Емiгрант

Румунська влада дозволила Махну, його дружині і кільком найбільш наближеним повстанцям жити у Бухаресті, решту ж було розселено по таборах для військовополонених. Однак і за кордоном селянський "батько" становив небезпеку для радянської влади. Тому 20 вересня 1921 року уряд РРФСР і УСРР надіслали урядові Румунії ноту, в якій повідомлялося, що відомий бандит Махно зі своєю зграєю перейшов 28 серпня бессарабський кордон. "Цей розбійник, - говорилося в документі, - як ватажок злочинних банд здійснив на території Радянської Росії і України безліч злочинів, спалюючи і грабуючи села. У зв'язку з цим Російський і Український уряди звертаються до Румунського уряду з формальним проханням видати їм як звичайних кримінальних злочинців згаданого проводиря зграї і його спільників".

Уряд Румунії відмовився видати Махна.

У Наркоматі закордонних справ РРФСР не було переконливих фактів про те, що Махно знаходиться саме в Румунії. Тому голова Раднаркому УСРР, нарком закордонних справ республіки X. Г. Раковський надіслав Г. В. Чичеріну фото Махна і матеріали про його антирадянську діяльність. 26 листопада Чичерін у шифрованій депеші Раковському запитував: чи слушний нині момент, що затівати дипломатичну боротьбу з румунськими властями за видачу Махна і передавати їм документи про нього? Того ж дня Раковський відповів, що вважає це за доцільне.

Для настирної вимоги видачі Махна не було належних юридичних підстав - Верховний трибунал УСРР не виніс відповідального вироку. Махна необхідно було звинуватити саме як карного злочинця, оскільки політичного супротивника радянської влади Румунський уряд узяв би під свій захист.

У лютому 1922 року наркомат юстиції республіки розпочав слідство по кривавих злочинах Махна на Україні, причому НКЗС акцентував увагу на тому, щоб політична діяльність "батька" була відображена у документах насамперед як засіб маскування його справжніх цілей - грабунків, убивств, насильств. Щоб зібрати такі дані, Верховний революційний трибунал дав розпорядження направити до Катеринославської, Запорізької, Донецької та Полтавської губерній спеціальні слідчі групи і просив ВУЦВК виділити 60 мільйонів карбованців (у тогочасному обчисленні) для їх асигнування. Однак таких коштів у держави не було, і відомості довелося збирати місцевим органам юстиції. Крім цього, 22 лютого свідчення про карні злочини Махна дав начальник його штабу В. Ф. Білаш, який перебував у в'язниці ВЧК. Поки готувалися документи, органи ВЧК вирішили було шляхом терористичного акту ліквідувати "бандитського батька". Це завдання взявся виконати Д. М. Медведев - в майбутньому Герой Радянського Союзу, один з керівників партизанського руху в роки Великої Вітчизняної війни. Переодягнений в мундир румунського офіцера, він перейшов кордон біля села Маринешти і дістався Бендер, де за відомостями, що надійшли, мала відбутися зустріч Махна з представниками румунської розвідки - сігуранци. Однак "батько" в умовне місце не прибув, завдяки чому й лишився живим. Медведев перестріляв усіх розвідників, які зібралися на явочній квартирі.

Махно, котрий наганяв колись жах на всю Україну, поки що не збирався сходити з політичної арени. Кілька разів він із своїми підручними намагався втекти з Румунії, але щоразу спроби закінчувалися невдачею. І тільки під час Генуезької конференції уряд Румунії дозволив їм перебратися до Польщі. 11 квітня 1922 року Махно, його дружина і ще 17 чоловік - колишніх повстанців - перейшли польський кордон. Махно сподівався, як він зазначив у своєму листі до міністерства закордонних справ Польщі, "знайти притулок і дружню допомогу". І спершу не помилився. Польський генштаб, опрацьовуючи плани антирадянського повстання на території України, після поразки Петлюри зробив ставку на Махна. Були й такі сили, які не дуже довіряли "батькові" і вважали за краще тримати його в таборі. 12 квітня, наступного дня після прибуття групи махновців до Польщі, ВУЦВК оголосив амністію всім, хто воював проти Радянської України. Вона не поширювалась лише на сімох "затятих злочинців, гнобителів свободи українського трудового люду, непримиренних ворогів робітників і селян України" - Скоропадського, Петлюру, Тютюнника, Врангеля, Кутепова, Савинкова та Махна.

Знову Махно сидів без діла, за колючим дротом. І хоча умови тут були набагато кращими, ніж колись у Бутирці, морально він, ватажок південноукраїнського селянства, страждав набагато більше.

У таборі за Махном було встановлено суворий нагляд. Крім жандармів, за ним постійно стежили двоє вартових. Барак замикався о сьомій вечора, а через кожні дві години при зміні вартових здійснювалася перевірка. З одного боку, такий пильний нагляд важким тягарем ліг на плечі активного борця за абсолютну свободу, а з іншого - був на руку Махнові, який, тільки-но опинившись у Польщі, зазнав багато нападок й докорів з боку петлюрівців. Зокрема, вони звинувачували "батька" в тому, що він - здібна людина, котра очолювала масовий селянський рух і могла б допомогти українському визвольному рухові взагалі, оставався усього-навсього типовим руйнівником, безбатченком, який до останнього часу навіть не вмів та й не хотів говорити українською мовою, не цікавився "українською проблемою" і взагалі - був "сам собі отаман".

Петлюрівці не лише звинувачували Махна в зраді інтересів Української Народної Республіки, але й у тому, що він розбещував солдатів і селян, відволікав їх від боротьби за самостійну Україну.

Махно майже не читав книжок та газет, всі новини одержував з вуст колишніх підлеглих, які, в свою чергу, діставали їх від польських вартових. Так він дізнався, що 19 травня 1922 року Верховний трибунал при Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітеті визнав Махна винним "у скоєнні на території УСРР цілого ряду грабунків і розбійницьких нападів". 24 травня уряд України направив польським властям ноту з вимогою видати Махна для притягнення його до відповідальності як кримінального злочинця. Однак уряд Польщі, хоча й тримав махновців у концтаборі, вирішив не видавати їх радянській владі.

Махно гарячковo шукав виходу з скрутного становища. Часто вечорами, накинувши на плечі шкіряну куртку, дивився він кудись в далечінь, на схід...

Врешті-решт "батько" відважився на ризикований крок. Зваживши всі варіанти, він вибрав найбільш, на його погляд, оптимальний і вірний у даній ситуації. Більш за все Махно боявся, що польські власті повернуть його на батьківщину, наслідки чого неважко було передбачити... Щоб упередити їх, "батько" скористався з дозволу його вагітній дружині виїхати на лікування до Варшави і дав їй завдання запропонувати представництву УСРР у Польщі нові угоди з радянською владою.

Опівдні 22 липня до будинку № 26 по вулиці Ясній у Варшаві підійшла вагітна жінка. Трохи постоявши біля входу, де висіла табличка з написом про те, що тут знаходиться Українське радянське посольство, вона рішуче штовхнула двері. Запитавши першого-ліпшого працівника, де знаходиться потрібна кімната, увійшла туди і побачила чоловіка, який сидів за столом. Поцікавилась, яку посаду він обіймає в посольстві.

