Новости
Махновцы
Статьи
Книги и публикации
Фотоальбом
Видео
всё прочее...
Общение
Ссылки
Поиск
Контакты
О нас


Рассылка:


Избранная
или
Стартовая











На чолi антирадянського руху

Новий, 1921 рік Махно зустрів у бою. Всю новорічну ніч кипів бій між махновцями й червоними козаками В. Примакова в районі Тальне - Маньківка. Зазнавши незначних втрат, повстанці почали відходити у бік села Бузівки. Махна дратувало те, що на іскристому від яскравого зимового сонця снігу залишалися сліди його кінноти - червоні легко могли визначити напрям руху банди. Але природа немов зжалілася над ним: рано вранці 3 січня почали пролітати рідкі сніжинки, а згодом розпочався й справжній снігопад - перший у новому році. Він замітав сліди махновської кінноти, яка повільно рухалася лісовою галявиною.

Зненацька назустріч їм виїхала група вершників з червоним прапором. Знесилені безперервними боями, махновці, які вже повірили, було, що втекли від смертельної небезпеки, завмерли... Першим отямився командир передового загону Марченко.

- Яка частина? - вигукнув він зривистим голосом.

- Чотирнадцята кавдивізія, - хвацько відповів прапороносець.

- Де начдив? - несподівано для себе спитав махновець.

- Я, начдив Пархоменко, - сказав спокійно кремезний чоловік у шкіряній куртці, що виїхав уперед. - А ви хто такий будете?

Марченко тим часом уже встиг збагнути, що махновців набагато більше, і віддав команду роззброїти червоних вершників. Побоюючись, що слідом за штабом з'явиться і дивізія, махновці перебили полонених. "Начдив 14-ї Пархоменко, дізнавшись, що зустрівся з махновцями, - розповідав пізніше В. Білаш, - крім того, що повідомив дані про червоні частини, просив Марченка і Махна залишити його в живих. Він говорив, що має тісний зв'язок з антонівцями. Дістаючи з кишені листа, він говорив, що його брат Пархоменко - анархіст і перебуває в лавах антоновщини, що він і себе вважає послідовником анархії. Та божевільна обстановка, яка тоді була, позбавила його з усім штабом життя - через поспіх вони були розстріляні. І потім Махно шкодував, кажучи: "Пархоменкові можна було пробачити розстріл дідуся Максюти". Справді, Пархоменко, як командир і набатовець, що дезертирував від нас у жовтні 1920 р., не бажаючи союзу з Радурядом, був братом начдива 14-ї. Він листовно умовляв його перейти на бік повстанців-махновців чи антонівців. Але начдив, будучи старим комуністом, звичайно, не слухав брата, та й не віриться, щоб він міг коли-небудь зрадити комуністам".

Білаш помилився: Пархоменко не був розстріляний. Махновці, погано знаючи дійсний стан справ, боялися стріляниною привернути увагу червоних, котрими, як їм здавалося, кишів ліс...

15 січня на траурному мітингу в Катеринославі К. Є. Ворошилов заявив: "Товариш Пархоменко був не застрелений, а вбитий прикладом, як потім передавали, безпосередньо самим Махном".

Цей виступ породив відповідну легенду, яка, втім, дуже мало містить у собі істини. По-перше, "батько" навряд чи був у передовому загоні Марченка, а, по-друге, він мав достатню кількість підручних головорізів, які наввипердки готові були виконати наказ свого командира. Нарешті, невеликий на зріст Махно, який користувався виключно револьвером, навряд чи наважився б вбивати прикладом кремезного й високого Пархоменка.

На багатолюдному мітингу Ворошилов поклявся помститися Махнові за смерть своїх бойових товаришів-революціонерів, і насамперед Пархоменка. Можливість у нього така була, бо за три дні до цього - 12 січня - М. В. Фрунзе видав наказ про створення "літучих загонів" для боротьби з махновцями у Київському та Харківському військових округах, а також у 1-й Кінній та 4-й арміях.

Однак погрози Ворошилова так і лишилися погрозами.

З 15 січня завдання переслідування махновців було покладено на літучий корпус на чолі з В. С. Нестеровичем. Новий "могильщик махновщини" виконував наказ з особливим завзяттям. 24 дні корпус переслідував повстанців, роблячи по 80 верст і відпочиваючи 3-4 години на добу. Бої точилися щоденно. Нестеровичу інколи доповідали, що банда оточена і вирватися не має жодної можливості. Комбриг вірив, що ось-ось покінчить з махновщиною. Але не так міркував Махно. Він з жалем дивився на своїх бійців, які у хвилини затишшя збивалися невеликими групами біля кострів і пошепки обговорювали своє майбутнє. Зрештою "батько" запровадив нову тактику: віддав наказ ховати зброю і розходитися по селах, а потім збиратися у встановленому місці й у визначений час. Там на махновців чекатиме і зброя, і коні, і тачанки.

Нестеровича охопив розпач, він ладен був повірити, що "батько" знається з нечистою силою... Кінець кінцем, безпосередньму командуванню Нестеровича після чергового "таємного зникнення і воскресіння армії Махна" урвався терпець, і воно віддало комбрига під військовий трибунал. Склалася трагикомічна ситуація: перед Нестеровичем, який проскакував разом зі своїми вершниками у січневі морози близько 1200 верст і уникнув махновської кулі, відкрилася перспектива бути розстріляним своїми... Але зрештою доля виявилася милосердною до нього: 30 січня головком С. С. Каменев надіслав телеграму, в якій висловив подяку за енергійні й ефективні дії по розгрому махновщини. А осіннього дня 1921 року Нестерович одержав телеграму від Фрунзе, який писав, що справу комкора у трибуналі РВР закрито, а самого його нагороджено почесною революційною зброєю (орденом він був нагороджений раніше).

Корпус Нестеровича було замінено іншими військами, яким було наказано розгромити банду до V Всеукраїнського з'їзду Рад. Але й новим частинам Червоної Армії не вдалося виконати наказ командування.

6 лютого 1921 року В. І. Ленін писав заступникові РВР Республіки Е. М. Склянському: "Додаю ще одне попередження. Наше військове командування ганебно провалилося, випустивши Махна (незважаючи на величезну перевагу сил і суворий наказ спіймати), і тепер ще більше ганебно провалиться, не вміючи розчавити жменьки бандитів... І хліб, і дрова, все гине з вини банд, а ми маємо мільйонну армію. Треба підняти головкома з усіх сил".

Махно був здібним учнем. Він учився впродовж усієї громадянської війни - військовій справі, політиці, дипломатії, ораторському мистецтву, умінню спілкуватися з різними людьми. А ведення партизанської війни опанував, як констатував Р. П. Ейдеман, просто досконало.

Ашахманов, начальник 52-х піхотних курсів, які 1921 року брали участь у боротьбі з махновщиною у складі об'єднаної дивізії курсантів, нагадавши відомий серед військових афоризм - "Війна не вся зосереджена в книжках, і правильно влаштована голова іноді буває суперником дуже цінної книги", - відзначив, що це висловлювання цілком підходить до Махна. Рішення й дії його завжди виявлялися вдалими, і, якщо розглядати його тактику в цілому, то видно, що практично завжди він застосовував саме партизанські методи боротьби, хоча ніколи не вивчав ні Клембовського, ні інших військових авторитетів.

"Махно, - відзначав Ашахманов, - добре враховував моральний елемент і елемент обстановки. Для цього він намагався завжди розкласти частини Червоної Армії, що воювали з ним, твердячи, що він, мовляв, не тільки з командирами і комуністами, і розпускаючи захоплених у полон рядових червоноармійців. Отрута розкладу вливалася таким чином у їхню свідомість, і малосвідомі бійці, які підпали під таку агітацію, говорили, перебуваючи, наприклад, у сторожовій охороні: "Кого я охороняю? Командирів і комісарів, щоб на них не напав Махно? Адже мені його боятися нічого".

За допомогою агентури Махно добре знав не тільки чисельність, але й національний склад радянських військ, моральний дух, настрій особового складу, взаємовідносини командирів і рядових червоноармійців. З урахуванням усіх цих факторів він і вів бойові дії проти частин, з'єднань Червоної Армії: одних боявся, наче вогню, і уникав зіткнень з ними, інших, навпаки, шукав сам і, зненацька нападаючи, незмінно досягав успіху.

