Борец за "вiльнии радянський лад"

Третю річницю революції Країна Рад зустрічала значними успіхами у боротьбі з Денікіним. Війська Південного фронту увійшли на територію Катеринославщини. Махно уже був безсилий перешкодити тому, чого так боявся, - зустрічі повстанців з бійцями Червоної Армії. Першим донесенням, яке отримав "батько" у новому році, було повідомлення, що 29 грудня в районі Дмухалівських хуторів зустрілися частини 45-ї дивізії Й. Е. Якіра та Новомосковського полку, яким командував відчайдушний анархіст по кличці "Диявол". Переважна більшість партизан зажадала стати до лав Червоної Армії, їх колишній командир розпрощався з повстанцями і, одержавши спеціальну перепустку, разом з тими, хто не побажав перейти на бік Червоної Армії, вирішив їхати до Махна. Та комбриг М. В. Голубенко, виконуючи наказ Троцького, все ж таки заарештував махновця і направив його в штаб 45-ї дивізії. Якір без особливих вагань наказав розстріляти "Диявола", мотивуючи це тим, що рано чи пізно той знову стане під махновські стяги. Такі дії радянського командування викликали деяке занепокоєння і настороженість серед повстанців. Махно ж сприйняв цей факт з задоволенням, вважаючи, що він остудить занадто гарячі голови повстанців, багато з яких заявляли: радянська влада, яка повертається, уже не та, що була раніше, - без ЧК, трибуналів, продзагонів і т. п.

3 січня 1920 року у селі Ново-Миколаївка Махно зібрав своїх командирів, щоб проаналізувати хід бойових дій і намітити плани на майбутнє. Усіх турбувало питання, чому повстанська армія змушена відступити на катеринославському та кічкаському напрямах. Головуючий Калашніков надав слово Махнові. "Батько" повільно піднявся, важко сперся двома руками об стіл і, дивлячись у вікно, роздратовано сказав:

- Це трапилося тому, що ми переживали найтяжчі хвилини з часу Перегоновки... У нас у Першому Донецькому корпусі та тринадцятому полку було лише близько сотні піхоти і триста вершників. Денікінці могли розбити нас вщент, тим паче, що в тилу в районі Кривого Рогу та станції Знам'янки стояли петлюрівці. Наше щастя, що противник не ставив за мету знищити нас, бо квапився захопити кічкаський міст, щоб переправити на лівий берег свої цінності, зброю, боєприпаси тощо.

З обуренням говорив "батько" про тих командирів, які перейшли на бік Червоної Армії. Окинувши присутніх допитливим поглядом, він закінчив сумбурну промову закликом:

- Я, командарм, з свого боку, в ім'я врятування селянської революції прошу кожного командира бути відданим революціонером, як я, і готовим у будь-яку хвилину пожертвувати собою за честь селянської революції і довести усьому світові, що наше начальство і повстанці вільні і люблять помирати за свободу, яку добувають.

В обговоренні доповіді Махна взяли участь командир 3-го корпусу Марченко, тимчасово виконуючий обов'язки начштаба Гавриленко, командири 5-го та 13-го полків Петренко і Лашкевич, інші командири. Вони говорили про слабку дисципліну в армії, ігнорування наказів тощо. Петренко навів приклад, коли о третій годині ночі надійшов наказ полку виступати, а повстанці зібралися лише об одинадцятій ранку...

Командири вимагали негайно навести дисципліну в армії, перейти у наступ на Кічкас і відбити його у білих. Після запального виступу Марченка, якого всі з ентузіазмом підтримали, знову підвівся Махно і заявив, що захоплюватися активними бойовими діями не слід, оскільки "усі старі чесні повстанці - близько одинадцяти тисяч - знаходяться зараз по лазаретах". Махно прагнув з'ясувати причини останніх невдач повстанців і вжити заходів щодо піднесення боєздатності своєї армії.

Невдовзі "батькові" самому трапилася нагода віч-на-віч зустрітися з командирами і бійцями Червоної Армії. 5 січня 1920 року після короткого бою з білогвардійцями Олександрівськ зайняли війська радянської 133-ї бригади, якою командував Ф. Я. Левінзон. Відразу ж після цього з правого берега Дніпра в місто почали входити махновці. "Батько" безапеляційно заявив, що Олександрівськ - у сфері його впливу, і призначив начальником гарнізону Щуся. Таким чином, у місті утворилося двовладдя і склалася досить напружена обстановка.

8 січня 1920 року Реввійськрада 14-ї армії за розпорядженням Й. В. Сталіна віддала наказ армії Махна виступити на польський фронт, вказавши при цьому маршрут руху: Олександрівськ - Черкаси - Бориспіль - Чернігів - Ковель. Неозброєним оком було видно, що це був привід для того, щоб розпочати рішучі дії проти махновщини і остаточно її ліквідувати як "п'яту колону", оскільки Якір прямо заявив: "Я особисто, знаючи Махна, впевнений, що він ні в якому разі на це не згодиться". Далі Якір висловив побоювання, що подолати Махна, який мав все ще значні сили, буде важкувато. І. П. Уборевич відповів стурбованому начдиву, що "цей наказ є політичним маневром, і тільки". Якщо махновці не схочуть цього зробити, вони в очах Червоної Армії та широких мас трудящих виявляться зрадниками й ворогами. Так воно й сталося. Наказ протирічив самому духові махновщини, яка, по суті, існувала як захисниця селянства у південно-степових районах України. Практичної загрози цим районам з боку білополяків тоді ще не було - військові дії велися у районі Білорусії, й "батько", скориставшись цим, ухилився від передислокації на польський фронт і висунув стару вимогу - повної незалежності дій.