- Завідуючий консульським відділом Максимович, - відповів той.

- А я Галина Андріївна Кузьменко, уповноважена від Військової групи революційних повстанців України (махновців).

Лише тепер Максимович збагнув, що перед ним дружина "батька Махна", персоні якого приділяв так багато уваги Наркомат закордонних справ УСРР. Якийсь час він збентежено мовчав. Потім, оговтавшись, поставив перед жінкою чорнильницю з ручкою, запропонував заповнити анкету і письмово пояснити бажання повернутися на Україну.

Галина Кузьменко швидко заповнила анкету з 32 пунктів і написала заяву, в якій говорилося:

"Будучи уповноваженою від Військової групи революційних повстанців України (махновців) на еміграції вести переговори з урядом УСРР, прошу пана Консула видати мені візу на виїзд на Україну до м. Харкова.

При цьому додаю, що в своїх переговорах група махновців буде домагатись від уряду УСРР:

1. Звільнення з в'язниць наших командирів Кримської армії, анархістів-набатовців і лівих есерів, що брали участь в махновському русі, як то: С. Каретникова, Гавриленка, Осипенка, Буданова, Попова, Середу, Зінченка, Воліна, Таратуту, Галаєву та ін., а також і всіх останніх махновців.

2. Припинення збройної боротьби й переслідування повстанців-махновців.

3. Певних гарантій вільного існування звільнених з в'язниць та тих, що повернулися додому з загонів і з-за кордону повстанців-махновців і анархістів-набатовців.

4. Вільної проповіді організацією махновців своїх ідей усно й печатно й вільного користування для цих цілей всіма технічними апаратами країни, як-то: друкарнями, поштою, телеграфом, залізницею і т. ін.

5. Права махновців брати участь в Радах і з'їздах. Група ж махновців, в свою чергу, зобов'язується:

а) Припинити збройну боротьбу з Радянською владою й партією комуністів-більшовиків;

б) Закликати всі повстанчі загони махновців розійтись по домах;

в) Стати на легальний шлях свого існування;

г) Скликати найближчим часом з'їзд махновців в Гуляй-Полі, який повинен буде:

затвердити свою згоду з Радянською владою України;

виявити своє дальше відношення до Радянського уряду України й партії комуністів-більшовиків;

намітити шлях і розробити плани своєї дальшої праці.

Г. Кузьменко."

Відсунувши заяву, дружина Махна тихим голосом почала розповідати про тяжке становище повстанців у польському таборі. Вона повідомила, що начальство табору на чолі з старшиною Билінським натякало Махнові на можливість організації втечі і переходу на Україну, де б він знову розпочав антирадянську боротьбу.

Бачачи, що розмова набирає надто делікатного характеру, Максимович запросив до кабінету ще кількох працівників відділу, щоб у разі чого мати свідків.

Галина Кузьменко запевнила, що Махно та його сподвижники не мають наміру воювати з радянською владою, навпаки, хочуть укласти з нею угоду, як це не раз робилося в роки громадянської війни.

- Коли б нам Український уряд подав бодай невелику допомогу грошима - якихось 300-400 тисяч злотих та 6-8 револьверів, то махновці змогли б організувати втечу з табору й перейти у вказаному радянськими властями місці кордон.

Працівники консульства, не зводячи очей з "махнихи", мовчки слухали її.

- Потім, - продовжувала вона, - махновці знову перейшли б радянсько-польський кордон і здійснили рейд по Галичині, піднявши там антипольське повстання. Ну, а уряд Радянської України зробив би закид властям Польщі, що вони самі винні, оскільки не видали Махна свого часу...

Обвівши поглядом присутніх і побачивши, що вони перебувають у розгубленості, жінка ще раз підкреслила:

- Питання це серед махновців обговорювалося не раз і серйозно, а тому успіх такої операції гарантовано.

Зрозумівши, що працівники консульства самі нічого не вирішать, вона попросила переслати її заяву до Наркомату закордонних справ УСРР.

Коли Галина Кузьменко пішла з консульства, між його працівниками розгорілися палкі дебати. Дехто вважав угоду з махновцями справою державної ваги й пропонував негайно видати візу дружині Махна. Оскільки у той період у Варшаві не було повноважного представника УСРР у Польщі О. Я. Шумського, ініціативу взяв у свої руки один із його заступників І. Хургін. Він заявив:

- Нам нині не загрожує небезпека особливо палкого роману Махна з поляками і оскільки цей роман зараз був би все одно "кислим", то не потрібно цю сволоту й на поріг пускати. Ніяких груп, ніяких свобод і таке інше - є окремі бандити. Кого ЦВК захоче, того й помилує. Необхідно виявити зараз усю твердість влади. Я не сумніваюсь, що, пусти ми їх зараз до себе як групу, - історія невдовзі повториться, як це було в роки громадянської війни.

Проте усі документи щодо пропозицій махновців були терміновою поштою надіслані до Харкова. Раковського у столиці не було, і за справу взявся заступник наркома закордонних справ республіки Яковлева. Він висловив пропозицію: в жодні зносини з махновцями не вступати. 28 серпня - рівно через рік, як Махно полишив межі України, ця пропозиція була розглянута в ЦК КП(б)У і схвалена. С. В. Косіор повідомив про це Наркомат закордонних справ УСРР. Після цього Яковлев надіслав листа посольству Радянської України в Польщі, в якому дав конкретні вказівки щодо пропозицій Галини Кузьменко.

У листі від 4 серпня 1922 року на ім'я Хургіна він розпорядився "не встрявати з ними (махновцями. - В. В.) ні в які розмови і не давати їм ніяких обіцянок. Уся ця історія нагадує казку про білого бичка; спочатку, за бажанням махновців, наступає перша фаза - вони миряться, нами прощаються, озброюються, виступають проти нас, воюють і виганяються... У цій справі вам належить триматися абсолютно пасивної лінії, абсолютно не сприймати махновців як групу, з'єднану хоч чим один з одним, а ставитися до них як до звичайних білих та жовто-блакитних, які бажають амністуватися. Про будь-які переговори з ними щодо представлення свобод та гарантій, які вони вимагають, зрозуміло, не може бути й мови. Ви цілком вірно оцінюєте слабкість цієї групи і відсутність необхідності нам з ними рахуватися".

...Дружину, яка не привезла ніякої конкретної відповіді від посольства, Махно зустрів не дуже радісно. Щоб не гаяти часу, 28 липня він звернувся до Міністерства закордонних справ Польщі з проханням дозволити емігрувати в Чехословаччину. І у цьому йому було відмовлено...