Наприкінці громадянської війни махновці були добре озброєні. З досить багатого арсеналу військової техніки тих часів вони врешті-решт вибрали лише два його види - гвинтівку й кулемет, пристосувавши їх до своєї тактики ведення бою: з гвинтівки робився обріз, а кулемет ставився на тачанку і ніколи не знімався, хоча прицільність вогню при цьому значно знижувалась. У лютому 1921 року, під час пересування 1-го Заволзького стрілецького полку, у авангард, на відстань 4-5 верст, як головну похідну заставу було висунуто учбову школу. Помітивши їх біля села Заріковки, Махно дав наказ ескадрону кінноти з 15 кулеметами, встановленими на санях і тачанках, атакувати курсантів з лівого флангу. Тачанки відкрили вогонь з ходу, а потім, зупинившись, продовжували кулеметну стрільбу. Але дисципліновані курсанти не піддалися паніці, а, зістрибнувши з підвод і навіть не лежачи - стоячи, дружним залпом примусили махновців повернути назад. Повстанці втратили 8 чоловік і 100 коней. У курсантів же втрати були мізерні - 1 поранений і 1 вбитий. У цьому та інших боях Махно бачив, як червоноармійці знімали з своїх тачанок кулемети і вели прицільний вогонь з землі, але цей прийом він так і не взяв на озброєння, віддаючи перевагу запальній стрілянині з тачанок.

Махновці нападали, як правило, на об'єкти, що слабо охоронялися й були значно віддалені від червоноармійських частин. Перед нападом організовувалася розвідка, яку здійснювали як свої агенти, так і співчуваючі селяни, здебільшого заможні. Наближалися повстанці до об'єкта потайки. Як правило, Махно приховував від підлеглих план дій аж до прибуття на місце. Загони рухалися глухою місцевістю, на відстані від великих доріг і значних населених пунктів, малоїждженими шляхами й стежками, уникаючи багнистих місць, які сильно сповільнювали просування загону і втомлювали коней. Рухалися вночі, а відпочивали вдень, причому вибирали місце подалі від населених пунктів. Зупиняючись в селах, махновці забороняли дзвонити в церквах, запускати вітряні млини, розводити багаття, вивішувати прапори на високих будівлях, випускати голубів тощо, боячись попереджувальних сигналів. Перед нападом завжди виводили з ладу зв'язок, на дорогах виставляли пікети, щоб атаковані не викликали підмоги. Нападаючи на населені пункти, махновці намагалися створити враження про багаточисельність своїх загонів, котрі з усіх боків оточували захисників. Ці маневри викликали паніку, яку повстанці посилювали безалаберною й майже завжди безрезультатною стріляниною з тачанок, що пересувалися із значною швидкістю. Військо Махна, як правило, вступало в бій з невеликими загонами і в разі невдачі не переходило до оборони, а рятувалося втечею. Кіннота атакувала червону кавалерію завжди в лоб, всією масою, навіть не намагаючись нанести удар з флангів чи з тилу. Піхота навпаки - атакувала з тилу чи з флангу. В обох випадках спочатку перед фронтом радянських військ з'являлися невеликі групи махновців по 10-20 вершників, які, щоб відволікти увагу головних сил, імітували підготовку нападу. Щоб обоз не заважав у бою, його відганяли верст на 20 убік і залишали під прикриттям 150-200 вершників. В разі небезпеки махновці залишали обоз без бою і зникали, розсіюючись невеликими групами. Щоб полегшити збір свого війська, Махно заздалегідь визначав час і місце. У деяких селах махновці мали так звані "кінні депо", де, долаючи значні відстані, міняли коней. Якщо це траплялося незаплановано, забирали коней силою.

Протягом всієї громадянської війни Махно вдало застосовував рейди по ворожих тилах, завдаючи противнику значних втрат. Це був його власний винахід. В. Білаш свідчив, що "рейди і напади у більшості випадків планував сам Махно, не питаючи навіть згоди у своїх штабних помічників". Щоденно він видавав накази про переміщення військ, ведення розвідки, дії груп у разі зустрічі з червоноармійськими частинами. Судячи з цих документів, він добре знав не лише місцевість, її рельєф, а й райони, звідки могла чекати на махновців небезпека. У наказах детально вказувалися усі населені пункти, села, хутори, річки, ставки тощо.

Сьогоднішній читач звик думати, що махновці тільки й робили, що бешкетували та пиячили. Але накази "батька", навіть у найбільш скрутні для махновщини часи, свідчать про те, що часто саме вночі розпочиналася передислокація військ. Так, приміром, 6 червня армія Махна вирушила в похід о 1-й годині 30 хвилин, 17-го о 2 годині ночі і т.д. Улюбленим тактичним прийомом Махна були кінні рейди. Не зважаючи на те що у роки громадянської війни їх застосовували і білі (рейд Мамонтова), і червоні кіннотники (рейди Будьонного, Примакова та ін.), ефективну протидію їм не змогла винайти жодна сторона. Це пояснюється, насамперед, тим, що у роки імперіалістичної війни, в умовах позиційної, окопної війни, багатокілометрових загороджень з колючого дроту кіннота практично ніякої ролі, крім допоміжної чи розвідувальної, не грала. Щодо неї не було вироблено належних протидій. Загроза аналогічних дій з боку ворога не турбувала повстанців, оскільки вони не мали тилів у звичному розумінні цього слова. Але незримий тил у Махна все-таки був, причому саме завдяки йому повстанські загони зберігали живучість і, здавалося, були невразливі. Один з керівників збройної боротьби проти махновщини Р. П. Ейдеман писав:

"Знадобився значний відрізок часу, величезні ресурси, поки ми у боротьбі з Махном не встановили, що у цього спритного, рухливого, безперервно рейдуючого противника є свій власний тил, який його харчує, на базі якого він відновлює після поразок свою живу силу і без якого немислиме його існування. При ретельному вивченні маршрутів пересування Махна виявилося, що у його діях зовсім не панує така хаотична свобода дій, як це уявлялося в перший період боротьби. Основні переваги партизана - це швидкість пересування, пов'язана з безперервною зміною військового складу (гасло "Кожне село має кінське депо"), знання місцевості і переваги в бою, що випливають із цього, поінформованість і безвідмовно працююча розвідка, яка спирається на співчуття населення. Махно ніколи не переобтяжував себе надмірним обозом: поранені залишались на утриманні населення, зайва зброя і боєприпаси зберігалися у визначних місцях і районах. Все це прикріплювало Махна, його військові дії до певних районів.

Якими б безладними не здавалися нанесені на карті за якийсь час маршрути Махна, вони неминуче перехрещувались у цілому ряді пунктів. Які б зигзаги не виробляв Махно, на його шляху завжди опинялися станції, куди він завертав з якоюсь вражаючою закономірністю.

Це привело нас до висновку, що з цими пунктами, очевидно, особливо пов'язані існування і діяльність банд Махна, напрямок його окремих рейдів. Агентурна розвідка згодом повністю підтвердила наші припущення. У Махна виявився свій тил, непогано обладнаний, відрив від якого неминуче повинен був поставити його у тяжкі умови".

Р. П. Ейдеман не написав лише про те, що таку карту Постійна нарада по боротьбі з бандитизмом при Раднаркомі УСРР доручила М. В. Фрунзе скласти ще на початку березня 1921 року. Однак через велику завантаженість командуючий збройними силами України і Криму так і не виконав завдання. 29 березня цю справу доручили Р. П. Ейдеману, але й він зволікав її.

Махно завжди прагнув застосовувати тонку і хитру військову тактику. Не відомо, чи знав він про уславленого партизана Дениса Давидова, але девіз відчайдушного гусара "чим хитрість простіша, тим частіше вона вдається" Махно не раз використовував у бою, обводячи довкола пальця німців, гетьманців, петлюрівців, денікінців, врангелівців і червоноармійців. Махновці неодноразово застосовували один і той же метод боротьби з кіннотниками Червоної Армії - спішувалися, кидали під ноги гвинтівки й підіймали руки вгору. Коли ж червоні кавалеристи, розвиваючи наступ далі, проїжджали повз "полонених", ті хапалися за зброю, стріляли в спину червоноармійців і, захопивши їхніх коней, втікали.

У роки громадянської війни червоні командири основним своїм завданням вважали розгром білогвардійських армій і військ іноземних інтервентів, політичному ж бандитизму надавалося другорядне значення. Ось чому Фрунзе не раз підкреслював надзвичайну небезпеку, яку становив бандитизм для радянської влади, і ту важливу роль, яку покликані були зіграти частини Червоної Армії у його ліквідації. "Нагадую і вимагаю запам'ятати, - писав він, - що боротьба з бандитизмом і повне його викоренення є та ж війна, і, як ми зуміли добитися на всіх фронтах потрібної нам перемоги, так же і тут, в боротьбі з бандитизмом, я рішуче вимагаю добитися його викоренення. Бандитизм є таким же ворогом Радянської влади, як Колчак, Денікін і Врангель".