Командування РСЧА у такий спосіб боролося не лише з Махном. На Катеринославщині діяла банда карних злочинців на чолі з відчайдушним отаманом Милашком. У період денікінщини він очолив великий загін повсталих селян, а коли було відновлено радянську владу, влився зі своїм загоном до лав Червоної Армії. Милашко вів переговори про формування особливої бригади, а тим часом катеринославське ГубЧК надіслало командуванню відомості про отамана, і те негайно наказало йому вирушити на фронт. Новоспечений червоний командир двічі відмовився виконати цей наказ, посилаючись на обмаль зброї, боєприпасів, обмундирування тощо, і коли, зрештою, був викликаний до Олександрівська для усного пояснення, його заарештували чекісти. Щоправда, Милашко досить легко схилив на свій бік охорону і втік разом з конвоїрами. Створивши збройну банду, він деякий час вів боротьбу проти радянської влади у районі Верхньодніпровська. Врешті-решт катеринославські чекісти при підтримці червоноармійських частин ліквідували банду.

Радянська влада не могла миритися з наявністю в своєму тилу махновщини, готової, як вона заявляла, в умовах небезпеки з боку буржуазно-поміщицької Польщі та недобитих військ Денікіна, що перебазувалися до Криму, нанести підступний удар у спину.

На початку січня 1920 року почався масовий вихід махновців з повстанської армії. З "батьком" залишилося лише найближче оточення, готове на все. Політвідділ 45-ї дивізії вважав, що на даному етапі прийшов час ліквідувати махновщину морально, бо "фізично вона вже ліквідована тим, що розкол відбувся - армія розбігається".

ЦК КП(б)У погодився з цим висновком, водночас відзначивши, що вплив Махна на селі все ще досить сильний. Моральну ліквідацію махновщини можна було здійснити лише за умови якнайширшої і енергійної роботи в селі. "Але для цього, - відверто зізнався ЦК КП(б)У, - немає сил ні в губпарткому, ні в повітпарткомів. Крім цього, комуністи, котрі служать в повстанській армії, прямо заявили, що оточення Махна, за винятком кількох ідейних анархістів, всі бандити з дуже багатим минулим, і агітація їх - даремна витрата часу".

Радянське командування вирішило остаточно ліквідувати махновщину найбільш ефективним в умовах громадянської війни способом - воєнним.

9 січня Всеукраїнський революційний комітет прийняв постанову про оголошення Махна і його оточення поза законом. Було випущено відозву до всіх робітників, червоноармійців і селян України, в якій говорилося:

"Товариші! Нарешті, по неймовірних тяжких жертвах, нашій доблесній Червоній Армії вдалося розбити поміщиків і капіталістів і їхнього прикажчика Денікіна.

Але головний ворог українського народу - польські пани - ще не розбиті. Йдучи на допомогу Денікіну, вони зайняли цілий ряд міст і містечок як у нашій країні, так і в Росії.

Військове командування, всіляко прагнучи до об'єднання усіх бойових сил проти спільного ворога трудового народу - поміщиків та капіталістів, запропонувало махновцям виступити проти поляків і тим підтримати Червону Армію й звільнити наші села і міста від ярма польських поміщиків, а робітників - від рабства капіталістів.

Але Махно не підкорився волі Червоної Армії, відмовився виступити проти поляків, оголосив війну нашій визволительці - Робітничо-Селянській Червоній Армії.

Відтак Махно і його група продали український народ польським панам подібно Григор'єву, Петлюрі та іншим зрадникам українського люду.

Тому Всеукраїнський Революційний Комітет ухвалює:

1) Махно з своєю групою оголошуються поза законом як дезертири і зрадники;

2) всі, хто підтримує й переховує цих зрадників українського народу, будуть нещадно знищені;

3) трудяще населення України зобов'язується всіляко підтримувати Червону Армію в справі знищення зрадників-махновців.

Дану постанову всі ревкоми України зобов'язані прочитати на фабриках, заводах, шахтах і зборах."

За розпорядженням членів реввійськради Південного фронту Сталіна і Єгорова це звернення було оголошено також в усіх військових частинах.

Перед 133-ю бригадою поставили два завдання: заарештувати Махна та його штаб і роззброїти повстанські загони. У операції мали взяти участь і війська 41-ї дивізії. Коли вони попрямували до Олександрівська, щоб не дати махновцям втекти, містом рознеслася чутка, нібито 133-я бригада переходить на правий берег Дніпра, а її замінять новоприбулі війська. Раптовий удар кавалеристів Няги захопив махновців, що знаходились у ближніх селах, зненацька. У місті провести операцію так, як було задумано, не вдалося: Махно був попереджений про намір радянського командування і, переодягнувшись у селянський одяг, вільно виїхав возом з Олександрівська, а його штаб з кавалерією, скориставшись з розгубленості у червоноармійських частинах, також вирвалися, з улаштованої для них пастки. Махновцям усе-таки було завдано відчутного удару, оскільки вони утратили значну частину обозу, 200 кулеметів на тачанках, трофейну батарею у повній упряжі, багато зброї.

На початку січня 1920 року Махно влаштував у Гуляйполі загальні збори командирів, на яких було вирішено надати повстанцям місячну відпустку. Це був тактичний хід, за допомогою якого Махно намагався якось загальмувати масовий перехід повстанців до частин Червоної Армії. За словами начштабу В. Білаша, майже 50% махновців були готові стати на бік радянської влади й боротися з білогвардійцями.

