики які в принципі визнавали правомірність існування і вимог народних рухів минулого повинні були перевірити зроблені ними раніше висновки на основі спостережень за народними рухами сучасності.

Нарешті, немаловажливим вважається той факт, що вчені підтримували між собою дружні стосунки, мали схожі життєві долі й переконання. Восени 1919 р. обидва історики мали власні контакти безпосередньо з Н.І.Махно. В цей час і м.Олександрівськ (де мешкав Я.Новицький) і м.Катеринослав (де проживав Д.Яворницький) знаходилися в межах махновської республіки, що проіснувала до січня 1920 р. І якщо про зустріч з Батьком Махном Я.Новицького збереглися лише епізодичні спогади його родичів, то зустрічі Д.Яворницького досить добре задокументовані, а їх перипетії збагатили українську публіцистику та художню літературу[5].

Почнемо з того, що Я.Новицький вперше зіткнувся з представниками махновського руху ще в 1917 р. В цей час він займав кілька громадських посад в органах місцевого самоврядування[6] і звичайно ж не міг не чути про Н.Махна. Діяльність ватажка гуляйпільських анархістів в Олександрівську, на повітовому рівні, в 1917 р. була досить бурхливою[7].

Н.Махно до речі досить послідовно цікавився історією[8], а особливо історією селянських повстань[9], тому що будучи ув’язненим в стінах Бутирської тюрми мріяв очолити одне з них після свого гіпотетичного виходу на волю. Тому, можливо, він навіть читав твори або статті наших істориків, хоча достовірно про це сказати неможливо. Також вірогідно, що імена Я.Новицького та Д.Яворницького стали відомі Н.Махно від його дружини Галини Кузьменко, патріотично настроєної вчительки.

В 1919 р. в середовищі махновського руху почався процес його спонтанної українізації пов’язаний з більш загальним процесом пробудження самосвідомості української нації. Тому Н.Махно починає при нагоді піклуватися про підтримку махновського руху з боку освіченої української громадськості, намагатися продемонструвати своє зацікавлення проблемами української освіти чи культури.

Проте будь яку можливість співпраці Н.Махна з Я.Новицьким надзвичайно ускладнювали дві обставини. По-перше, Я.Новицький був дворянином, тобто за політичними переконаннями Батька представником самого що не є глитайського прошарку суспільства. По-друге, Я.Новицький був вже літньою людиною. В 1919 р. йому було вже 72 роки [10] і він вже не міг в повну силу грати представницьку роль заслуженої людини, українського інтелігента, що подав руку махновцям. Фігура Д.Яворницького, за спиною якого стояв прекрасний музей і більш жвавий характер для цього підходила набагато краще.

Тому все, на що спромоглися махновці щодо Я.Новицького це залишити його в спокої. 6 листопада 1919 р. відступаючи з Олександрівська на Правобережжя Н.Махно власноруч передав контррозвідці список місцевих “тузів” яких належало арештувати й розстріляти як представників “буржуазії”, але Я.Новицького, схоже, в ньому не було [11]. Збори контрибуції яка була накладена на заможне населення Олександрівська вченого теж обійшли стороною. Його садиба й пасіка були розорені вже в 1920 р. передовими частинами наступаючої з півночі 14-ї армії РСЧА. У червоних кавалеристів, що, як правило, рухалися попереду піхотних частин, існував самий справжній звичай крушити пасіки поки до них не встигла добратися “піхтура”.

26 листопада 1919 р. в передовій статті махновського офіціозу “Шлях до волі” було вміщено заклик до “українських культурних діячів” допомогти повстанцям. “Де вони? Що вони поробляють? Де їх любов до рідного народу і цілковита відданість справі, про що вони так гаряче доводили завше. Чи вони може соромляться мозулястих рук махновця і чекають на ще якесь “визволення”, більш делікатне. Українські інтелегенти мусять негайно стати до роботи і залишити своє кволе і нікчемне бідкання та скарги.” Логічним продовженням цього заклику на практиці стала видача професору Д.Яворницькому охоронної записки для його музею. Точніше це Д.Яворницький випрохав її у Нестора Махна [12], який був зацікавлений в тому аби його підтримав хтось із значних українофілів.