Боротьба з політичним бандитизмом на Україні здійснювалася під керівництвом ЦК КП(б)У. З грудня 1920 року по грудень 1921 року на засіданнях політбюро і оргбюро ЦК КП(б)У було розглянуто 164 питання військового характеру, 80% з яких були присвячені розгрому бандитизму. Ці питання розглядалися, зокрема, на пленумі ЦК КШб)У 7-9 січня, на засіданні політбюро, яке відбулося 21 січня 1921 року. Після розроблення конкретних засобів боротьби з куркульською контрреволюцією (вони знайшли відображення в декреті Раднаркому УСРР від 29 січня 1921 року) 5 лютого було вирішено провести "Тиждень боротьби з бандитизмом", а 13 лютого політбюро доручило М. В. Фрунзе сформувати українські військові частини для боротьби з бандитами.

Попервах загальне керівництво цією боротьбою здійснювала утворена 12 січня 1921 року Постійна рада при командуючому Збройними Силами України. Але, у зв'язку із залученням до ліквідації бандитизму широкого кола партійних, радянських та військових організацій, ці функції почала виконувати створена 19 лютого Постійна комісія по боротьбі з бандитизмом при Раднаркомі УСРР. До її складу ввійшли представники ЦК КП(б)У, ВУЦВКу, військового командування, ВУЧК, НКВС, ряду інших наркоматів і відомств, зокрема С. В. Косіор, С. І. Гусєв, В. Я. Чубар, Р. П. Ейдеман, К. О. Авксентієвський. Очолив цей надзвичайний орган голова РНК УСРР X. Г. Раковський, а його заступником став командуючий Збройними Силами України і Криму М. В. Фрунзе.

Протягом 1921 року відбулося 32 засідання, на яких було розглянуто близько 750 різних питань, пов'язаних з ліквідацією бандитизму. Головна увага приділялася організації збройної боротьби з махновщиною.

На початку 1921 року боротьба з махновськими загонами велася безсистемно, хаотично. Однією з істотних помилок радянського командування було те, що проти махновської кінноти билися здебільшого піхотні частини, через це й не вдалося досягти бажаних наслідків. Махно, долаючи по 50-80 верст, захоплював по 2-3 населених пункти за добу, розправлявся з місцевими комуністами, членами комітетів незаможних селян, працівниками радянських організацій, полоненими червоноармійдями. Якщо раніше махновці розстрілювали переважно комісарів, рідше командирів, а рядових бійців приймали до банди або відпускали, то тепер, за наказом Махна, смертна кара чекала кожного червоноармійця. "Батько" робив це насамперед для того, щоб посіяти ненависть і смертельну ворожнечу між бійцями повстанської і Червоної армій. Тут він, одначе, припустився тактичного прорахунку: якщо раніше чимало червоноармійських частин неохоче воювали проти недавніх "союзників", а іноді навіть й піддавалися на агітацію махновців, то тепер розправи з червоноармійцями призвели до того, що в частинах Червоної Армії ставлення до Махна "різко змінилося з байдужого на вороже".

Щоправда, у створенні в червоноармійських масах настроїв ненависті до махновців, як бандитів і класових ворогів, певну роль відіграла й постійна комісія по боротьбі з бандитизмом. 16 травня 1921 року X. Г. Раковський доручив Р. П. Ейдеману зібрати факти кривавих злочинів бандитів для використання їх у пресі з метою виховання у трудящих і бійців Червоної Армії ненависті до махновців. Водночас півмільйонними тиражами було видруковано листівки, плакати, брошури, присвячені кривавим злочинам махновців та їх ватажка. Яскравим прикладом такої літератури є, приміром, брошура О. Кочевого "Про махновщину". В ній, зокрема, написано й таке: "Самого батька Махна можна назвати кривавою мокрицею. Мокриця живе там, де вогко, Махно живе там, де ллється кров. Там, де селянин страждає, де немає мирного труда, там Махно живе як у раю". Усі ці пропагандистські вправи зрештою зробили свою справу. Й досьогодні у багатьох історичних та художніх творах Махно незмінне асоціюється з кривавим монстром, І складається враження, що у роки громадянської війни та іноземної інтервенції найбільше злочинів вчинили саме махновці. Проте, хоча на совісті махновців й багато жертв, але масових погромів вони не вчиняли, систему заложників не застосовували. Широко відома карикатура Кукриніксів "Батько Махно" із серії "Лики врагов", де він з фізіономією фанатика-убивці зображений серед повішених жертв. Слід сказати, що махновці практично не застосовували цей вид смертної кари, не так часто й разстрілювали свої жертви, а здебільшого рубали з метою економії патронів. Такий варварський спосіб страти, зрозуміло, особливо вражав очевидців цих кривавих розправ, і розголос про них блискавично облітав навколишні села. Проте, як свідчать сучасники, у кавалерійських з'єднаннях, як білогвардійських, так і Червоної Армії, цей спосіб розправи з ворогами був також широко поширеним.

У череді однаково сірих, мов солдатські шинелі, днів траплялися у Махна й радісні хвилини, коли він сповнювався надії на те, що знову очолить багатотисячне військо і стане повноправним господарем півдня України. Особливе натхнення у Махна викликала звістка про перехід на бік махновців командира 1-ї бригади 4-ї кавдивізії 1-ї Кінної армії Маслакова майже з усім особовим складом 19-го кавполку. Добре розуміючи, що червоноармійці, які перейшли до нього, а це були переважно вихідці з Кубані, Ставропільщини й Північного Кавказу, просто-напросто смертельно стомилися від війни і рвуться додому, "батько" почав посилено поширювати чутки, нібито збирається ось-ось покинути Україну й перенести дії у ті місця.

Напади махновців на села і хутори відбувалися приблизно так, як це відображено в одному з тогочасних архівних документів. 25 лютого 1921 року об 11-й годині ранку в село Дудіне на Херсонщині увірвався 2-тисячний загін Махна.

Попереду на здибленому коні мчав фактично командуючий повстанським військом Петренко. "Батько" разом з Галиною Кузьменко та її найближчою подругою Ф. Гаєнко їхали на першій тачанці. За ними, розбризкуючи на всі боки талий сніг, неслися ще півсотні, на половині з яких було встановлено кулемети, решта ж везла поранених, харчі й захоплену у попередніх селах здобич. Завершували кавалькаду дві гармати. Звернувши убік, тачанка Махна зупинилася біля будинку місцевого священика Івана Лубенського. Командири, що оточили її й шанобливо називали Махна "товариш Нестор Іванович", допомогли "батькові", котрий спирався на милиці, зійти з тачанки і піднятися по високих східцях у попівський дім. Кілька десятків вершників поскакали вулицями села в пошуках працівників міліції, членів комнезамів і продзагонів. Було схоплено 5 червоноармійців з розвідки 129-го Курського полку і 2 продагенти. Без зайвих розмов полонених зарубали. Звістка про це миттєво рознеслася селом. Одним з перших про бандитську розправу дізнався священик. Йому повідомили також, що махновці захопили ще кількох активістів, зачинивши у клуні. Махно зі своїми супутниками саме обідав у домі священика, ведучи бесіду про міжнародну політику. Він пояснював присутнім, що таке Велика й Мала Антанта, потім повідомив про спробу Врангеля вторгнутися в Росію і про вчинені за його наказом обстріли Севастополя й Генічеська, про літаки, що розкидали відозви чорного барона... Священик вирішив звернутися до "батька" з проханням припинити кровопролиття, але не насмілився його перебити. Улучивши момент, він попросив Галину Кузьменко врятувати арештованих. Дружина Махна дала відповідне розпорядження, і страту було відмінено. Не вдалося врятувати лише одного з продзагонівців, якого розстріляв махновець на прізвисько Госька. Галина Кузьменко вибачилась за це перед дудінським священиком, пояснивши це тим, що невчасно передали її наказ... О 4-й годині дня загін Махна - він складався з двох полків - залишив село. Вони збиралися захопити село Новокам'янку, але спочатку рушили у протилежний бік. Від'їхавши на кілька верст, вершники різко розвернулися і помчали у заздалегідь обраний для нападу пункт. О 6-й годині вечора вони захопили Новокам'янку, як завжди, спіймавши й стративши міліціонерів, комнезамівців і продзагонівців. Один з міліціонерів - Ващенко, маючи неабияку силу, вчинив опір бандитам, але Махно, який у попередні роки демонстрував благородство, даруючи життя таким сміливцям, цього разу не зреагував на вчинок міліціонера, і бандити тут же його зарубали. Зате "батько" залишив у живих голову місцевої сільради і одного з членів президії комнезаму "за те, що ті діяли не точно за інструкцією", надісланою з центру.