300 чоловік, які лишилися під проводом Махна, фактично перейшли на нелегальне становище й розпочали партизанську війну з радянською владою.

Командування Червоної Армії, яке мусило рахуватися з махновщиною, що завдала відчутних ударів Денікіну, 15 січня створило спеціальну комісію при реввійськраді 12-ї армії для всебічного вивчення дій "партизанських банд". Махновщина була визнана куркульським рухом, учасники якого, як і в 1919 році, виступали проти радянської влади. Переважна більшість селянства, яка прагнула захистити свої домівки, після розгрому білогвардійців вирішила, що справу зроблено, і розійшлась по селах. "Батько" і його оточення не дуже боялися Червоної Армії, заявляючи, що "повстанська армія бунтарів, яка спромоглася відбити удар Денікіна, зможе дати належну відсіч усім зазіхачам на її незалежне життя". Невдачі повстанців у сутичках з Червоною Армією вожаки пояснювали хворобою Махна, Білаша та інших командирів. Тиф скосив близько 15 тисяч повстанців, які, не маючи належної медичної допомоги, розійшлися по домівках, розносячи страшну епідемію. Відчувши різке послаблення махновщини як реальної воєнної сили, багато анархістів, котрі до цього працювали в політичних і культосвітніх органах і чимало зробили для її об'єднання навколо ідеї створення незалежної вільної території, розчарувалися в "батькові" і покинули його військо. Першим пішов Волін, якого радянські органи заарештували у Кривому Розі. Однак, за оцінкою спеціально створеної комісії ВУЧК, Гуляйпільський район, як і раніше, залишався махновським. "Відношення селян до Махна, - констатувала комісія, - цілком позитивне. Він продовжує користуватися у них авторитетом і великим впливом. Його ім'я вважається священним, і слово - законом. Сам батько - людина великого екстазу і сили волі; здатний на найбільш відчайдушні вихватки з карколомною швидкістю. Здатний на красиві справи, але з такою ж швидкістю готовий витворити найзгубніші справи, не задумуючись наперед. Велінням долі він робиться "ореолом", оточивши себе зграєю таких же головорізів, які лестять його витівкам, і піддається їхньому впливу. Заради цієї зграї він готовий порвати в один момент з анархічними групами, з якими до того рахувався. Махно негативно ставиться до петлюрівщини і пишається знешкодженням Григор'єва". Цікаво, що комісія не обминула увагою і Г. А. Кузьменко. "Дружина його, з якою він нещодавно одружився, - доповідали радянські агенти, - великої ролі не відіграє. У військово-політичному житті особливого впливу не мас, лише широко користується плодами його здобичі. Свівчутливо ставиться до самостійництва". Початок 1920 року приніс Махнові багато неприємностей. Повстанців косив тиф. Фельдшери, які очолювали лазарети, нічого не могли вдіяти. Не допомогло й те, що Махно розстріляв за бездіяльність начальника лазарету в Мелітополі. 19 січня захворів на тиф і сам "батько". Кинувши все, він поїхав з Гуляйполя до Дібрівки, а звідти у супроводі 10 охоронників направився лікуватися на хутір Білий, який знаходився у 5 верстах від села. Через місяць, коли "батькові" трохи полегшало, він спробував здійснити кілька нападів на червоноармійські частини. Але до цього часу відбулися події, які відкололи від Махна ще один масивний прошарок повстанців. 5 лютого Всеукрревком затвердив закон про землю, згідно з яким підлягало ліквідації відновлене Денікіним поміщицьке землеволодіння. Усі землі, що раніше належали поміщикам, церкві й монастирям, передавалися трудящим селянам України. У новому правовому акті були виправлені помилки аграрного законодавства 1919 року, що викликали невдоволення селянства, - в користування сільських трударів передавалися землі радгоспів, організованих на базі поміщицьких маєтків. Законом обмежувалося куркульське землекористування. Безземельні та малоземельні селяни України одержали 11,8 мільйона десятин землі. Ці аграрні перетворення сприяли зміцненню союзу робітничого класу і селянства, відіграли значну роль у створенні передумов для початку соціалістичних перетворень у сільському господарстві, повернули тисячі селян з численних антирадянських формувань до мирної праці. Запровадження Всеукрревкомом закону про землю значно знекровило й махновщину, вирвало з її лав багатьох сільських трудівників.

Анархісти посилено розпускали чутки про масові розстріли радянськими органами учасників махновського руху. П. Аршинов без посилання на будь-які джерела заявив, що, за найскромнішим підрахунком, більшовиками було "розстріляно та покалічено до 200 тисяч чоловік робітників і селян".

8 лютого 522-й полк Червоної Армії вибив махновців з їхньої "столиці" - Гуляйполя. "Батько" вирішив підняти моральний дух свого війська та відбити село. Він двічі посилав туди розвідку і, встановивши, що у Гуляйполі знаходиться приблизно 200-300 червоноармійців, вирішив у ніч з 20 на 21 лютого здійснити напад. Вночі повстанці захопили околицю, а потім тихо попрямували в глиб села. Раптовість удару допомогла їм здобути перемогу. "У кожного повстанця, - записала у своєму щоденнику Г. Кузьменко, - було усвідомлення того, що навіть невелика група людей, фізично слабка, але сильна духом, надихана однією великою ідеєю, може зробити велику справу".