Як і раніше, Махно перебував у таборі, не маючи свободи дій. Тому постійно вів розмови про необхідність організувати повстання в Східній Галичині і побудувати там безвладну державу. Це, на його думку, повинно було викликати нову революційну хвилю в Росії, на Україні та в інших країнах, призвести до повалення існуючих там влад і режимів. Про це він говорив своїм соратникам ще влітку 1921 року, коли ті пропонували йти до Туреччини й допомагати Ататюрку в його національно-визвольній війні проти іноземних інтервентів.

Поляки пильно стежили за діями махновців і, зрозуміло, дізналися про поїздку Кузьменко до радянської місії, про плани "батька" розпалити вогонь революційної війни в Галичині. Тому не дивно, що до Махна були підіслані провокатори, зокрема Адольф Красновольський, який мав інформувати про наміри махновців. "Батько", який був людиною довірливою і звик за роки громадянської війни, що люди, які його оточують, рідко коли виявляються зрадниками або провокаторами, скористався в пропозиції Красновольського допомогти чимось у Варшаві. Махно натякав на необхідність зустрічі з представником Української радянської місії Максимовичем, щоб переговорити "по справі Махна, яка там відома", та запитати, "чому немає ніякої відповіді й у чому справа"...

Тим часом уряд Радянської України надіслав полякам нову ноту про видачу Махна.

З вимогою не передавати Махна радянській владі виступили анархістські організації у Варшаві, а також у Парижі, Берліні. З цим мусив рахуватися польський уряд, який вирішив влаштувати суд над Махном за те, що він завдав збитків полякам, котрі проживали на Україні. Проте це звинувачення виглядало дуже наївним, тому польські власті вирішили організувати більш гучний процес, який би кинув тінь на Радянську Україну. Ті, хто готував цей суд, відверто заявляли: "Повірте, що вісім років в'язниці, які йому загрожують, - дрібниця порівняно з тим, що загрожувало б йому на території Москви". На противагу радянському судові польська юрисдикція сподівалася довести, що Махно - не бандит, а "справжній народний революціонер".

28 травня 1923 року прокурор окружного суду Варшави розпочав слідство проти "батька" та його прибічників, зви- нувативши Махна у зв'язках з представництвом УСРР у Варшаві, підготовці заколоту в Східній Галичині.

25 вересня "батько", його дружина, а також найближчі соратники по табору І. Хмара та Я. Дорошенко були заарештовані. 27 листопада у Варшавському окружному суді розпочалося слухання справи. "Батькові" інкримінували те, що він за допомогою Галини Кузьменко підтримував зв'язок з місією України у Варшаві та вів через "кур'єрів" Красновольського й Шуляка переговори про підготовку повстання в Східній Галичині й приєднання її до Радянської Ураїни.

Згідно із звинуваченням, Махно нібито отримав від більшовиків 100 тисяч марок, номери яких зафіксовані поліцією. Крім цього, він вимагав під своє командування бригаду кінноти та роту піхоти на тачанках.

Саме у цей час старий товариш і наставник Махна П. Аршинов видав у Берліні книгу "История махновского движения (1918-1921 гг.)", в якій намагався виправдати діяльність "батька" і анархо-махновщину взагалі. Праця завершувалася зверненням анархістів і синдикалістів до трудящих усіх країн із закликом стати на захист Махна.

Навряд чи книга Аршинова відіграла суттєву роль у визволенні Махна, але вона отримала великий резонанс в емігрантських колах, які вкотре продемонстрували негативне ставлення до "бунтівного батька". Численні рецензенти зауважили, що автор "Истории махновского движения" не зумів ні розвіяти існуючі про Махна легенди, ні чітко визначити політичне обличчя махновщини. "Батько" у книзі постав як стародавній легендарний богатир, який наодинці знищує незліченних ворогів, але мета його боротьби залишається туманною й неясною. Газета "Последние новости", що виходила в Парижі під редакцією М. Н. Мілюкова, писала, приміром, 6 березня 1924 року, що кінцева мета боротьби досить часто дає зворотний результат: воюючи проти денікінців за створення безвладного суспільства, "батько", по суті, сприяв утвердженню "реакції більшовиків". Не викликали у еміграції співчуття й ті сторінки, де Аршинов прагнув показати підступність радянської влади, яка після розгрому Врангеля приступила до ліквідації махновщини. "Батька" звинуватили у недалекоглядності і невмінні прогнозувати події, оскільки, було по-перше, очевидним, що більшовики обов'язково почнуть викорінювати прояви партизанщини у своїх збройних силах, а, по-друге, й сам Махно "мерзенним по віроломству" способом розправився з отаманом Григор'євим.

Однак, як би там не було, але праця П. Аршинова ще раз привернула увагу громадськості до постаті Махна.

У ході слідства виявилася безпідставність звинувачень махновців у змові з представниками УСРР. Шуляк взагалі не з'явився на суд, а Красновольський так і не зміг пояснити, в чому саме полягала суть переговорів з радянською місією у Варшаві. До того ж експертиза довела, що листи, які Махно нібито посилав представникам УСРР у Польщі, написані не ним. Крім цього трапився ще один конфуз: послання "батька", у якому йшлося про визнання ним радянської влади і готовність підняти повстання в Галичині, було датоване 25 вересня. Але саме цього дня його з товаришами й було заарештовано! Тому прокурор Вассенберг, відкинувши перше звинувачення, вимагав лише покарати "батька" як ватажка розбійницьких банд. Захисники (їх було у підсудного троє) твердили, що Україна завжди була колискою для всіляких отаманів і гайдамаків, до того ж він ніяких злочинів проти Польщі не чинив. Той факт, що уряд СРСР 24 травня та 4 листопада 1922 року вимагав видачі Махна, підтвердив відсутність контактів між ним і більшовиками.

Для Махна це був другий процес у житті. У березні 1910 року, він, молодий бунтар, якому загрожувала смертна кара за участь у експропріаціях, що відбувалися в період воєнного стану, тримався мужньо і стійко. Тепер славнозвісного "селянського батька" зобов'язували до цього ж широка слава й те місце, яке він посів в історії громадянської війни. На суді Махно, за свідченням кореспондента газети "Дни", "тримається вільно, охоче говорить, категорично відмовляється від інкримінованих йому звинувачень в бандитизмі, насильствах, у ворожих намірах проти Польщі, в стосунках з більшовиками. Говорить про себе й "махновський рух" як про своєрідний народний визвольний рух, про боротьбу проти всякої нав'язуваної народові влади. Говорить "інтелігентською" мовою, інколи з пишномовними книжковими зворотами. Пояснення отамана не викликають співчуття публіки: намальовані свідками картини ґвалтів, вчинених бандами отамана на Україні, створили настрій не на його користь".

Махно відхилив усі звинувачення у кривавих злочинах.

- Багато хто використовував моє ім'я, - заявив він, - і чинив жахливі злочини. На мене і моїх соратників зводили наклепи Денікін, більшовики, вуличні борзописці і т. п. Преса це разносила по світу. І через польський республіканський суд я протестую проти цих наклепів.

Із залу одразу спитали:

- А отамана Григор'єва хто вбив?

На обличчі "батька" з'явилась іронічна посмішка.