На світанку, замінивши 80 коней, махновці розділилися на дві великі групи і рушили у бік сіл Олександрівка й Куликовка.

У 1921 році махновщина стала озброєною захисницею заможного селянства, його ландскнехтом, оскільки матеріально цілком залежала від цієї верстви села, до того ж їх об'єднували спільні інтереси в боротьбі проти зміцнення радянської влади, прагнення утримати селянство в покорі в умовах загострення протиріч між заможним і незаможним селянством. У Махна і куркулів з'явився один смертельний ворог на селі - комітети незаможних селян. Ця активна й зміцніла частина сільської бідноти сигналізувала про початок соціалістичних перетворень на селі, підтримувала політику комуністичної партії та радянської влади, позбавляла "батька" його неподільного впливу на селянство, який він мав раніше, а куркульство - його колишньої політичної й економічної могутності.

Постійно переслідувані чсрвоноармійськими частинами, махновці щодня мусили вступати у бій і, втрачаючи по декілька десятків бійців, рятуватися втечею. 14 березня 1921 року під час такої сутички з червоною кіннотою Махна було в черговий раз поранено пострілом майже впритул. Він випав з сідла і лишився лежати у грязюці, перемішаній з талим снігом. Пролунав істеричний вигук: "Батько убитий!" Почувши це, махновці кинулись навтьоки. Кілька вершників під'їхали до Махна і, побачивши, що він живий, на ходу закинули його в тачанку, яка через поле мчала у бік лісу. "12 верст мене везли, не перев'язуючи, на кулеметній тачанці, і я зовсім було зійшов кров'ю, - згадував згодом Махно. - Не стаючи на ногу, зовсім не сідаючи, я, втративши свідомість, лежав під охороною і доглядом Льови Зіньківського".

Пізно увечері біля ліжка пораненого зібралися махновські командири. "Батько" слабким голосом заявив, що червоне командування хоче постійним переслідуванням виснажити його військо і врешті-решт знищити штаб армії та реввійськраду. Він прийняв рішення розділити армію на три групи і один загін. Білаш одразу ж підготував 5 примірників наказу, які Махно підписав тремтячою рукою. Реввійськрада, штаб армії і Махно залишилися при групі під командуванням Петренка. Загін на чолі з Забудьком і Щусем рушив у бік Дібрівського лісу, а група Ганжі пішла у Юзівський район. Проте, хоча загони роз'їхалися, між ними підтримувався постійний зв'язок, і на перший "оклик" "батька" вони повинні були знову об'єднатись під його командуванням. Через кілька годин після цієї події загін, де знаходився Махно, був атакований 3-ю кавдивізією. 180 верст проскакав Махно зі своїм загоном, доки йому вдалося відірватися від червоної кінноти. Опинившись у селі Слобода на узбережжі Азовського моря, махновці замінили загнаних коней і, переконавшись, що їм ніщо не загрожує, після обіду, влаштованого місцевими селянами, завалилися спати. Через шість годин Махно дав наказ продовжити рух."Батько" не знав, що у цей час один із червоноармійських загонів-переслідувачів захопив у будинку, де він нещодавно лежав поранений, необережно залишений примірник наказу про розпуск повстанської армії...

Таким чином, радянське командування відразу ж дізналося про реорганізацію армії. 20 березня Постійна комісія по боротьбі з бандитизмом, заслухавши доповідь Р. П. Ейдемана і К. О. Авксентьєвського про хід ліквідації махновщини, констатувала, що "батько" розбив своє військо на ряд дрібних банд. Ця звістка негайно полетіла у ЦК КП(б)У. Вирішено було визначити район дій махновців і, зміцнивши тамтешні партійні й радянські органи, збільшивши кількість військ, розпочати активну роботу по розгрому банд. Водночас було ухвалено, скориставшись розпорошенням махновської армії, ударними темпами провести у ряді повітів Катеринославської губернії заготівлю продовольства. Акція це була несвоєчасною, бо викликала нову хвилю обурення у селянства, котре знову повернуло свої погляди до Махна як свого захисника.

...Смертельно втомлений "батько" шукав місця, де б він міг загоїти рану, дати перепочити своїм "синкам", обміркувати плани на майбутнє. Але 17 березня доля знову поставила його перед загрозою смерті. Близько 10-ї години ранку махновський штаб під'їжджав до села Новоспасівка. Несподівано на горизонті з'явилася велика група вершників. Зробивши припущення, що це група Куриленка, махновці, підостроживши коней, поскакали назустріч. Тут же по них було відкрито вогонь. Колона кинулася у бік Стародубівки, але радянська кіннота, проскакавши 25 верст, наздогнала втікачів. "Батько", який не раз дивився смерті у вічі, цього разу не на жарт злякався. Йому, що беспомічно лежав на тачанці, залишалося сподіватися лише на своїх підлеглих. "У сідло я сісти не можу, - розповідав згодом Махно, - я ніяк на тачанці не сиджу, я лежу і бачу, як ззаду в 40-50 сажнях йде взаємна неописана рубанина. Люди наші помирають лише через мене. Але кінець кінців загибель очевидна і для них, і для мене". У цей момент на допомогу прийшла особиста охорона "батька", як складалася з озброєних ручними кулеметами бійців. 5 фанатично відданих Махну молодих повстанців, скочивши на його тачанку, попрощалися зі своїм командиром. "Батько, - заявив, за словами Махна, один з них, - ви потрібні справі нашої селянської організації. Ця справа дорога нам. Ми зараз загинемо, але смертю своєю врятуємо вас і всіх, хто вірний вам і пильнує вас". Зістрибнувши з тачанки, вони залягли на узбіччі і, коли з-за кургану, махаючи шашками, вилетіли червоні кавалеристи і з гиканням і свистом понеслися за "батьковою" тачанкою, відкрили шалений вогонь. Кілька червоноармійців у надмірно довгих шинелях вилетіли з сідел, але решта, незважаючи на прицільний вогонь, лавиною покотилася з кургану на махновців. Затримавши переслідувачів ціною свого життя, вони дали змогу Махнові й супроводжуючому його Л. Задову від'їхати верст на п'ять уперед і відірватись від погоні.

Переказуючи цей випадок, В. Білаш, хоча й засвідчує факт геройської смерті махновських кулеметників, все ж врятування "батька", приписує собі. "Наше становище було безнадійним, - згадує він. - Махно сів на коня і скакав попереду. Залишаючись у бідарці - ресорній фурі на двох високих колесах, - я був уже першим з кінця. В п'яти сажнях від мене йшла рубка. На щастя, в ногах лежала армійська каса. Захопивши купи грошей (папір, золото, срібло), я кидав їх в кавалеристів. Це їх спокусило. Один за одним вони відставали, злізаючи з коней і збираючи монети. Користуючись цим, ми відходили далі. Так ми відкупилися. Так вийшли з того провалля, яке інших поховало в своїх обіймах. Похнюпивши голови, ми йшли навпростець через поле".

Після цієї невдачі махновське керівництво на чолі з "батьком" сховалося в одній з німецьких колоній біля села Заливне Олександрівського повіту і з 20 березня по 25 квітня 1921 року не подавало жодних ознак життя. Червоне командування на якийсь час втратило Махна з поля зору.

Літучі загони, що вели боротьбу з повстанцями, формувалися з армійських частин. Нарком внутрішніх справ УСРР В. П. Антонов-Саратовський, який був водночас уповноваженим Раднаркому УСРР по боротьбі з махновщиною, запропонував включати в ці підрозділи не менше 10 чекістів для ведення розвідки і ліквідації ватажків політичного бандитизму. Військова ж розвідка, на його думку, зчинювала лише багато галасу і діяла малоефективно. Перехід від політики "військового комунізму" до "нової економічної політики" знаменував крутий поворот у житті молодої Країни Рад. Він відповідав прагненням трудового селянства, стимулював його зацікавленість у розвитку сільськогосподарського виробництва і товарообігу.