Після взяття Гуляйполя Махно з дружиною у супроводі свити урочисто в'їхали до центру села. Вони вже збиралися урочисто відзначити перемогу, як раптом з'явився захеканий охоронник Гаврюша і повідомив, що з боку Пологів рухається червона кіннота. Махно вискочив з-за столу і, сівши у тачанку, наказав охороні відходити в степ. Прикривати відхід він доручив своєму братові Савці.

Вже на околиці села Махно почув перестрілку між повстанцями та червоними кіннотниками. А через кілька днів до нього дійшли чутки, що Савку вбито. "Батько" наказав своїм вершникам перекрити усі дороги з Гуляйполя і дізнатися у проїжджих про долю брата. І лише 25 лютого один з гуляйпільців підтвердив чутки про загибель брата Махна та очолюваних ним повстанців. Однак Савка загинув не в бою. Він сховався у своєї нареченої і, лише коли червоноармійці стали наближатися до її хати, вирішив тікати. Перебігши городами до іншої хати, спробував заховатися там, але господарі, боячись репресій з боку червоних, не впускали "гостя" до тих пір, поки той не пригрозив їм кривавою розправою. Сунувши в сіно свій револьвер і пояс з вишитим золотом написом "Махно", Савка ліг у ліжко і велів господарям сказати, що він їхній далекий родич, який захворів на тиф. Однак червоні, йдучи слідом, знайшли зброю і пояс і, увірвавшись до хати, де Савка спробував заховатися, застрелили його прямо в ліжку. Дізнавшись про це, а також про арешт повстанців у Гуляйполі, Махно люто вилаявся, а потім зловтішне мовив: "Не хотіли воювати, так і на допомогу не підемо. Нехай сволоту розстрілюють". Ловлячи на собі протягом кількох днів похмурі погляди земляків, він таки наважився здійснити напад на Гуляйполе. 1 березня раптовим нічним ударом махновці захопили село. У швидкоплинному бою було смертельно поранено командира 6-го Радянського полку Федюхіна. Коли до нього підбігли махновці, червоний командир попросив застрелити його. Це холоднокровно зробив Калашников. Цей епізод не залишила поза увагою дружина Махна, записавши у своєму щоденнику, що "батькові закортіло побачити командира і він послав за ним, але посланий швидко повернувся і повідомив, що наші не мали можливості з ним возитися і на його прохання пристрілили".

Щоб якось реанімувати махновський рух, "батько" вдався до підкупу повстанців. 2 березня він розпорядився видати усім рядовим бійцям по тисячі карбованців жалування, а командирам - по півтори тисячі, роздавши таким чином, як підрахувала його дружина, 2 мільйони карбованців. Проте й це не дало бажаного результату. Під чорні знамена ніхто особливо не поспішав. Чимало повстанців втомилося від багатомісячної боротьби, бажало хоч якось дати ладу господарствам, провести весняні польові роботи. Махно пробував вмовляти селян, залякував їх і навіть розправлявся з деякими із своїх колишніх бійців. Про ці дні "батька" цікаві щоденникові записи лишив його начштабу В. Білаш:

"5, 6, 7 березня. Стояли у Гуляйполі. Батько запив ще з Федорівки. Він ходить з хлопцями по знайомих і під гармошку танцює. Селяни сміються, а він злиться і з "біблея" стріляє повстанців, які сидять вдома і не хочуть воювати. Зі своїми "холуями" він сів верхи та об'їжджав повстанців, грубо лаючи їх. Зустрівши на вулиці колишніх махновців, бив їх нагайкою. Двом навіть розбив голови, а одного загнав у річку на кригу. Той провалився, а потім, видершись, обмерзлий побіг на Богани. На вулиці спіймали Коростильова, побили, а ввечері розстріляли за те, що червоним видав три кулемети. Збирали мітинг, але селяни не з'явилися, а колишні махновці, не бажаючи з червоними воювати, від нас причаїлися."

Це підтверджує й щоденник Г. Кузьменко. 7 березня вона записала:

"Годині о 8-й ранку виїхали на Шагаровe, а звідти на Гуляйполе. Дорога неможлива: 6 коней насилу тягли одну тачанку. Ще з Новосілки батько почав пити. У Варваровці зовсім напилися і він, і його помічник Каретник. Ще у Шагаровці батько вже почав дуріти та лаятися непристойно на всю вулицю. Горлав як безумний, лаявся у хаті при малих дітях та при жінках. Нарешті, сів верхи на коня та поїхав до Гуляйполя. По дорозі ледве не впав у грязюку. Каретник почав дуріти по-своєму - пішов до кулеметів і почав стріляти то з одного, то з іншого.

Кулі засвистіли низько над хатами. Знялася паніка. Але швидко з'ясувалося, що пальбу підняв здуру п'яний Каретник.

Приїхали до Гуляйполя. Тут під п'яною командою батька стали витівати щось неможливе: кавалеристи почали бити нагайками та прикладами усіх колишніх партизан, яких тільки застигали на вулиці.

Сьогодні неділя, день ясний, теплий, людей на вулиці багато. Усі повиходили з хат, дивляться на приїжджих, а приїжджі, наче божевільна, дика орда, несуться верхи, налітають на безвинних людей і ні з того ні з сього починають їх бити, приказуючи: "Це тобі за те, що не беріг гвинтівки..." Двом хлопцям розбили голови й загнали одного в річку, де він плаває й кричить. Люди злякалися й розбігаються.

Гуляйпільці стали обурюватися тихенько по кутках, а відкрито бояться висловлювати своє невдоволення проти махновців - такий напав на всіх страх... Та й справді, як було забитим, заляканим, знесиленим усякою владою селянам протестувати проти насильства п'яних махновців - зараз їх сила, їх і воля."