Охоронна записка була видана 27 листопада 1919 р., причому не лише особисто Н.Махно, але й від імені керівного органу махновського руху Військово-Революційної ради РПАУ/м/ за підписом її секретаря Лащенка та його замісника. Це означало здійснення Д.Яворницьким принаймні ще одного візиту в махновські установи, про який мовчать джерела. В цій охоронній записці махновці іменують директора музею Еварницького “товаришем” й запевняють, що нічого з музейного майна не може бути арештовано чи конфісковано без особливого на то дозволу командарма [13]. Цікаво, що зі змісту записки виходить, що Н.Махно при бажанні таки міг дозволити конфіскацію музейного експонату і, як ми побачимо в подальшому, скористався цим правом.

Почалася ця історія з того, що в Катеринославі була організована махновська контррозвідка на чолі з Левом Зіньковським в обов’язки якої крім звичайної для контррозвідників роботи входило і право збирати матеріальні кошти і контрибуцію з міської буржуазії. Група контррозвідників завітала додому до Д.Яворницького вимагаючи відкрити музей, фактично для проведення реквізицій. Професор одначе попрохав відвести його до Батька Махна. Н.Махно, при зустрічі, відразу ж напросився на екскурсію перед початком якої, на блокнотному папері і була надрукована охоронна записка.

Під час екскурсії, змістом якої Н.Махно виявився цілком задоволений, отаман попросив професора віддати йому для розпиття пляшку козацької горілки. Коли Д.Яворницький відповів, що таких пляшок у зібранні музею тільки дві і вони потрібні народу для історії, Н.Махно резонно зауважив, що: “Для історії вистачить і однієї пляшки горілки”![14] Іншою махновською жертвою міг стати й інший цінний експонат. Батько дуже хотів подивитися на шаблю останнього кошового отамана Задунайської січі Йосипа Гладкого, що була начебто дамаської сталі, оздоблена коштовним камінням. Проте цього разу професор пішов на прямий обман отамана показавши йому іншу шаблю, поржавілу і стару, забирати якої Н.Махно не став.

Залишивши запис у книзі почесних гостей Н.Махно домовився з Д.Яворницьким про забезпечення музею паливом на зиму 1919-1920 рр. Через кілька днів на подвір’я музею було завезено 14 підвід з вугіллям. Після відвідин музею Н.Махно попросив професора прочитати командному складу повстанської армії лекцію про історію запорозьких козаків та місцевого краю. Професор погодився і навіть приїхав до махновського штабу, що розміщувався в готелі “Асторія” але лекція не відбулася. Наступного дня повстанська армія змушена була відступити з Катеринослава.

Найбільш повно історія зустрічей Н.Махно і Д.Яворницького викладена в книзі І.Шаповала “У пошуках скарбів”, що двічі виходила за радянських часів і не полишена характерної кон'юнктури. Тон Д.Яворницького по відношенню до махновців у переказі автора дещо зневажливий, але в межах соціального замовлення. Цікавим фактом є те, що відвідини Н.Махно музею ім.Поля стали матеріалом для народного переказу, що міститься в додатках до книги[15].

Версії щодо подальшого співробітництва отамана та професора хоч і існують, але висунуті не істориками, а журналістами. Перші таку можливість ніколи серйозно не розглядали. Наприклад, про махновське золото в підвалах музею викрадене в 1922 р.[16]

В цілому ж неокозацькі повстанські формування часів громадянської війни прикро вразили істориків. І почалося це, до речі, не з Н.Махна, а з не менш одіозної, але більш маловідомої фігури отамана Божка. Курені Божка, що їхали на о.Хортицю засновувати нову запорізьку січ, в кінці 1918 р., в Катеринославі, зчепилися в триденних боях з махновськими повстанцями, що в свою чергу вирішили “завітати в губернію”. Братовбивчий конфлікт проходив прямо на очах Д.Яворницького. Якраз перед цими подіями отаман Божко теж відвідав музей і привласнив собі булаву кошового отамана [17] поклавши початок традиції розтягування музейних скарбів “народними вождями”. Доречі, існує версія українського емігрантського письменника В.Чапленка про те, що перша зустріч Н.Махна з Д.Яворницьким [18] відбулася вже в грудня 1918 р.