- Я нікого не вбивав, - розтягуючи слова, сказав він. - Досить мені було наказати, щоб наказ був беззастережно виконаний. Григор'єв загинув, оскільки в Єлисаветграді вбив 200 євреїв, у тому числі цвіт єврейської анархічної молоді.

29 листопада Махно виклав свій останній козир, заявивши, що навесні 1920 року семе завдяки його діяльності в тилу Червоної Армії 1-а Кінна армія затрималася на два тижні, і це врятувало Варшаву від окупації радянськими військами. Не без погорди "батько" промовив:

- Я боровся з усіма, тільки не з Польщею. У двадцятому році відмовився вести свою армію на радянсько-польський фронт.

На суді Махно заперечував будь-який зв'язок з представниками дипломатичної місії УСРР у Варшаві, але водночас неодноразово наголошував, що на нього чекає українське селянство, і варто йому лише з'явитися на території Радянської України, як там одразу спалахнуть повстання. Думки присутніх на засіданні виявилися діаметрально протилежними. Якщо одні називали "батька" "легендарним повстанським діячем", "лицарем анархізму" тощо, інші, навпаки, змальовували його найчорнішими фарбами. Кореспондент львівської газети "Діло", наприклад, писав: "Всі, хто уважно спостерігав за Махном у судовому залі, могли б прийти до єдиного висновку, що перед нами яскраво виражений навіть в антропологічному плані бездарний тип, який міг стати "революціонером" тільки в диких умовах царської Росії і завдяки стихійному рухові, котрий набув широкого поширення на Україні у 1917-1920 pp.".

Увечері 30 листопада суд надав підсудним останнє слово.

Махно сказав:

- Переходячи кордон, я розраховував на гостинність слов'янського народу. Я чекаю на справедливе рішення суду.

Г. Кузьменко від останнього слова відмовилася.

О 21-й годині почалася нарада суддів. Годину й двадцять хвилин махновці з нетерпінням чекали вироку. Коли головуючий оголосив, що Махно, Хмара, Дорошенко й Кузьменко виправдані, чимало присутніх у залі підійшли до підсудних і почали тиснути руки їм та їхнім захисникам. Журналісти наввипередки рвалися взяти у Махна інтерв'ю. Проте варта вивела підсудних через спеціальні двері у двір, звідки вони були відправлені до міської в'язниці.

Тієї ж ночі туди зумів проникнути кореспондент берлінської газети "Руль" З. Ю. Арбатов. Він довго йшов через квадратні подвір'я, скуті чотириповерховими, тьмяно освітленими корпусами, з'єднаними вузенькими коридорами, повз мовчазних вартових. Піднявшись напівтемними сходами, кореспондент опинився у просторій кімнаті, де мала відбутися його зустріч з легендарними "батьком". Через кілька хвилин з бокових дверей, накульгуючи й тримаючи руки за спиною, дивлячись Арбатову прямо у вічі, зайшов Махно.

Від несподіванки гість навіть підвівся. Перед ним був той самий Махно, якого він бачив у переддень 1919 року в Катеринославі, якій стріляв по будинках з гармати, щоб вибити засілих там петлюрівців. Той самий Махно, що в період найбільших успіхів Добровольчої армії на шість тижнів захопив Катеринослав, де був повновладним господарем і звідки пішов останнім на очах у в'їжджаючих до міста слащовців... Той самий Махно, що протягом п'яти років залишав у різних районах України сліди крові, вогню й спустошення, стояв перед невідомою йому людиною і пронизував її немигаючим поглядом круглих очей. Видно було, що "батько" незадоволений, як і кожна зненацька розбуджена уночі людина. Зупинившись приблизно за три кроки від кореспондента, він неголосно запитав:

- Чого вам треба?

Побачивши, що той уперто витримує його погляд, наблизився ще на крок:

- Хто ви такий?

Коли Арбатов розповів, хто він і для чого прийшов, Махно, раптом перебивши його, запитав:

- Скажіть! Ось ви жили у тому самому місті, де я був два рази... Невже мої люди і справді так вбивали, як про це згодом писали та й пишуть зараз?

Розгублений журналіст вирішив змінити напрям розмови:

- Несторе Івановичу, минулого торкатися не будемо... Поговоримо про майбутнє. До речі, які у вас плани?

Махно скривився й повільно мовив:

- Питання дуже делікатне... Плани у мене розроблені і готові. Але доти, доки я перебуваю в неволі, ні про що реальне говорити не зможу.

- Але ж суд вас виправдав, - намагався розговорити співбесідника гість. - Отже, так чи інакше, але невдовзі вас повинні звільнити?

Зиркнувши на присутніх представників польської влади, Махно голосно сказав:

- Хоча, відверто кажучи, поляки мені нічого поганого не зробили і своїм судом довели, що на світі ще існує суд чесний і незалежний, та й режим мене не дуже гнітить, адже є у мене книжки, цигарки, але все ж таки я в неволі, і вже багато місяців. У нас у в'язниці народилася дочка Люся (насправді дочку Махна звали Оленою. - В. В.), і спасибі за те, що дружина й дочка живуть тепер вже на волі.

Колишній білологвардієць не втримався від запитання, яке багато разів порушувала денікінська преса:

- А чи правда, що ваша дружина - єврейка? Махно криво посміхнувся і, махнувши рукою, сказав:

- Знаю, з якої пісні співаєте: з статті Герасименка, вміщеної в якомусь часописі. Так ось... справа у тому, що статтю цю я читав і книга лежить у мене в камері. Герасименка я зовсім не знаю, але обурює вона мене до нестями. Писали б що-небудь у бульварних газетках, але вигадувати гидоту і ще вміщувати всяку неправду в часописі - це просто безчесно. Мені-то все одно, але якщо колись до моєї постаті хто-небудь звернеться, прикро буде, якщо він натрапить на нісенітниці і брехню, створену писаками на зразок Герасименка.

Витягнувши з простягнутої Арбатовим коробки цигарку, Махно наблизився до запаленого ним сірника і, затягнувшись, продовжив:

- Мою дружину звуть Галина Кузьменко. Вона народилася в селі Піщаний Брід Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Раніше вважалася православною, але тепер вона, як і я, не належить ні до якої віри і значиться атеїсткою. Зійшлися ми у селі Гуляйполе, де Галина була вчителькою в чоловічій та жіночій гімназіях. У в'язниці, вже тут, народилася дівчинка, яку ми не хрестили і над якою ніяких релігійних обрядів не здійснювали. Дівчинка ніде не записана і ніяких документів не має...

Арбатов вирішив задати питання, заради якого прийшов до цього похмурого закладу. Він перервав "батька" й сказав:

- А що було б, якби ви, Несторе Івановичу, раптом опинилися, як ви кажете, на волі? Махно збудженно сказав:

- Якби я опинився на волі, то за будь-яку ціну прагнув би потрапити на Україну, бо основне завдання моє і моєї організації - безпосереднє ведення боротьби з більшовиками. І навіть зараз там успішно діє моя двадцять четверта Маріупольська група, якою командує отаман Кожин.