Червоноармійські загони не давали життя махновцям. Неодноразово Махнові доводилося панічно тікати на своїй тачанці по розмитих весняних дорогах, кидаючи не тільки зброю, награбоване майно, а й документи. 29 березня у бою з частинами 42-ї дивізії таким чином був захоплений щоденник його дружини.

Своїми, нехай навіть незначними, бойовими діями у цей період Махно все ж таки добряче прислужився білогвардійцям. Затримавшись та ув'язнувши у боях в махновському районі, частини 13-ї армії не встигли увірватися на плечах тікаючих військ Слащова до Криму й дали можливість білогвардійцям закріпитися там. Боротьба з білими на Північному Кавказі, у районі Перекопу, загострення становища на Західному фронті не дали можливості Червоній армії остаточно розгромити махновщину.

На початку 1920 року віра у Махна серед набатовців дещо похитнулась. На конференції, що відбулася у лютому в Харкові, вони заявили, що "поряд з визнанням махновщини досить здоровим рухом, здібним по суб'єктивних і об'єктивних причинах виконати завдання третьої соціальнобезвладної революції, сам Махно в силу відірваності його від анархістів та анархістських організацій та у зв'язку з сильним моральним падінням був визнаний непридатним керувати цим рухом". У той же час іншої кандидатури, яка б мала таку популярність у селян степової України, не було, і анархісти вирішили зайнятися перевихованням "батька", щоб врешті-решт підпорядкувати його собі.

25 квітня 1920 року розпочалася радянсько-польська війна. Основні бойові дії розгорнулися на території України. Значна частина радянських військ була кинута на фронт, що полегшило Махнові життя. Знову під його крило почали збиратися дезертири.

Махно свято вірив, що будь-яка людина швидше обере запропоноване їй вольготне безтурботне життя, ніж сувору дисципліну, постійну необхідність піддавати себе смертельній загрозі на фронті, різним обмеженням тощо. Тому, хоч дещо й побоювався Махно радянських військ, які проходили на польський фронт, але водночас плекав надію, що багато червоноармійців, а то й цілі загони, увійшовши до Гуляйпільського району, перейдуть на його бік, як це було влітку 1919 року.

У квітні особливим відділом Південно-Західного фронту було затримано групу білогвардійських агентів, які зробили спробу проникнути на територію УСРР. У одного з них чекісти вилучили мандат: "Пред'явник цього, поручик Єрмаков Григорій, дійсно уповноважений говорити з батьком Махном від імені добровольчого командування у Криму. Феодосія, 10 березня 1920 p., № 106/Р. Т. в. о. начальника штабу командування військами Новоросії генерального штабу полковник Коновалов". У поручика було знайдено ще один документ на ім'я Головіна Євгена Анатолійовича, у якому йшлося про те, що він посилається у район Катеринослав - Мелітополь з особливо важливим і таємним завданням, і військові та цивільні власті на захопленій білогвардійцями території повинні подавати агентові необхідну допомогу. Чекісти більш ретельно обшукали затриманого і знайшли зашитий в мундирі шматок цупкого полотна з надрукованою інструкцією для ведення переговорів з Махном.

У майбутньому цей факт більшовики використали для компрометації Махна в очах трудящих.

Наприкінці квітня - у перших числах травня проти махновців повели рішучі бойові дії частини 1-ї Кінної армії, здійснюючи 1200-кілометровий перехід з Північного Кавказу в район Умані, на польський фронт. Здобувши перші перемоги над розрізненими махновськими загонами лихі будьоннівці уголос заявили: "Махновщину ліквідовано!" Під таким і ще радіснішим заголовком - "Махна полонено" - вийшла 6 травня катеринославська газета "Известия".

Це була перша дезінформація про полонення Махна. У майбутньому ще не раз, намагаючись видати бажане за дійсне, гарячі фронтові кореспонденти напишуть і про загибель, і про полонення демонічного "батька"...

14 травня 1920 року ЦК КП(б)У здійснив нову спробу ліквідації махновців. На розширеному засіданні ЦК за участю Раковського, Петровського, Затонського, Зінов'єва, Дзержинського, Блакитного, Кона та Артема було заслухано доповідь Косіора про хід боротьби з повстанцями Махна і вирішено покласти організацію розгрому "батька" на Затонського, "давши йому широкі повноваження від ЦК і Раднаркому". Раковському та Блакитному було доручено розробити інструкцію по боротьбі з бандитизмом.

Травень 1920 року приніс дещо нове в життя українського села: 9 числа ВУЦВК та Раднарком УСРР прийняли закон про створення комітетів незаможних селян. Вони були покликані захищати інтереси бідняків та середняків, боротися із засиллям куркульства та зміцнювати радянську владу на селі. Махно, як не дивно, не побачив у цій масовій організації селянства могильника куркульства та його самого, як ватажка сільських багатіїв. Він навіть вітав їх створення, гадаючи, що підкорити собі організоване селянство буде значно легше, ніж розрізнений натовп. Розраховував "батько" й на те, що комнезами працюватимуть під його диктовку та в його інтересах. Але невдовзі, зрозумівши, що насправді являють собою організації КНС, які стають господарями на селі і ще більше розпалюють братовбивчу війну, він у притаманній йому манері коротко кинув: "Рекомендую негайно ліквідувати комітети незаможних селян, бо це бруд". На практиці це означало, що під час нападів на села нарівні з комуністами, комсомольцями, радянськими працівниками, продзагонівцями махновці з витонченою жорстокістю мали розправлятися і з комнезамівцями.