Нова політика, спрямована на задоволення економічних інтересів трудящих села, всіляко сприяла зміцненню союзу робітничого класу з селянством. Партійні і радянські органи, політвідділи частин Червоної Армії розгорнули широку агітаційно-пропагандистську роботу серед населення, необхідність якої обумовлювалася насамперед тим, що махновські агенти, використовуючи політичну незрілість багатьох представників селянства, поширювали брехливі чутки про радянську владу, всіляко спотворювали заходи партійних і радянських органів, відверто закликали до збройних виступів. Про це М. В. Фрунзе і С. І. Гусєв повідомляли ЦК РКП (б) і реввійськраду Республіки.

Переконавшись, що червоний терор не дає бажаних результатів, радянська влада вирішила застосувати амністію. V Всеукраїнський з'їзд Рад, що проходив наприкінці лютого - на початку березня 1921 року, оголосив прощення учасникам банд, їм поверталися земельні ділянки, дозволялося вступати в радгоспи та колгоспи, вони мали право служити у лавах Червоної Армії і навіть вступати на командирські курси. Загалом 1921 року склало зброю близько 10 тисяч селян. Інші повернулися до мирної праці таємно, не реєструючись як учасники антирадянських формувань. Загони Махна офіційно покинуло 30 командирів і 2443 рядових бійці.

І все ж голова Раднаркому УСРР вважав, що органи влади дуже слабо ведуть боротьбу з куркульською контрреволюцією, а наркомати не виконують постанову уряду про ліквідацію політичного бандитизму. Упущення і прорахунки в організації ліквідації політичного бандитизму пізніше, у 30-х роках, були інкриміновані багатьом партійним і радянським діячам, що працювали тоді на Україні, зокрема X. Г. Раковському, Г. Л. Пятакову, М. О. Скрипнику та іншим.

У роки ж громадянської війни командування Червоної Армії, і зокрема Троцький, часто використовували термін "махновщина", щоб усунути або розправитися з непокірними командирами, такими, приміром, як Думенко, Миронов, Богунський. Ті ж, у свою чергу, виправдовуючись та доводячи свою відданість радянській владі, обов'язково нагадували про свою участь у боротьбі з Махном. У 1921 році командуючий 2-ю Кінною армією Миронов писав з Бутирської тюрми голові ВЦВК М. І. Калініну, що серед інших ворогів активно воював з бандитами "батька"...

Перебуваючи у підпіллі, Махно прагнув проаналізувати свої невдачі, займався розробкою теоретичних питань анархо-махновщини. Ідеям, які раніше проголошували анархісти, він намагався надати нових форм. Встаючи, як прийнято у селян, рано-вранці, до обіду працював над "Декларацією махновців". У ній він висловлював ідеї створення Рад під егідою активних анархістів, керівництво масами пропонував здійснювати через профспілки, очолювати які мали також анархісти. Завершивши свою працю, "батько" ознайомив з нею найближче оточення, яке, втім, зневажливо поставилося до занять Махна. "Він, самовдоволено покручуючи вуса, - писав В. Білаш, - читав своє "творіння". І яке ж було розчарування, коли рада і штаб накинулись на нього, обзиваючи "Бонапартом", банкрутом і капітулянтом. Декларація цілком була відкинута. Махно після цього залишився на самоті, писав частушки і навіть вірші. Жартома ми дражнили його Пушкіним. Так проходило наше спокійне підпілля!"

У ті дні, коли Махно кружляв південними районами України, намагаючись відірватися від червоноармійських частин, що постійно переслідували його, за тисячі верст звідси, в Кронштадті, спалахнув антирадянський заколот. Організували його есери, меншовики, анархісти та білогвардійські офіцери. Боротьба із заколотниками, яку очолив Ленін, тривала недовго. Того дня, коли Махно пішов у підпілля, бунтівну фортецю було взято штурмом. У лавах атакуючих йшло понад 300 делегатів X з'їзду РКП (б), в тому числі добре знайомі "батькові" П. Ю. Дибенко, К. Є. Ворошилов, І. Ф. Федько, В. П. Затонський, А. С. Бубнов та інші. До Махна ця звістка дійшла з великим запізненням. Але, дізнавшись, що серед 25 тисяч моряків гарнізону фортеці більш як 10 тисяч були вихідцями з України, причому, в основному, з тих районів, де він знаходив підтримку, а також те, що в Кронштадті проголошувалися близькі йому анархістські гасла - "Ради без комуністів", "Хай живе третя революція" і т. ін., - "батько" дуже зрадів. 7 квітня 1921 року польова радіостанція махновців передала радіограму, прийняту в Бухаресті та багатьох інших європейських містах: "Наближається час об'єднання вільних козаків з кронштадтськими героями в боротьбі проти ненависного уряду тиранів!"

Можливо, саме звістка про кронштадтський заколот сприяла тому, що на початку квітня Махно розіслав гінців в усі загони з наказом зібратися на Полтавщині. Хоча у нього були й інші наміри. По-перше, підсохли шляхи, і можна було знову здійснювати знамениті рейди. По-друге, закінчивши сівбу, селяни мали змогу взяти участь у бойових діях. По-третє, "батько" боявся опинитись осторонь швидкоплинних подій, які відбувалися в країні.

Особливо активно діяли Щусь разом з Тарановським. На початку травня їхні бійці пустили під укіс поїзд з делегацією, яка мала вести переговори про встановлення кордону між Радянською Росією та Польщею. Та більше, ніж члени делегації, постраждали червоні командири кількох частин РСЧА, яких було віддано під суд реввійськтрибуналу за бездіяльність у боротьбі з загоном Щуся.

Була у Махна надія й на частини так званої "Трудової армії", які працювали на шахтах Донбасу. Вони не раз протестували проти неймовірно тяжких умов праці, оголошували своєрідні страйки, вимагаючи більш-менш пристойного обмундирування, поліпшення харчування.

Потенціальними махновцями були й демобілізовані червоноармійці, які після скорочення Червоної Армії нерідко залишилися без усяких засобів до існування.

Щоб повести за собою маси, необхідно запропонувати їм якусь певну мету. І Махно вирішив оголосити похід на Харків - "розігнати земних володарів партії комуністів-більшовиків".

З 9 по 26 травня "батько" здійснив рейд по районах дислокації 30-ї стрілецької дивізії, ведучи бої місцевого значення. Лише після закінчення рейду командування Червоної Армії знову звернуло серйозну увагу на дії махновців. Можливо, тому, що і Всеукраїнська нарада КП(б)У вкотре поставила питання про боротьбу з бандитизмом як одне з першочергових, або, може, й тому, шо у двадцятих числах травня Махно влаштував на території Кобиляцького, Костянтиноградського, Новомосковського і Павлоградського повітів огляд своїх сил, які становили майже 2 тисячі чоловік. Саме 25 травня Фрунзе вважав початком нового етапу боротьби з відновленою повстанською армією.

29 травня Махно зібрав нараду командирів, на якій було розроблено план бойових дій і обрано штаб Революційно-повстанської армії (махновців) на чолі з Тарановським. 2 червня "батько" видав наказ № 1, згідно з яким після об'єднання усіх загонів його армія мала складатися з двох кавалерійських груп. До 1-ї входили загони Петренка, Забудька та Щуся, до 2-ї - Кожина і Куриленка. Кулеметна команда і кінна розвідка були підпорядковані штабу армії. Багато уваги приділялося зміцненню дисципліни, боєздатності військ, наголошувалося, що від цього залежатиме успіх боротьби проти радянської влади.

Активну участь в розгромі махновщини у цей період, крім частин РСЧА, взяли партійні та комсомольські організації України, що мобілізували понад 1,1 тисячі комуністів. Понад 300 організацій ЛКСМУ створили свої збройні загони.

Влітку радянське командування змінило тактику боротьби з махновщиною. Придивившись до хаотичних на перший погляд рейдів Махна і відмітивши їх на карті, Р. П. Ейдеман і М. В. Фрунзе звернули увагу на те, що вони здійснюються згідно з певним планом і обов'язково перетинаються в одних і тих же населених пунктах, які слугують тиловими базами головних і допоміжних сил махновців. До того ж, як зазначалося у секретній телеграмі Фрунзе командуючим Харківським та Київським військовими округами, махновці мали чудову розвідувальну агентуру на території дислокації радянських військ й вільно там маневрували. Махно не лише знав місця розташування червоноармійських частин, їхню кількість, озброєння тощо, а й прізвища командирів, позитивні та негативні особисті якості кожного. 7 червня у Прилуцькому районі повстанці зустрілися з батальйоном 7-ї Володимирської дивізії, яким командував Л. Бабич. Махно знав, що той родом з Полтавщини, і написав приватного листа, в якому запропонував перейти під свої знамена, обіцяючи високу посаду. Але у 1921 році червоні командири, за винятком комбрига 1-ї Кінної армії Маслакова, не так охоче переходили до "батька", як раніше. Отож і комбат Л. Бабич відмовився. Щоб швидше покінчити з махновщиною, Фрунзе і Ейдеман вирішили особисто очолити операцію частин РСЧА проти Махна на Полтавщині з 9 по 16 червня. Було розроблено чіткий план, управління відзначалося великою цілеспрямованістю і єдністю, використовувалися всі методи боротьби і, таким чином, створювалися сприятливі для ліквідації банди умови. 13 червня Постійна комісія по боротьбі з бандитизмом навіть доручила X. Г. Раковському роздобути тисячу годинників для нагородження від імені ВУЦВК бійців та командирів. Проте в ході проведення операції було чимало неузгодженості, прорахунків й упущень у діях частин Червоної Армії, що зрештою мало не коштувало життя Р. П. Ейдеману і М. В. Фрунзе.