- Я, - продовжував він, - більшовикам не вірю, бо навіть тоді, коли я уклав з ними перемир'я залишаючи за собою право на ведення політичної, не збройної, боротьби з більшовиками, вони одночасно вбивали, як звірів, моїх братів і сестер, тих людей, які брали участь у моїх загонах. Більшовики десятки разів намагалися мене знищити. Вони підбирали найбільш небезпечних злочинців, дарували їм життя і, засилаючи їх до моїх загонів, забезпечували документами і грошима, доручаючи їм мене вбити. Але поки це їм не вдалося, і навіть у вашому місті я виявив у моїй же армії більшовицьку організацію, і там же були розстріляні Полонський з компанією, які спеціально прибули з Москви, щоб увійти до моєї армії.

Я - непримиренний ворог партії комуністів-більшовиків, і я доти не припиню різати комунарів, доки на Україні не буде надана можливість легально діяти іншим партіям. Весь більшовизм у Росії набув певного розбійницького характеру і, тримаючись на розстрілах і багнетах, не має ніякого коріння у масах. Так чи інакше, рано чи пізно більшовизм приречений на вкрай жорстоку криваву загибель!

Журналіст поставив ще одне запитання:

- Скажіть, Махно... Чому ви боретеся з більшовиками тільки на Україні, а не переходите й у Радянську Росію?

- Там, у Росії, я не зміг би діяти так успішно, як на Україні, де я завжди знаходжу найширшу підтримку в селянській масі. Варто мені завтра з'явитися на Україні, як через три дні в мене знову буде армія і... тремти, комуно! А коли комуна загине взагалі - передбачати складно. В усякому разі я вважаю, що комунізм у Росії можна знищити воєнним шляхом... Я вважаю, що більшовики сплюндрували нашу революцію і, тримаючись на терорі, готують собі вкрай жахливий кінець...

Махно глибоко втягнув у легені тютюновий дом і, сухо кашлянувши, сказав:

- Цей кашель я привіз ще звідти... з каторги... Легені мене трохи турбують, але взагалі я здоровий і готуюсь до боїв на Україні, де на мене чекають і де селяни в один голос твердять: "Приїде батько Махно - і буде бій!"

Він рвучко встав з стільця і, кульгаючи, заходив по кімнаті, уривчасто кидаючи слова:

- Буде бій!.. Буде кров!.. Буде багато крові!..

Намагаючись заспокоїти розлюченого "батька", Арбатов обережно мовив:

- А хіба не можна боротися так, щоб було якнайменше крові?

Махно зупинився і, витримавши коротку паузу, ніби подумавши, сказав:

- Я прагнутиму боротися так, щоб було якнайменше зайвої крові! Але кров поллється і поллється рікою.

Після цих слів представник польської влади, що сидів осторонь, запропонував закінчити бесіду.

Махно підійшов до Арбатова і чітко й повільно мовив:

- То ви так і напишіть. Я, Нестор Махно, - непримиренний ворог партії комуністів-більшовиків, що найганебнішими справами спаскудили російську революцію, і моя боротьба з ними тепер буде найжорстокішою і нещадною. Поки ж що головне для мене - воля. А там боротьба і кров. Бо де боротьба, там має бути і кров.

Міцно потиснувши руку журналістові, Махно побажав йому "всього найкращого" і зник за важкими дверима.

1 грудня 1923 року Махно разом зі своїм захисником Щарковським крокував варшавськими вулицями до будинку суду, де мав підписати деякі документи. Численним журналістам, які оточили його щільним кільцем, він охоче розповідав, що невдовзі від'їздить з дружиною і дочкою до невеликого містечка Торуня. Шкодував "батько" лише про те, що змушений розлучатися зі своїми бойовими друзями, яких направили на поселення в інші міста Польщі.

Махно був задоволений справедливим, за його словами, рішенням суду, яке розвіяло криваву легенду навколо його імені. На запитання про подальші плани він відповів, що "був, є і буде до кінця життя непримиренним ворогом більшовиків і радянської влади", і додав:

- Боротьбу вестиму з допомогою тих людей, які мені вірять і які перебувають по той бік кордону.

Пропонуючи Махнові виїхати до Торуня, вороже настроєні щодо Радянської Росії представники польської влади були переконані, що рано чи пізно він втече на Україну, де очолить селянські заколоти, і його підтримають залишки контрреволюційного охвістя, яке втекло до Польщі. 29 грудня 1923 року поморський воєвода писав міністрові закордонних справ Польщі: "Не підлягає сумніву, що коли Махну вдасться підняти на Україні хоча б невелике повстання, його загін поповниться залишками добровольчих і монархічних організацій. У Гданську перебуває кілька офіцерів і солдатів з колишніх банд Махна. Можна припустити, що навесні наступного року Махно спробує втекти з Торуня до Росії".

Однак цим планам не судилося здійснитися. Публічна заява Махна про намір продовжувати боротьбу проти більшовиків і радянської влади викликала негативну реакцію польського уряду. 31 січня 1924 року він оголосив, що "подібний виступ Махна, явно спрямований проти уряду держави, з якою Польща підписала угоду і підтримує постійний дипломатичний зв'язок", вважає неприпустимим і шкідливим. За наказом військового міністра за Махном було встановлено "найсуворіший поліцейський нагляд із загрозою примусового виселення з Польщі в разі виявлення будь-яких політичних махінацій з його боку чи повторних заяв на зразок вищенаведених".

21 січня 1924 року помер В. І. Ленін. Багато хто, в тому числі й Махно, стали плекати надії на швидку загибель радянської влади. "Батько", зокрема, вважав, що настав час розпалити полум'я народної боротьби проти більшовиків. Проте ніхто не цікавився ним... Передчуття активної діяльності, яке надавало сенс його життю, жага почестей й слави змінилися зневірою, розчаруванням, почуттям непотрібності та нікчемності. Навесні 1924 року у Махна дедалі частіше виникали думки про самогубство.

14 квітня Литовське телеграфне агентство повідомило: "Махно, який останнім часом перебував у Торуні, покінчив з життям, перерізавши собі лезом горло". Проте наступного дня в газетах з'явилося спростування під назвою "Махно живий". Дійсно, "батько" зробив спробу покінчити життя самогубством, але був врятований лікарями. Причини вчинку пояснювалися досить туманно: "На цей крок штовхнули Махна різні міркування політичного характеру". Після цього інцидента "батько" був переведений до Данціга, де також перебував під пильним контролем поліції. Там він відновив контакти з анархістами, які розраховували згуртувати навколо нього свої розрізнені сили. Адже всі анархістські вожді займалися, в основному, теоретизуванням. Махно ж був єдиний, хто довів, що цими ідеями можна озброювати народні маси, хоч вони й не підготовлені до засвоєння такого складного матеріалу.

Зазнавши аварії в житейському морі, людина, не добираючи, пливе до найближчого берега. Так само вчинив й Махно. Його опорою і надією стали анархісти, яких було чимало і у Німеччині, і у Франції.