Щоб повернути селянство у свою армію, Махно спробував вжити силу, залякати їх шляхом кривавих розправ. За даними розвідки 13-ї армії, у травні 1920 року "батько" намагався мобілізувати до своєї армії жителів села Рождественське. Після відмови селян стати під чорні прапори він наказав підпалити село і відкрити по ньому ураганний кулеметний вогонь.

...Під час одного з наїздів у Гуляйполе Махно дізнався, що в село повернувся його земляк Ярофей Крат. Колись у дитинстві вони разом ходили до школи, пасли коней. Якось Махно вкрав у свого приятеля нові пута і зв'язав ними коней. Вранці Ярофей, побачивши свої пута на махнових конях, забрав їх, а Нестора відлупцював вуздечкою. Той крізь зуби процідив:

- Я тобі цього не забуду!

І ось через багато років вони зустрілися. Махно, який пиячив у сусідів Крата, наказав покликати його до себе. Переляканий Крат обережно переступив поріг хати, де "батько" сидів в оточенні своїх поплічників. Він, як згадував пізніше, був переконаний, що Махно неодмінно розправиться з ним. Проте "батько" зустрів колишнього товариша радо. Перескочивши через стіл, схопив в обійми, посадив за стіл і став частувати спиртом. За випивкою сказав:

- А пам'ятаєш, як бив мене вуздечкою?

- А чого ж, - відповів Крат, полотніючи від страху, - ти пута мої покрав...

- Ну, нічого, - сказав Махно, сміючись, - то молодість була. Давай вип'ємо. - І запросив Крата вступати до його армії. Але той, посилаючись на те, що не відпочив після фронту, попросив дати відстрочку. Махно написав справку про те, що Крату надається відпустка на 2 місяці і приклав печатку.

Однак Крат так і не пішов на службу до Махна.

Член ЦК КП(б)У Я. О. Яковлев, який побував у середині червня на Катеринославщині, відзначав, що Махно не зміг підняти, як сподівався, селянство губернії проти радянської влади. "Селяни в масі вже не з ним, - заявив Яковлев кореспондентові газети "Коммунист". - Махно був змушений кинутися назад, в Гуляйпільський район, де пробує розправитися з силами, що визнали радянську владу, чисто по-денікінськи".

Весною 1920 року, коли становище Махна і його війська було скрутним, набатовці вирішили знову зробити на нього ставку, вважаючи, що "батько" буде більш піддатливим, ніж рік тому.

У середині квітня секретаріат "Набату" скликав конфіденціальну нараду активних робітників Харкова та інших місць. Після нетривалих дебатів нарада ухвалила таку резолюцію:

"а) Сама історія диктує доконченість найшвидшого переходу від слів до діла, тобто до здійснення заповітів "батьків" анархізму - Бакуніна, Кропоткіна, Малатести та інш.

б) Повинність перед загальною анархістською революцією зобов'язує саме українських анархістів-набатовців бути першими в справі здійснення анархізму та виконання перших експериментів анархістського будівництва.

в) За найближче тактичне завдання повинно стати - завоювання за допомогою повстанства невеликої території, де розпочати експерименти будівництва безкласового суспільства.

г) Знайти таку форму зв'язку махновщини з набатовським рухом, що цілком відповідала духові ухвалюваних постанов.

д) Прагнути виховати з самого Махна найактивнішого виконавця волі конфедерації й, таким чином, усунути в нього ті негативні риси, що могли б перешкоджати справі здійснення всіх накреслених завдань.

е) Послати делегацію до Махна в складі Барона, Суховольського та Тепера, що повинна залишатися в лавах махновщини як офіційне представництво від конфедерації анархістських організацій на Україні "Набат" в тому разі, коли штаб Махна покладе цю резолюцію в основу формальної угоди."

Делегація набатовців пробиралася до Махна півтора місяця. У цей час секретаріат "Набату" наважився послати анархіста Мокроусова до голови Раднаркому УСРР, щоб той обговорив з Раковським можливість примирення радянської влади з Махном. Голова уряду відхилив пропозиції набатовців, які були у цей час заарештовані в Харкові, звинувативши їх у з'язках з штабом Махна. Заарештовані оголосили голодування і через 9 днів були звільнені.

У травні делегація секретаріату "Набату" нарешті зустрілася з Махном. "Батько" згодився заключите нову угоду з анархістами, віддавши їм ідеологічну та культурно-освітню роботу в своєму війську.

На цей час під рукою Махна знаходилося 500 кавалеристів, 77 чоловік піхоти, 30 кулеметів, 8 гармат. З цими силами він здійснив рейд по Павлоградському, Новомосковському і Бахмутському повітах, де розраховував на підтримку й поповнення своїх лав. Рейд розпочався 15 травня і тривав до 8 червня. За цей час військо повстанців зросло до 6 тисяч, у кавалерії нараховувалося понад тисячу чоловік, на тачанках стояло 180 кулеметів.

10 червня махновці захопили Гуляйполе, а через два дні у селі Успіновці відбулася їх зустріч з представниками "Набату" - Бароном, Тепером, Алим та іншими анархістами.

Навесні і влітку ні ЦК КП(б)У, ні уряд республіки, ні командування Червоної Армії не вели організованої й дійової боротьби з махновцями, покладаючись на дрібні гарнізони та червоноармійські загони, а також сподіваючись на місцеву міліцію, комнезамівців, партійних і радянських працівників, які, як могли відбивалися від чисельних загонів Махна. Чимало партійних і радянських діячів розуміло, що такими способами махновщину не викорінити, не налагодити мирного соціалістичного будівництва.