Новітня вольниця, породжена тим же самим народом, що свого часу породив вольницю запорозьку викликала в старих вчених стан близький до шоку. Історики були вражені розбишацькою поведінкою, зовнішнім виглядом, невихованістю і неосвіченістю махновських повстанців. Причому це були ті самі вади від яких свого часу страждало і запорозьке козацтво: все те ж саме гультяйство, побутовий антисемітизм, пияцтво, випадки бузувірства тощо. Розхристаність почуттів селянсько-анархістської вольниці вразила істориків. Пляшка козацької горілки з експозиції музею, яку не випив імператор Ніколай ІІ, але яку видудлив Батько Махно може служити сумним символом отриманих вражень. Всі народницькі ідеали не витримуючи критики реальних подій летіли шкереберть.

З одного боку в махновському русі були виразно присутні традиції запорозького козацтва які не могли не бути непоміченими. Їх помічали не те що історики Запорожжя, а навіть люди що спромоглися осягти гімназичний курс історії. Наприклад, перу Я.Новицького належить стаття вміщена в “Київській старовині” про пісню де розповідається про спосіб з допомогою якого козаки здобули місто Азов[19]. Якщо просто порівняти цей текст з описами махновського вторгнення в Катеринослав на початку листопада 1919 р. то можливо прийти до висновків, що махновці просто використали її як пряме керівництво до дії [20].

З іншого боку історикам важко було уявити, що запорозькі козаки теж були такі самі як і махновці. Найбільше що вразило істориків у махновському русі це негативне ставлення до інтелігенції з боку переважної більшості його учасників. Для пересічного махновця як Я.Новицький так і Д.Яворницький були не речниками української ідеї і не видатними істориками, а “шляпами”[21], “буржуями”, носіями “міської зарази”, своєрідними колаборантами які свою любов до народу і його історії суміщали зі співробітництвом із царизмом та російською бюрократією. Це дуже не подобалося інтелектуалам, вони не звикли аби їх науковий і життєвий доробок піддавався такій оцінці.

А далі взагалі цікаво. Обидва історики стали служити більшовицькому режимові. З яких причин то інша розмова. Служити найбільш страшним і послідовним ворогам “махновщини”. Я.Новицький взагалі служив у повітовому військоматі[22], тобто став радянським службовцем. Чим цей факт цікавий? А тим, що радянські службовці і особливо військові були категорією населення яка махновцями в 1920 р. була заочно приречена до цілковитого винищення [23]. І якби в 1920-1921 рр. маневровим групам РПАУ/м/ вдалося в числі інших повітових містечок захопити і Олександрівськ, то доля Я.Новицького могла скластися вельми і вельми трагічно.

Але разом із цим Я.Новицький махновців не критикує, він про них просто мовчить. Немає жодного запису про махновців ні в його книгах, ні в статтях, ні в щоденникових чи просто чернеткових записах. Чому він їх ігнорував? Можливо не знав що йому казати? Та сама ситуація простежується і з Д.Яворницьким. Ні боротьба за незалежну українську державу, ні еміграція його не привабили. Він теж служив на схилі літ більшовицькому режимові. Теж у своїй “Історії міста Катеринослава”, що була доведена до радянських часів, мовчав про махновців начебто їх взагалі не було. Згадки про “бандитів”, що в роки громадянської війни грабували населення міста скоріше можна віднести до кримінальних злочинців, які справді надзвичайно активізувалися, аніж на рахунок селянських повстанців, яких більшовики почали називати “бандитами” в роки громадянської війни.

Вважаємо за доцільне висунути гіпотезу відносно того, що і з Я.Новицьким, і з Д.Яворницьким відбулося одне й те саме — з дитинства вони знаходилися в полоні народницької традиції загальної романтизації і піднесення історії запорозького козацтва, взагалі усієї козацької епохи в історії України, що видно хоча б з їхньої переписки[24]. Маючи величезні знання про епоху, вони сприймали її надзвичайно прихильно, навіть маючи на руках негативні факти, які свідомо списувалися або на ворожі вигадки, або на низьку автентичність джерел. Взяти для прикладу і порівняння хоча б характеристику запорозького козака з першого тому “Історії запорозького козацтва” Д.Яворницького[25] і те, що подається в книгах виданих П.Кулішем [26]. Махновці заставили їх принаймні задуматися, а чи не зробили вони принципової помилки, неправильно оцінивши джерела. На прикладі махновців було добре видно, що розповіді про безчинства запорожців були не лише ворожими вигадками та намаганнями принизити козаків. Виявилося що ці повідомлення не такі вже й безпідставні. Романтичне і радісне ставлення до козацтва в останніх працях істориків зменшується і думається не тільки з приводу наявності радянської цензури.