15 червня поблизу Решетилівки Ейдемана обстріляли передові роз'їзди махновців. Фрунзе вирішив розвідати обстановку. О 14-й годині він у супроводі чотирьох чоловік під'їхав з боку станції до села, де також був обстріляний повстанцями. У сутичці з махновцями загинув начальник місцевої міліції Маховський, Фрунзе, незважаючи на поранення, продовжував відстрілюватись, убив одного з бандитів і відірвався від переслідування. О 17-й годині з поїзда командуючого штабу Збройних Сил України у Харків було надіслано повідомлення: "Тов. Фрунзе надана медична допомога. Він на ногах, почуває себе здоровим, бадьорим і продовжує керувати операцією... Фрунзе приділяє своєму пораненню дуже мало уваги".

17 червня Фрунзе повернувся до Харкова. Випадок під Решетилівкою ще до його повернення розглядався на засіданні Раднаркому УСРР і обговорювався в ЦК. Керівні органи республіки, відзначаючи відвагу і мужність командуючого, водночас попередили його про необхідність надалі утримуватися від особистої участі в бойових дгях. В ухваленому 17 червня рішенні, зокрема, зазначалося: "Висловити подяку тов. Фрунзе за особисте керівництво операціями проти бандитів і визнати недоцільною участь командвійськами УСРР у незначних розвідувальних операціях проти бандитів".

Не відомо, чи знав про це випадок Махно і як він прореагував на те, що махновці ледь не захопили в полон одного з провідних полководців Червоної Армії. "Батько" міг провести багато паралелей між своїм життям і біографією Фрунзе. Молодий студент, як і гуляйпільський анархіст, замірявся свого часу на пристава; як і Махно, засуджувався царським судом до смертної кари, сидів у каторжній в'язниці; і той і інший, не маючи військової освіти і не служивши у царській армії, командували, втім, великими контингентами військ й назавжди залишили свої імена в історії громадянської війни. Єдиною, але істотною різницею між ними було, звичайно, те, що боролися вони і присвятили своє життя різним ідеалам й меті, причому докорінно протилежним.

Незважаючи на великі успіхи в Полтавській операції, результатом якої було зменшення на дві третини махновської армії, остаточно ліквідувати махновщину не вдалося. Переважно завдяки прорахункам командирів червоноармійських загонів, що не зуміли остаточно закріпити досягнуте, махновці виходили з оточення й рятувались від остаточного розгрому втечею. "Незважаючи на всі заходи для досягнення вирішального успіху і знищення банди Махна, прийняті мною після поїздки в район "дій Махна, - відзначав Фрунзе, - бандитам все ще вдається уникнути остаточного знищення, і загони та маневрені групи, які переслідують банду, завдаючи противнику постійних ударів, пропускають зручну нагоду повного виконання завдання".

...В умовах розрухи і голоду селяни вже не так охоче ділилися з Махном усім необхідним. Тому він вдався до чергової хитрості: почав нападати на цукроварні і вимінювати цукор на продовольство, коней, приховану зброю. 1921 року до рук махновців потрапило більше мільйона пудів цукру. На солодкий продукт обмінювали свій товар і робітники міст. Так, колектив Луганського патронного заводу передав за цукор Махнові півтора мільйона набоїв.

З іншого боку, така тактика мала для махновців й негативні наслідки. Р. П. Ейдеман дав команду залишати у засідках біля цукроварень червоноармійські частини. Так, наприкінці червня посилений загін Червоного козацтва під командуванням П. П. Григор'єва, що діяв у районі Недригайлів - Терни - Ромни, задав нищівної поразки махновцям.

В цих та інших боях рідшали ряди найближчих соратників Махна. Загинули В. Куриленко, Ф. Щусь, П. Петренко, Т. Вдовиченко, Г. Василевський, А. Марченко, Ф. Кожин та багато інших. Порвав з махновщиною А. Чубенко. Але найбільшою втратою для "батька" був масовий вихід з армії селянства. Коли Махно дізнався про загибель Кожина і Куриленка, він низько схилив голову і тихо, наче про себе, сказав: "Немає в нас більше союзників серед селян. Треба повертати в Європу". До цього часу "батько" знав і те, чого не знав ще ніхто з махновців, - потерпіла крах антонівщина, на союз з якою Махно покладав великі надії. Влітку 1921 року неп остаточно підірвав соціальну базу махновського руху. "Нова економічна політика, - зазначалося у звіті Катеринославського губкому КП(б)У, - справила певний свій вплив на розклад бандитизму". Те ж саме констатували й учасники махновщини. На допиті В. Білаш заявив: "Співчували Махну всі райони усіх губерній, де тільки проходив Махно, до червня 1921 року. У зв'язку ж з новою економічною політикою ставлення селян різко змінилося у бік радянської влади за винятком частини куркульського елемента". Ідеологію анархо-махновщини, спрямовану на створення безвладної держави і вільних Рад, призначених насамперед для координування господарсько-економічних, а не політичних питань, децентралізацію влади, з ентузіазмом зустріло куркульство, яке становило 20% усіх дворів у так званому махновському районі. Матеріалізація цієї теорії робила куркульство абсолютно вільним від податків на утримання громіздкого й розгалуженого державного апарату, великої армії, не потрібної селянству, підтримку міст. Вона давала повну свободу сільським багатіям, ще більше зміцнюючи їхній політичний й економічний вплив на селі. Та й бідніші верстви села, спостерігаючи у роки революції й громадянської війни часту зміну на Україні різних урядів, бачачи їхню слабкість і крихкість, легко повірили, що можна жити взагалі без усякої влади. Воєнний час обірвав зв'язки міста з селом, яке практично перейшло до натурального господарства і тому повірило словам Махна, буцімто місто і робітничий клас нічого не дають селу, зате безбожно грабують й викачують з нього усе можливе. Тож мрія Махна про створення анархістської держави була не такою вже абсурдною, якою видається зараз. В період громадянської війни й іноземної інтервенції на території колишньої царської Росії виникало безліч всіляких урядів, на окраїнах робилися спроби створення власних держав. Відсутність правдивої інформації про реальний стан справ, неймовірні чутки, чехарда центральної влади на Україні, до якої прагнули не тільки різні партії й угруповання, а й чимало окремих людей, навіювали Махну оптимізм і віру в те, що й він за допомогою багатотисячної армії й при підтримці селянства зможе створити безвладну державу. А тут ще зовсім поруч, майже по сусідству, розсипалася на ряд дрібних країн Австро-Угорська імперія, та й анархістські теоретики постійно твердили, що поява на карті Махновії - реальність...

Це деякою мірою пояснює той факт, що Махно з особливою люттю бився з Денікіним і Врангелем, які хотіли відновити "єдину і неділиму Русь", був непримиренним ворогом Петлюри, що мріяв про незалежність України, куди, природно, мав входити і махновський район, ту ненависть, яку відчував він до Троцького, побачивши сам чи з чиєюсь допомогою у ньому "вісника абсолютної централізації і мілітаризації".

Договір з радянською владою 1920 року Махно вважав доказом того, що Махновія існує реально, бо переговори велися "як держава з державою". В дипломатичному плані Махно високо цінував цей союз і дуже ним пишався.