19 липня Махно захопив місто Ізюм. Поки його "синки" відпочивали після запеклого бою, а контррозвідка розшукувала місцевих партійних і радянських керівних працівників, "батько", прихопивши з собою Попова і ще кількох членів реввійськради, поїхав на пошту. Через півгодини Махно диктував телеграфісту текст:

"Голові Раднаркому Раковському і всім радянським установам. Революційні повстанці України - махновці, рухаючись на фронт проти Врангеля з метою виконання наміченого плану прорива білогвардійського фронту, по-зрадницьки були зустрінуті значними силами Червоної Армії, що не дало змоги командуванню махновської армії завдати справжнього удару білим. Владарі-комуністи, які зовсім зарвалися, ставлять інтереси партії вище інтересів революції. Зрадництву комуністів покладено край. Повстанською армією України - махновцями захоплено м. Ізюм. Революційно-повстанська армія України (махновців) вирішили дати належну відсіч володарям. Останній раз вимагають негайного звільнення усіх заарештованих махновців-анархістів як на Україні, так і у Великоросії; друге - скликання вільно обраного трудового з'їзду селян і робітників усієї України. В противному разі Революційно-повстанська армія ставитиметься до партії комуністів як до запеклого ворога революції і відстоюватиме свої вимоги силою зброї."

Коли телеграфіст закінчив передавати текст, Махно вирвав з його тремтячих рук аркуш паперу і олівцем дописав: "Від імені Революційно-повстанської армії України (махновців) Рада революційних повстанців-махновців. Голова ради батько Махно. Секретар Попов."

- Передавай далі! - владно наказав Попов, кладучи перед телеграфістом документ...

Через кілька годин червоноармійські частини вибили махновців з Ізюма. Коли бій точився на околиці містечка, Махно на запитання штабістів, куди відступати, мовчки, не дивлячись навіть на карту, показав на захід.

Рухоме військо повстанців підійшло до Павлограда, потім прокотилося на південь по Зміївському повіту, пройшло територією Костянтиноградського та Кобеляцького повітів і 1 серпня зупинилося у 10 верстах від Кременчука.

На перший погляд могло здатися, що "батько" сам обирає маршрути просування свого війська, але насправді він йшов туди, куди спеціально або несвідомо направляло його радянське командування. Використовуючи прогалини між червоноармійськими та чекістськими загонами, які вели проти нього боротьбу, Махно досить вдало маневрував на невеликій території, завдаючи дошкульні удари, захоплюючи по декілька населених пунктів на день.

Для організації більш успішної боротьби з Махном 3 серпня до Полтави прибув польовий штаб на чолі з заступником Дзержинського Євдокимовим, сюди ж прибув начальник військ ВОХР харківського сектора Мармузов із загоном особливого відділу Південно-Західного фронту.

Водночас райони, вражені політичним бандитизмом, об'їхав голова Української ЧК Манцев із своїм заступником Баліцьким.

Як свідчив В. Білаш, Баліцький потрапив до рук махновців. Розмова у них була короткою. Майбутнього голову НКВС УСРР вже вели на страту за село, коли, на його щастя, цю процесію зустрів махновський начштабу. Увагу Білаша відразу ж привернув високий блондин у військовому френчі з добротного сукна, з незалежним і навіть дещо визивним зовнішнім виглядом, який свідчив про те, що цей досить молодий чоловік уже звик розпоряджатися людськими долями. Махновець зупинив коня і, пригостивши приреченого цигаркою, розговорився з ним. Не відомо, про що вони говорили (можливо, Баліцький розповідав Білашу те, про що писав у 20-х роках у своїй автобіографії: як в роки першої світової війни служив у військово-польовому трибуналі в Персії і рятував від смертних вироків рядових солдат, а якщо не вдавалося, то у нього від розпачу серце кров'ю обливалося; як вирішив порвати із своїм офіцерським минулим і став на шлях революційної боротьби...), але Білаш розпорядився відпустити майбутнього "українського Єжова". Баліцький не забув цієї послуги махновського начальника штабу і, в свою чергу, врятував його в 1921 році. За іронією долі загинули обоє - і нарком внутрішніх справ УСРР, і рядовий інженерно-технічний працівник (не як начштабу Махна) у 1937 році за стандартним звинуваченням - "вороги народу". Щоправда, 1976 року Білаша було посмертно реабілітовано, ну а Баліцький, на совісті якого тисячі невинних жертв у роки сталінських репресій, так і залишився в історії катом українського народу.

Ряд партійних і радянських керівників вважали методи боротьби з Махном слабкими й нерішучими. Дізнавшись про напад Махна 10 липня на Новомосковський повіт, голова Катеринославського губпарткому Е. І. Квірінг, втративши терпець, сів за стіл, взяв першу, що потрапила під руку, чорнильницю, де виявилося червоне чорнило, й скорописом написав листа до ЦК КП(б)У, озаглавивши його "Про махновщину".

"Недавній напад, - писав він, - на Новомосковськ банди Махна і невдале переслідування змушуюуть нас знову поставити питання про Махна. Можна з цілковитою впевненістю сказати, що коли боротьба з Махном триватиме таким же способом, як і досі, толку не буде. Випадкові, з різних місць насмикані частини нічого не зроблять.