У квітні 1925 року за допомогою друзів-анархістів Махно покинув Данціг і переїхав до Парижа. Європейська преса здійняла галас, що Махно утік в невідомому напрямку. Знайшовся ласий на сенсацію німецький журналіст, який заявив, що, пливучи з Амстердама до Мексіки на кораблі "Атлантік", на власні очі бачив на палубі Махна з якоюсь жінкою. Колись грізний гуляйпільський "батько", знаходячись серед поважної публіки, замислено дивився на море... У передмісті французької столиці - Венсені - сім'я Махна прожила майже десять років.

Примхлива доля звела в Парижі кількох колишніх ворогів Махна - А. І. Денікіна, П. М. Врангеля, С. В. Петлюру, X. Г. Раковського. По-різному зустрічали їх в столиці Франції, діаметрально протилежне положення займали вони тепер. Якщо дипломат Раковський представляв у Франції Країну Рад, колишні керівники білої гвардії ще користувались популярністю серед широких верств російської еміграції, а колишній головний отаман постійно перебував у центрі уваги своїх колишніх командирів та офіцерів, то Нестор Махно був забутий і ледве животів. Зовні він виглядав типовим емігрантом: сірий вицвілий костюм-трійка з універсального магазину, вишнево-червона краватка, пальто-дощовик, пожмаканий фетровий капелюх. Підстрижений був коротко. Глибокий шрам перетинав праву частину обличчя від рота до вуха. Махно накульгував, часом полохливо озирався довкола. Не було в Парижі практично нікого з колись грізної його армії. Ні денікінці, ні петлюрівці дружбу з "бандитом", звичайно, не водили. Лише анархісти не відвернулись від нього: подавали "батьку" деяку матеріальну допомогу, надавали сторінки своїх видань для його статей та спогадів. Особливо часто друкувався Махно в журналі "Дело труда". Тут він публікував найрізноманітніші матеріали, починаючи від спогадів про матроса Желєзнякова, який, на думку "батька", вчинив велику помилку, не розігнавши слідом за Установчими зборами Раду Народних Комісарів, до співчуття сім'ям страчених у США 1927 року революціонерів Сакко і Ванцетті... Ряд статей Махно присвятив 10-річчю Жовтневої революції на Україні, святкуванню 1 Травня, національному й селянському питанням, дуже багато писав про форми й методи збройного захисту республіки, доводив свою непри- четність до єврейських погромів на Україні... Особливо багато про це почав говорити після вбивства Симона Петлюри. 25 травня 1926 року "головного отамана" застрелив на перехресті паризьких вулиць годинниковий майстер Шварцбард - виходець з України, що прийняв французьке підданство. Вбивця заявив, що не належить ні до якої політичної партії і діяв самостійно, а Петлюру вбив тому, що вважав за обов'язок помститися за вчинені отаманом незліченні єврейські погроми на Україні. Шварцбарду не повірили й намагались довести, що його руку спрямовувала неіснуюча "більшовицька терористична організація", інші політичні організації. Згадувалося й ім'я Махна. Як стверджує Мішель Мале у своїй книзі "Нестор Махно у російській громадянській війні", антагонізм між "батьком" і головним отаманом в еміграції ще більше зріс, і останній, будучи знайомий з майбутнім вбивцею Петлюри, навіть брав участь в обговоренні подробиць замаху. Відбувалося це 10 травня в російському ресторані. За столиком сиділо декілька анархістів, у тому числі Махно і Шварцбард, коли до залу ввійшов Петлюра, який того дня був іменинником. Від несподіванки майбутній вбивця сполотнів, а Махно лишився незворушний.

Проте ряд інших біографів "батька" вважав його непричетним до цього терористичного акту.

Скирда, автор книги "Нестор Махно: козак анархії", посилаючись на спогади болгарського анархіста К. Радеффа, писав, що Шварцбард консультувався в "батька" з питань підготовки замаху. Але Махно буцімто намагався відрадити його, стверджуючи, що вбивство - метод, засуджений анархістами, доводив непричетність Петлюри до єврейських погромів. Махно робив це на знак подяки Петлюрі за те, що 1922 року, під час перебування у Польщі, той нібито врятував його від розправи агресивно настроєних петлюрівських офіцерів. Коли ж отамана було вбито, Махно висловив своє обурення. До того ж він дуже злякався, розуміючи, що за аналогією з Петлюрою його також можуть звинуватити в заохочуванні єврейських погромів на півдні України...

Тож не дивно, що у квітні 1927 року Махно написав звернення "до євреїв всіх країн", де закликав єврейську громадськість здійснити перевірку "брудного матеріалу". 23 червня того ж року він виступив у паризькому клубі "Фобур" на диспуті "Чи був "генерал" Махно другом євреїв, чи брав участь у вбивстві їх", де доводив, що однією з причин розстрілу Григор'єва була організація ним масових єврейських погромів.

Усі, хто знав Махна під час еміграції, констатували притаманну йому патологічну недовіру й підозрілість. Після вбивства Петлюри Махно змінив прізвище і офіційно став йменуватися Міхненком. Нове прізвище стали носити його дружина і дочка.

Жила родина Махно невибагливо, постійно відчуваючи матеріальні нестатки. У 1927 році Г. Кузьменко і Н. Махно офіційно розірвали шлюб, хоча продовжували підтримувати хороші стосунки. Галина мешкала з дочкою у містечку Кенсі, де працювала прачкою в пансіонаті-інтернаті для дітей; російських емігрантів. Махно жив у Парижі, часто міняючи місця роботи. Дружина і дочка щотижня відвідувала його. Махно дуже любив свою Оленку, годинами з нею бавився, купував недорогі подарунки. Але методи виховання часто були таким ж, які "батько" застосовував колись до своїх підлеглих. Покаравши дівчинку за якусь провину, Махно впадав потім у депресію, мучився, задаючи собі одне й те ж запитання: як він міг підняти на неї руку?

Колишньому "батькові" не вдалося здійснити свій задум - збити довколо себе армію з представників різних партій, що втекли з Росії, щоб продовжити боротьбу проти більшовиків. Проте друге завдання - написати історію махновщини й розповісти усьому світові про свою боротьбу - йому частково вдалося. Підготовка мемуарів стала головною справою Махна, хоча умови життя й здоров'я перешкоджали цьому. 1929 року в Парижі побачив світ перший том його спогадів "Русская революция на Украине (от марта 1917 года по апрель 1918 года)". 1936 року вийшла друком друга книжка "Под ударами контрреволюции (апрель-июнь 1918 года)", а через рік третя - "Украинская революция на Украине (июль-декабрь 1918 года)". Перший свій том ще встиг прочитати Нестор Іванович, але два наступних вийшли вже після його смерті за редакцією Воліна (В. М. Ейхенбаума), який у 1919 році очолював в армії "батька" реввійськраду.

Немає сумніву, що писав їх власноручно Нестор Махно. Це підтверджує й порівняльний аналіз його записок, опублікованих 1923 року в берлінському "Анархическом вестнике". Проте в двох останніх випусках Волін, очевидно, чимало додав від себе - про роль анархістів, про вчення цієї партії щодо поширення селянського повстанського руху на чолі з легендарним "батьком". Та й самого Нестора Івановича він намагався показати більше борцем за анархістські ідеали, ніж за інтереси селянства, як це було насправді.