Махно хотів бачити селянство монолітним і бути батьком як куркулю, так і середняку й бідняку. Коли у 1920 році в українському селі різко загострилась класова боротьба між незаможниками, що об'єднувались у комітети, і куркульством, Махно взяв під захист останніх. Вони ж, у свою чергу, не тільки стали звеличувати Махна як селянського вождя, надавати йому всебічну допомогу, але й ідеологічно були близькі до ідей, які проголошував і за які боровся Махно. На комнезами "батько" дивився як на зрадників своєї справи (а він був впевнений, що бореться в ім'я покращання життя селян) і жорстоко розправлявся з усіма, хто підтримував комуністичну партію та радянський уряд, брав участь у соціалістичних перетвореннях на селі. Махно досить специфічно захищав інтереси селян. Перш за все він засвоїв просту, але гарантуючу успіх його повстанському руху істину: вузькість району дій. Селянство хапалося за зброю насамперед, щоб захистити власну землю від зазіхань будь-якої влади, і не бажало відходити далеко від рідних місць. Це була одна з головних причин, через яку маси несвідомих селян дезертирували з Червоної Армії. А оскільки найбільше землі мало заможне селянство, то й захищати Махнові, хотів він того ти ні, доводилося, в основному, куркульство.

У той час, коли радянська влада, не маючи змоги забезпечити селянство необхідними продуктами, водночас вимагала від нього віддати робітничій державі надлишки хліба, а інші, ворожі їй сили, малювали райдужні картинки недалекого майбутнього села, Махно давав можливість сільському населенню розбагатіти негайно. Для цього не треба було нічого практично робити, а просто стати під "батькові" прапори або ще простіше - надавати йому підтримку, визнавати в ньому селянського вождя. Махно дуже уміло переконував селян та прийшлих з міста у пошуках харчів робітників. Потрапивши різними шляхами до армії Махна, сотні й тисячі червоноармійців і селян хоч-не-хоч поринали в анархістську вольницю, позбавлялися не тільки революційних, але й моральних орієнтирів. Найменш стійкі з них і складали соціальну базу політичного і кримінального бандитизму.

У Махна було чимало способів привернути на свій бік місцеве населення, заручитися його підтримкою. Захоплюючи під час боїв обози, склади противника, він брав для своєї армії половину здобичі - найбільш легке й цінне, а другу половину віддавав селянству. На початку 1921 року це робилося, щоб накликати на сільське населення кару з боку Червоної Армії, органів ВЧК і міліції і тим самим, на думку Махна, розпалити ненависть селян до радянської влади. Але ця політика проводилася доти, доки махновська армія була в зеніті слави і здобувала гучні перемоги над кайзерівськими та денікінськими військами чи тиловими частинами Червоної Армії. Коли ж зірка Махна, як ватажка Революційно-повстанської армії закотилася і його військо перетворилось на велике з'єднання, махновці почали силою забирати все необхідне, а потім грабувати середняка і бідняка, викликаючи у них природне невдоволення. У 1921 році значна частина куркульства, згнітивши серце, все ж постачала Махна, хоча його перемога у боротьбі з радянською владою ставала дедалі ефемернішою. Однак після проголошення непу стомлене багаторічною боротьбою з робітничо-селянською владою куркульство почало переконуватись, що утримання "батька" і його війська більш збиткове, ніж "державна експлуатація".

Махно першим збагнув, що рано чи пізно рухові прийде кінець. Як і всі інші контрреволюції, свій порятунок він бачив за межами Радянської Росії. Але просто панічно втекти для селянського ватажка було б крахом, політичною смертю. І він почав розробляти нову стратегію і тактику боротьби, яку, звичайно, можна було здійснити лише за кордоном. "Батько" повернувся до свого старого прийому - забирати солдат у недбайливих командирів. Цього разу він згоден вже був заключити союз з лідерами правих партій за кордоном, щоб згодом, зібравши під свій прапор їх рядових членів, відновити боротьбу проти радянської влади. Ідея ця народилася ще на початку року, коли він спробував виступити під прапором національного визволення України, намагаючись таким чином залучити до своїх лав, насамперед націоналістичні елементи і через них підкорити націоналістичні банди, що орудували на Правобережжі. Цей задум цілковито підтримувала дружина Махна, котра, як відомо, завжди була настроєна націоналістично. "Батько" розвинув ідею про створення Всеукраїнського ревкому, за допомогою якого можна було б встановити зв'язки із зарубіжними країнами і "добитися звільнення України від окупації більшовиків-комуністів". Втім ця ідея виглядала чужою махновщині, і командири її не підтримали. Тоді Махно швидко переорієнтувався, взявши курс на об'єднання під своїм прапором всіляких антирадянських сил, але теж за кордоном. Ще він мріяв написати "свою історію в Російській революції". Були в нього й інші, більш революційні проекти.

Ще взимку 1921 року, буквально наступного дня після поразки біля села Бузовки, Махно запропонував для врятування ядра армії йти за кордон. У реввійськраді з цього приводу точилися напружені суперечки. Частина ради на чолі з Білашем пропонувала укласти нову угоду з радянською владою і вирушити в Туреччину на допомогу керівнику національно-визвольної боротьби Мустафі Кемалю; друга, на чолі з Махном, відстоювала ідею рушити в Галичину, сподіваючись підняти місцеве населення на революційну боротьбу.

"Я правий, - говорив після розгрому на Полтавщині Махно. - Якби навесні армію вивели з України на Галичину, ми б мали успіх. Галичина бунтує за свою незалежність, і більшовики безсилі допомогти їй через страх інтервенції. Нам треба йти туди. І я переконаний, що Радуряд, який не бажає з нами розмовляти тепер, маючи намір нас задушити, тоді б сам запропонував союз. На Україні ми втратили групи: наші союзники-селяни нас, як бачите, перестали підтримувати. І ось результат: вони залишають армію і йдуть за повинною! Пошуки на Полтавщині на протязі двох місяців союзників вилилися в прості блукання. Ми повинні будь-що об'єднати наші сили і прорватися за кордон, де успіх за нами очевидний".

На початку червня 1921 року в районі Конградського повіту Полтавської губернії Махно виступив на зборах комскладу з промовою, умовляючи не кидати його і йти за кордон, доводив свою слабість перед Червоною Армією, неможливість подальшого перебування у тилу останньої. Він дав час командирам подумати й вирішити і заявив, що коли ніхто не підтримає його, він піде сам із своїми близькими та Галиною. Командири зібрали такі ж сходи в своїх частинах і оголосили волю Махна. Одначе і самі командири, і їхні бійці були проти плану "батька", а тому почали дедалі більше відходити від нього і здаватися по амністії.

У липні проти махновців була застосована цілком нова тактика. По суті, це була, насамперед, психічна атака на деморалізованих повстанців, які вже не думали ні про що, крім свого рятунку. Переслідування махновців почали бронезагони. 250 верст тривала гонитва. 15 липня, оточивши махновців у балці біля села Голодаївка, 3 броньовики ураганним кулеметним вогнем знищили близько 100 чоловік. Рятуючись втечею, вони залишили 53 тачанки з 33 кулеметами. Лише 60 повстанців з одним ручним кулеметом змогли вирватися з-під смертоносного вогню броньовиків. 19 липня загін Махна форсував річку Донець і таким чином врятувався від остаточного розгрому. У порівняно безпечному районі "батько" зібрав усіх, хто бився із зброєю в руках проти радянської влади.

Слід сказати, що якщо раніше місцеві органи влади, почувши про наближення Махна, кидалися навтьоки, то після виходу влітку 1921 року спеціальної директиви № 38 про політичне зебезпечення кампанії по ліквідації махновців вони під загрозою розстрілу залишалися на місцях й не лише організовували збройну відсіч, а інформували сусідів про небезпеку.

21 липня в селі Ісаївка Таганрозького повіту Махно провів останню нараду комскладу. Розглядалося лише одне питання: куди йти. Одна група запропонувала Туреччину - за це проголосувало 750 махновців. Махно, однак, вирішив йти у Галичину, хоча його підтримало лише 400 чоловік.

22 липня, сухо попрощавшись з рештою повстанців, Махно зі своїми прихильниками рушив в Донську область. Далі він планував йти на Волгу, а, можливо, навіть й до Сибіру, де орудували невеликі банди. Та, побувавши на Дону, він зрозумів, що й тут не знайде підтримки. Кочуючи протягом кількох днів зі станиці в станицю, він усвідомив марність свого подальшого тут перебування. Порох спалахує від іскри. Його загін був смолоскипом. Але з боку козаків жодного натяку на повстання не було. В одній козацькій хатині старий осавул з вицвілими лампасами і "георгієм" на грудях прямо сказав "батькові": "Ті, кого ти шукаєш, полягли ще у вісімнадцятому або порубані червоними у дев'ятнадцятому році. Нічого в тебе тепер не вийде".

Того ж вечора Махно наказав сідлати коней і рушати у бік Волги. Саме тоді потрапив до рук "батька" і майбутній автор "Тихого Дону" М. Шолохов. Молодому комуністу пощастило: Махно, як він це робив часто, будучи в хорошому настрої, відпустив Шолохова. Письменник назавжди запам'ятав цей епізод і згадував його як важливу подію в своєму житті.