1. Винниченко В.К. Вiдродження нацiї. Т.3. — Київ-Вiдень, 1920. — С.432.

2. С берегов Днепра // Сб. статей Екатеринославского научного общества по изучению края. – Екатеринослав, 1905. – С.11-105.

3. Еварницький Д.І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. Ч.І-ІІ. – К.: Веселка, 1995. – С.410-411.

4. Чоп В.М. Махновський рух в Україні 1917-1921 рр.: проблеми ідеології, суспільного та військового устрою. Дис… канд. істор. наук: 07.00.01. — Запоріжжя, 2002. — С.61-65.

5. Чапленко В. Українці. Роман. – Нью-Йорк: All slavic publishing, 1960; Гончар О.Т. Собор. Роман. – К.: Дніпро, 1968; Соколенко Л. Випадок у Катеринославі, або чому отаман Махно хотів убити професора Яворницького // Освіта. – 1992. – 11 листопада. – С.8-9 тощо.

6. Ткаченко В.Г. Олександрівськ на зламі епох: документи та матеріали // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ: Південна Україна ХХ ст. – Запоріжжя, 1998. – Вип.1(4). – С.7-36.

7. Махно Н. Воспоминания. В 2 т. – К.: Україна, 1991. – Т.1. — С.34-35, 77-85.

8. Аршинов П. История махновского движения (1918-1921 гг.) — Запорожье: Дикое поле, 1995. — С.52.

9. Кларов Ю.М. Побочный сын анархизма // Переписка на исторические темы. — М.: Политиздат, 1989. — С. 243.

10. Бровко А.С., Бровко Б.А. Яків Новицький та його імениті предки. – Запоріжжя :РА“Тандем-У”, 1997. – С.14.

11. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. — К.: РВЦ “Проза”, 1993. – С.331.

12. Абросімова С.В. Дмитро Яворницький. – Запоріжжя: РА“Тандем-У”, 1997. – С.34.

13. Н.Махно и махновское движение: Сборник документов и материалов.— Днепропетровск: АО"DAES", 1993. — С.31.

14. Шаповал І.М. У пошуках скарбів: Оповідання про Д.І.Яворницького. – Дніпропетровськ: Промінь, 1990. – С.245.

15. Там само, С.334-336.

16. Суворов Р. Золото батька Махна // Позиція. – 1992. – 11 січня.

17. Улянич В. Отаман Божко, який хотів відродити Запорізьку Січ // Голос України. – 1994. – 19 березня.

18. Чапленко В. Українці. Роман. – Нью-Йорк: All slavic publishing, 1960.

19. Новицкий. Еще раз по поводу народной песни о взятии Торческа, или же Азова // Киевская старовина. – 1882. – Т.ІІІ. – С.434.

20. Арбат З.Ю. Екатеринослав 1917-1922 // Архив русской революции (Берлин). – 1922. – Т.12. – С.245; Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С.329.

21. Сухогорская Н. Воспоминания о махновщине // Кандальный звон: Историко-революционний сборник. — Одесса, 1927. — Вып.6. — С. 37-63.

22. Бровко А.С., Бровко Б.А. Яків Новицький та його імениті предки. – Запоріжжя :РА“Тандем-У”, 1997. – С.11.

23. Кубанін М. Махновщина. – Л.: Прибой, 1926. — С.114.

24. 50 листів Д.І.Яворницького до Я.П.Новицького (публікація і вступна стаття М.Олійник-Шубравської) // Наука і суспільство. – 1988. – № 6-11.

25. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. В 3 т. – Львів: Світ, 1990. – Т.1. – С.173-181.