Слід згадати й про те, що між Махно та Воліним і в Парижі існував антагонізм. Анархістка І. Метт писала пізніше, що Волін одружився після смерті Махна на Галині Кузьменко, а та, витягнувши з-під подушки першого чоловіка його спогади, передала новому обранцю. Знайома Махна, очевидно, недолюблювала його колишню дружину, оскільки стверджувала, що та хотіла вбити сплячого "батька" ще в польському таборі, що в роки війни "зв'язалася" з німецькими офіцерами, й інші нісенітниці...

За іронією долі найближчим приятелем Махна на схилі життя став Я. Ф. Карабань - колишній білий офіцер, один з тих, з ким затято на протязі всієї громадянської війни боровся "батько". Тоді ж Махно згадав і про свого першого наставника - організатора "Спілки бідних хліборобів" Вольдемара Антоні, який мешкав у Латинській Америці. Крім ностальгічних листів про спільну революційну боротьбу в роки першої російської революції Махно надіслав йому й свої спогади.

Як і в роки громадянської війни, Махно користувався популярністю у жінок - переважно представниць першого покоління російської еміграції. Особливо тісно спілкувалися з ним у цей період анархістка Іда Метт, яка чула про "гуляйпільського батька" ще у роки його злету. "Я, молода студентка, яка мріяла про героїчні подвиги, про "необмежену свободу", уявляла собі Махна таким богатирем - сильним, сміливим, безстрашним, безкорисливим борцем за народну справу.., - згадувала вона. - І ось у 1925 році я приїжджаю до Парижа і дізнаюсь, що Махно також перебуває у Парижі. Я з нетерпінням чекаю можливості побачити його. Невдовзі трапився випадок... Він виявився зовсім іншим: невеликого зросту, кволим, зовсім не з тих, на кого звертаєш увагу у натовпі. Потім у мене була можливість зустрічатися з ним часто, і, коли я познайомилася з Махном ближче, мені стали зрозумілими і він сам, і його роль у громадянській війні. Я думаю, самим суттєвим у нього було те, що він завжди залишався українським селянином... який чудово знав життя села і турботи його мешканців".

Наблизившись до фінішу свого життя, Махно мріяв повернутися на батьківщину. Про це свідчать, зокрема, кілька листів, написаних ним у другій половині 20-х років. В оточенні друзів він згадував першу дружину Настю Васецьку. Мріяв, як, повернувшись у Гуляйполе, розпочне спокійне життя звичайнісінького селянина і одружиться на працьовитій дівчині. У нього буде добрий кінь, плуг. Після заходу сонця вони разом з дружиною повертатимуться додому, а у вихідні їхатимуть в хорошому настрої з базару, вдало продавши городину й накупивши у міських лавках гостинців... Захопившись розповіддю-мрією, він навіть забував, що сидить у якомусь невеличкому кафе, тоді як на Україні здійснюється насильницькими методами колективізація і "розкуркулювання" селянства...

Закордонне життя і діяльність Махна перебували від пильним наглядом Ф. Е. Дзержинського і В. Р. Менжинського. Проте, за свідченням ветеранів ВЧК, вони не бачили в ньому потенційного ворога радянської влади, вважаючи політичним трупом.

Але не тільки це стримувало чекістів. Махно і очолюваний ним рух були своєрідною зброєю у боротьбі проти Троцького - затятого ворога Сталіна. Як писав у середині 30-х років колишній командуючий 2-ю Українською армією А. Є. Скачко, махновщина "б'є по Троцькому і пропонує переоцінку його... Справа зовсім не в особистостях, а у боротьбі сталінської й троцькістської концепцій революції". Щоправда, махновщину офіційні власті усе ж таки побоювалися. У 20-х роках в СРСР вийшло ряд книг і статей про Махна й анархо-махновщину. їх авторами були і історики, і самі учасники повстанського руху - В. Білаш, М. Кубанін, Н. Герасименко, В. Руднєв, І. Тепер... Проте, коли виникла криза хлібозаготівель, а за нею послідувала насильницька колективізація, почався голод 1932-1933 років, офіційні власті, щоб не нагадувати селянству про недавню історію, коли воно активно зі зброєю в руках захищало свої інтереси, припинили видання книг про Махна і очолюваний ним рух. Публікація таких праць поновилася лише наприкінці 30-х років, коли, як писав той же А. Є. Скачко, "зміцнів колгоспний лад і нічого було боятися махновщини".

Махно стежив за становленням Червоної Армії, особливо цікавився долею її "вождя" Ворошилова. Згадуючи громадянську війну, свої стосунки з наркомвоєнмором, "батько" чи то всерйоз, чи з іронією говорить, що за інших життєвих обставин теж міг бути червоним маршалом, подібно до Ворошилова або Будьонного.

Емігрантська преса, згадуючи час від часу про Махна, констатувала, що відсутність у нього "конкретно-політичної підготовки" не дала змоги "батькові" зробити блискучу кар'єру у більшовиків. "Він, - писав М. А. Алданов, - прекрасно міг стати маршалом, як унтер-офіцер Будьонний або як слюсар Ворошилов. Однак задуми його були набагато ширшими. Думаю, що в період найвищих його військових успіхів він думав і про ленінський престол в Москві або принаймні у Києві". Фантазія письменника в останніх рядках очевидна. Втім, живучи в Парижі, Махно не один раз говорив своїй подрузі І. Метт, що справлявся б з обов'язками наркома військових та морських сил СРСР не гірше від Ворошилова, згадуючи й порівнюючи свої та "першого червоного офіцера" бойові успіхи в роки громадянської війни...

Не забували Махна в Радянському Союзі і у 30-х роках. Про нього і рух, який він очолював, видавалися історичні праці, образ "куркульського батька" часто зустрічався в художніх творах. 7 листопада 1933 року "Правда" опублікувала вірш Д. Бєдного "Тени прошлого" з ілюстраціями Кукриніксів, в якому поряд з затятими ворогами радянської влади Колчаком, Денікіним, Юденичем, Врангелем та Анненковим знайшлося місце й для Махна.

...З кожним роком здоров'я Махна погіршувалось. У червні 1934 року лікарям нічого не залишалося, як запропонувати йому складну операцію. Про останні дні Махна залишила спогади Галина Кузьменко:

"Якось у кінці червня, - писала вона 18 березня 1974 року до своїх родичів у Гуляйполе, - я зайшла до нього в госпіталь. Він був стомлений, змучений, знесилений. На моє питання: "Ну як?" - нічого не відповів, тільки з очей покотилися сльози. Я теж заплакала. Нам більше не було про що говорити, я зрозуміла, що йому дуже тяжко, що життєві сили залишають його, що він вже не жилець на цьому світі. А за кілька днів до мене на роботу в Кенсі приїздить на таксі один товариш, Максим, і говорить: "Збирайся, Галино, зараз же їдемо до Парижа, Нестор вмирає". Я взяла дочку, спустилася до завідуючої і заявила їй, що я зараз з дочкою від'їжджаю до Парижа, бо там помирає мій чоловік, батько моєї дочки. Ми сіли в таксі і поїхали, а годині о п'ятій вечора вже були в Парижі, в госпіталі. Чоловік лежав у ліжку після операції блідий, з напівзаплющеними очима, з розпухлими руками, відгороджений від решти простирадлом.