Не дивлячись на усі спроби частин РСЧА остаточно розгромити махновщину, "батько" продовжував гуляти по південних просторах, не рахуючись з територіальним поділом. Тому 27 липня 1921 року Постійна нарада по боротьбі з бандитизмом звернулася до Раднаркому РРФСР з проханням не давати змоги махновцям після розгрому їх на Україні переходити на територію Радянської Росії, зокрема в Курську губернію, Донську область та ін.

Наприкінці літа вже було ясно, що над Поволжям нависла смертельна небезпека - голод. Військо Махна вихором пронеслося по волзьких полях. Озирнувшись, "батько", який добре знав життя села, його закони та звичаї, зрозумів, що голод буде сильний. Страх продрозкладки примусив місцеве селянство йти на хитрощі і засівати невеличкі наділи з розрахунком прогодувати тільки свою сім'ю і дещо залишити для сівби у майбутньому році. Махно знав, що посуха легко знищить ці незначні посіви і поволзьким землеробам, не маючи жодних запасів і резервів, нічим буде прогодувати себе до наступного врожаю. Відкинувши свої далекосяжні плани, "батько" різко повернув на захід.

Цей рейд був найважчим. Кожну версту доводилося долати з боями. За зброю бралися не тільки незаможники, а й середняки, ті, хто до недавна ще підтримував "батька", вважав його "своїм". Особливо засмутив і налякав Махна випадок у селі Мишурине. 13 серпня, переправляючись через Дніпро в Мишурине, він наказав поміняти коней і змастити тачанки, а загін поставити на нічліг. Коли махновці поснули міцним сном, селяни накинулись на бандитів. Вони підійшли й до хати, у якій ночував Махно, але постріл вартового розбудив "батька". Поранений шістьма кулями, він на коні втік у степ.

Через кілька днів на одному з хуторів, куди підійшли частини 7-ї кавдивізії, місцеві селяни оточили хату, де збирався зупинитись Махно, накинулись на махновського штабіста Тараковського, який опинився там, і, захопивши його, спалили на вогнищі.

Описуючи вже за кордоном свої "пригоди" на території Країни Рад, Махно приховав ці факти, згадавши лише про те, що був шість разів поранений. Втечу за кордон він також представив як наслідок прохання махновців залікувати в спокійній обстановці рани. "13 серпня 1921 року я з сотнею кавалеристів, - писав він, взяв напрям до берегів Дніпра і 16 серпня того ж року на світанку за допомогою 17 селянських риболовецьких човнів між Орликом і Кременчуком переплив Дніпро. У той же день мене було шість разів поранено, але не важко.

По дорозі і на правому березі Дніпра ми зустрічали багато наших загонів, яким висвітлювали мету нашого виїзду за кордон, й від усіх чули одне: "Їдьте, вилікуйте Батька і повертайтеся знову нам на допомогу".

Рятуючись від остаточного розгрому, Махно нестримно рвався до західного кордону. Він уже не стільки думав про те, як зберегти ядро колись грізного селянського війська, скільки про свою особисту безпеку. Кожне зіткнення з червоними загонами було для нього, по суті, боротьбою за власне життя.

22 серпня Постійна комісія по боротьбі з бандитизмом востаннє розглянула питання "Про боротьбу з батьком Махном". Присутні на засіданні Скрипник, Ейдеман, Косіор, Кропив'янський та інші говорили про махновщину в минулому часі, і лише один Раковський заявив: "Не дивлячись на те, що у Махна залишилося усього сімдесят вершників з одним ручним кулеметом, він продовжує кочувати по губерніях, руйнуючи радянський апарат. Губнаради повинні зробити останні зусилля для його остаточної ліквідації, пам'ятаючи, що без знищення його основного ядра і самого Махна завжди існує можливість відродження банди".

22 серпня відбувся бій, в якому червоноармійська куля вкотре наздогнала Махна. "Куля, - розповідав він, опинившись в небезпеці, - потрапила мені нижче потилиці з правого боку і навиліт у праву щоку". Це було одинадцяте поранення "батька" за роки громадянської війни. Певно, він був везучим, хоч й лишився на все життя кульгавим, з багатьма шрамами, у тому числі найбільшим - на правій щоці. Вп'яте за ці роки в пресі з'явилося повідомлення про загибель "батька". Цього разу про це написала 26 серпня газета "Комуніст" у передовій статті "Кінець Махна". У багатьох це повідомлення викликало велику радість: непримиренний ворог комуністичної партії і радянської влади дістав, нарешті, по заслугах! Однак Фрунзе розпорядився ретельно перевірити вірогідність цього факту. "Мною було одержано донесення, - розповідав він кореспондентові РАТАУ, - яке, здається, потрапило у пресу, про те, що вбито самого Махна. Але знаючи з досвіду часту невірогідність таких донесень, я наказав провести огляд усіх убитих в бою бандитів цілком компетентним особам, й ця перевірка донесення не підтвердила".

Махно виявився живим. І доки безперервно стукали десятки телеграфних апаратів, уточнюючи, живий "батько" чи ні, він лежав на своїй тачанці, яка рухалась путівцями до Дністра, їздовий їхав повільно, дбаючи, щоб зайвий раз не завдати пораненому біль. На світанку 28 серпня 78 махновців приготувалися до останнього бою. Прямо на захід була Румунія, верст за п'ять південніше - останній радянський населений пунк Кам'янка. Щоб прорватися до Румунії, треба було розбити прикордонну заставу. Махно вірив, що перевага у силі й раптовість удару забезпечать успіх. Боявся він лише одного: щоб знову не потрапити під кулеметну чергу або стати жертвою сліпої кулі.

...Над Дністром стояв густий туман. Щільніше загорнувшись у бурку, Махно мляво махнув рукою. З лісу вилетіли кілька десятків стріляючих на ходу тачанок. Намагаючись обігнати їх, неслися вершники з оголеними шашками. Застава відповіла розрізненими пострілами. Останньою рушила тачанка Махна. Раптом кулеметна черга змішала лави вершників. Спочатку вони закружляли на місці, але не розвернули коней назад, як це робили раніше, а навпаки, ще стрімкіше поскакали вперед. На поранених і вбитих ніхто не звертав уваги, так, як і на перекинуті тачанки, колеса яких за інерцією продовжували крутитися... В махновській армії все навчання особового складу зводилося до того, щоб, втративши коня чи злетівши з тачанки, якомога швидше скочити на коня свого товариша і втекти разом з ним у безпечне місце. Це й допомогло багатьом махновцям врятуватися від смерті в їх останньому бою і разом з "батьком" перейти кордон. Через день, розбризкуючи грязюку, до застави мчав "форд" з відкритим верхом. Командуючий Збройними Силами України і Криму М. В. Фрунзе і кілька супроводжуючих його осіб їхали, щоб наочно переконатися у тому, що ще один ворог Країни Рад втік за її межі.

"Факт переходу до Бeссарабії махновської банди, - повідомив потім Фрунзе представникам преси, - встановлений мною особисто при відвіданні прикордонної смуги".

Але оргбюро ЦК КП/б/У визнало цю заяву передчасною. Протягом місяця збиралися й аналізувалися відомості про перебування Махна в Румунії. І лише через місяць після переходу "батьком" радянсько-румунського кордону - 29 вересня К. О. Авксентьєвський доповів на засіданні Постійної комісії по боротьбі з бандитизмом про цей факт як такий, що мав місце в дійсності.

Опинившись за межами Радянської держави, Махно, як він сам згадував, полегшено зітхнувши, зміг лише вимовити: "Я за кордоном..."

Перехід кордону, як і все життя "батька", породив багато вигадок і легенд. Так, у повісті М. Б. Спектора, який у роки громадянської війни був направлений чекістами у махновський штаб, та М. І. Коротєєва "В логове Махно" розповідається, що Махна переправили через Дністер у труні. Не лишилася ця подія й поза увагою Володимира Сосюри - автора присвяченої "батькові" поеми. У своєму іншому, мало відомому до цього часу творі "Розстріляне безсмертя" він так відтворив втечу Махна до Румунії:

Махновці у Дністер стрибають,
Їх коні в хвилях потопають,
Тече в воді крові вино,
Але не тоне лиш Махно.
Й, як мокра миша, вилізає
На берег хмурий... Раптом "Стій!"
Лунає окрик владно, строго,
І шаблю з рук Махна блідного
Бере румунський вартовий.