В нього було кілька товаришів, котрим, не зважаючи на невідповідний час, дозволили тут залишитися. Я його поцілувала в щоку. Він відкрив очі і, звертаючись до дочки, слабим голосом мовив: "Залишайся, донечко, здоровою і щасливою". Потім заплющив очі і сказав: "Даруйте, друзі, я дуже втомився, хочу заснути". Прийшла чергова сестра і спитала його: "Як почуваєтесь?" - на що він відповів: "Дайте вечерю, принесіть кисневу подушку". "Зараз", - відповіла сестра і принесла йому кисневу подушку. З зусиллям, тремтячими руками він вставив собі до рта трубочку кисневої подушки. Сестра попросила всіх нас піти і повернутися завтра вранці. Наступного дня вранці, коли ми зайшли до палати, то побачили, що ліжко, на якому лежав чоловік, порожнє і ширми біля ліжка нема. Один з хворих сказав, що сьогодні вранці, близько шостої, чоловік перестав дихати. Прийшла сестра, закрила йому простирадлом обличчя, а потім його винесли до покійницької.

Це сталося 6 липня 1934 року. Сестра повернула мені одяг чоловіка, його годинник і різні дрібні речі, і ми пішли у покійницьку. Тут лежав наш покійник з восковим, дуже спокійним обличчям. На грудях його цибеніла кров'ю рана по операції. Один з товаришів чоловіка зняв з обличчя його маску, і через кілька днів ми поховали його на кладовищі Пер-ла-Шез. Тіло було спалене в крематорії, і урну з прахом було замуровано в стіні".

Насправді ж Махно помер 25-го і був похований 28 липня 1934 року. У похоронах взяли участь анархісти Франції, Іспанії, Італії, Росії, США, інших кра'ш. У своїх промовах вони називали "батька" великим анархістом, гідним посісти чільне місце в історії революційної боротьби. Втім оцінка Махна не була однозначною. Ряд емігрантських видань назвали його "справжнім бандитом і звичайним кримінальним злочинцем". Під деякими фотографіями були, приміром, такі написи: "Повстанський отаман Махно. Він не признавав над собою ніякої влади - ні більшовиків, ні Денікіна, ні УНР". Львівська газета "Громадський голос", опублікувавши 11 серпня 1934 року повідомлення про смерть "батька", з жалем констатувала: "Махно виявив великі стратегічні здібності і, коли б був приєднався до загальної української визвольної політичної боротьби, то хто знає, Україна сьогодні була би вільною і незалежною державою".

Цікава подальша доля сім'ї Махна. Після окупації 1940 року столиці Франції гітлерівцями Олена Міхненко виїхала до рейху, де з січня 1941 року працювала у фірмі "Сіменс". Протягом 1942-1945 років її мати кілька разів приїжджала до Німеччини на заробітки, щоразу повертаючись назад у Париж. Спроби повернути до Франції доньку виявилися марними. Згодом Олена навіть працювала перекладачем в одній з радянських військових частин. У вересні 1945 року дочка й дружина Махна були заарештовані НКВС. Олена, як виявилося під час допитів, навіть не знала, ким насправді був її батько. Вона вважала, що Махно вчителював і "просто брав участь у революційних подіях". Не дивлячись на те, що дочка й матір не визнали себе винними у антирадянській діяльності, їх, за рішенням Особливої наради МВС СРСР від 16 серпня 1946 року, було засуджено відповідно до 5 і 8 років ув'язнення. По смерті Сталіна звільнили за амністією. Г. А. Кузьменко разом з дочкою жила в Джамбулі (Казахстан), працювала на бавовняному комбінаті до виходу на пенсію. Кілька разів приїжджала у Гуляйполе.

Так завершила свій шлях людина, яка, впродовж усієї громадянської війни очолювала масовий селянський рух на півдні України. Махновщина, як в фокусі, відбила суперечливе ставлення селянських мас до радянської влади на різних етапах революційного процесу, пройшовши шлях від стихійного руху проти панівних класів до ударної антирадянської збройної сили. Протест, з одного боку, проти насильницької політики більшовиків на селі, а з другого - страх реставрації буржуазно-поміщицького ладу, змушували селян шукати місце між революцією й контрреволюцією.

Помилки та перекручення, яких припускалися місцеві радянські органи, посилювали невдоволення селянства. Користуючись усім цим, Махно прагнув бути своєрідною "третьою силою", щоб захистити селянство як від нової влади, так і від старих порядків. Однак ця політика, що грунтувалася на анархістських гаслах "безвладного суспільства", "вільних Рад" і т. ін., зазнала краху.

Історики робили не одну спробу розібратися в лабіринтах махновщини, проте й досі залишається чимало суперечливого й нез'ясованого. Найбільш містко й вичерпно пояснив феномен махновщини, напевно, "М. В. Фрунзе: "На протязі громадянської війни кожна сила, що намагалась бути нейтральною між пролетаріатом і буржуазією або водночас ворожою й пролетаріату й буржуазії, негайно скочувалась у той чи інший бік. Всяка активна опозиція Радянській владі, якими б лівими гаслами вона не прикривалася, неодмінно перетворювалась на допомогу ворогам Радянської влади. Типовим прикладом цьому є Махно".

Махновщина була своєрідною громадянською війною у таборі сил, які боролися проти старого ладу. Махно назвав це фронтом, по обидва боки якого були тільки трудящі та революціонери.

Боротьба з радянською владою, яка змела на своєму шляху об'єднані сили внутрішньої та зовнішньої контрреволюції, була своєрідним виявом відчайдушної зухвалості з боку "Шаміля степів", як назвав Махна О. Гончар, стала божевільною спробою осідлати саму реальність, стриножити хід історії.

Реальність же така, що Махно і очолюваний ним рух зазнали краху не лише в роки громадянської війни. "Нова махновщина" не повторилася, як про це мріяли селянський "батько" та його найближчі сподвижники, ні в роки насильницької колективізації, ні в період голодомору на Україні, ні за інших екстремальних умов, що зачіпали інтереси села в період сталінщини. Не спалахнула, як 1918 року, селянська війна під махновськими прапорами й у роки Великої Вітчизняної війни. Махновщина на чолі з її ватажком - фігурою яскравою й колоритною - так і залишилась надбанням історії. Сьогодні не варто застосовувати щодо Махна старі кліше "антигероя", "політичного авантюриста", "перевертня" тощо, а, віддавши йому належне як історичній персоналії, віднести до головних дійових осіб періоду революції та громадянської війни в Україні.