Губком через т. Межлаука вже повідомляв Південно-Західний фронт й ЦК, що, на нашу думку, для боротьби з Махном треба виділити велику військову частину (дивізію), посиливши її кількома полками кінноти. Цей загін повинен мати свій польовий штаб і командира типу Дибенка. Проти ідеального партизана Махна слід виставити рівносильного йому командира. 13-а армія, безумовно, не може справитися з Махном.

Адже смішно, що Махно здійснює такі кола, як останнє, і, що особливо погано, територіальне обізнаний. Як з'явився Махно в Новомосковськім повіті, командир наш, губвоєнком, новенький; вискочив Махно до Олександрівського повіту - командир знову новий. І все випадково. Немає справжньої боротьби і командування, а є безплідна витрата сил.

Якщо всі частини, що діють проти Махна, звести у велику частину, спаявши її, махновщина швидко б зазнала краху. Отже, потрібна спеціальна велика антимахновська частина з окремим командуванням, безпосереднє підпорядкування Південно-Західного фронту на правах окремої групи з підпорядкуванням усіх військових сил на території поширення махновщини.

Прискорюйте цю справу. Інакше не уникнути чехарди."

Трохи подумавши, Квірінг описав у кількох абзацах наліт махновців на Новомосковськ. Це, по суті, була перша більш-менш чітка програма організованої боротьби з махновцями в масштабах республіки.

Судячи з усього, цей лист залишився поза увагою, бо на ньому розмашистим почерком написано резолюцію: "В архів".

Тим часом, скориставшись тяжким становищем Країни Рад, яка зосередила головні сили на відбитті агресії буржуазно-поміщицької Польщі, на початку червня 1920 року на півдні України розпочав наступ барон Врангель.

Як і Денікін, Врангель був затятим ворогом махновців. Не тільки через те, що хотів реставрувати дореволюційні порядки, встановити жорстоку владу, а й тому, що боровся за "єдину і неділиму Росію" і в разі перемоги, зрозуміло, не допустив би створення ніякої "анархістської республіки".

Водночас, як і 1919 року, під час денікінської навали, інтереси Махна співпали з прагненням широких мас трудового селянства боротися не на життя, а на смерть з грізним ворогом революції. Набатовці ж висловили ідею, що врятувати махновщину, реалізувати ідею "вільного радянського ладу" можна лише за умови сильної армії. Найбільш дійовим способом поповнення армії були нові рейди. Влітку Махно здійснив ще два рейди загальною протяжністю понад тисячу верст.

"Батько" в цей період здебільшого хворів і особисто не брав участі у кривавій вакханалії. Серед селянства поповзли чутки, що він проти розбою своїх підручних, на знак протесту відійшов від активної боротьби і живе на самоті в одному з глухих сіл. Інші стверджували, що карні елементи проникли до повстанської армії і вбили Махна, а тепер, прикриваючись його ім'ям, чинять безчинства й терор.

Насправді ж саме у надрах махновщини зароджувалась криза, яку прозорливо, одним з перших побачив сам Махно. Влітку 1920 року від махновщини відійшли значні верстви найбіднішого й середнього селянства. - Махно не знав, що набатовці, втретє вступивши в союз з повстанцями, вирішили зрадити махновщину. Шляхом розширення політичного світогляду командного складу, піднесення їх авторитету серед рядових бійців вони сподівалися послабити необмежену владу "батька" і зрештою замінити його кимось іншим, більш слухняним. Головним натхненником та виконавцем цього плану став Барон, який плекав таємну надію усунути Махна й очолити анархо-махновщину.

Бої між радянськими частинами й махновцями, що відбувалися влітку 1920 року, велися, за спогадами їх учасників, з перемінним успіхом, і жодна із сторін так і не змогла добитися серйозного успіху. Існували великі групи мобілізованих червоноармійців, які під час нападу махновців без бою здавалися у полон, поповнюючи лави повстанців, і так само легко переходили на бік Червоної Армії у наступному бою. Махно був настільки роздратований цим, що одного разу в бою біля села Голубівка, неподалік Кременчука, захопив у полон 75 колишніх червоноармійців місцевого гарнізону, які спочатку перекинулися до нього, а потім знову до 2-го маневрового загону, що вів боротьбу з бандитами. Він заявив: "Вам все одно, служити в мене чи в червоних. Розстріляти".

29 травня начальником тилу Південно-Західного фронту було призначено Ф. Е. Дзержинського. Він привіз з собою на Україну багато московських чекістів і сильний загін військ внутрішньої охорони. Дзержинський відразу ж включився у боротьбу з політичним бандитизмом у республіці. У нього, як члена уряду, наркома внутрішніх справ, голови ВЧК, були великі можливості для концентрації необхідних для цього сил і засобів. Не минуло й місяця, як у його розпорядженні опинилося близько 50 тисяч військ, кулемети, артилерія, кіннота і навіть літаки. Дзержинський почав запроваджувати нову тактику боротьби з бандитизмом і куркульськими заколотами: замість оточення їх незначними силами залучав до ліквідації антирадянських формувань крупні сили.

Головна увага наркома внутрішніх справ була прикута до Махна. Спочатку він вирішив звернутися до махновців з закликом залишити армію "батька". У червні в махновських загонах з'явилися відозви такого змісту:

"Усім, хто знаходиться в лавах Махна. Від імені робітничо-селянського уряду РСФРР я, голова ВЧК і Наркомвнутсправ Дзержинський, доводжу до відома повстанців армії Махна, що всім повстанцям, які чесно заявили про своє визнання Радянської влади і Червоної Армії, виявили бажання безперечно направитися на польський фронт для боротьби з міжнародною контрреволюцією та польською шляхтою, гарантується повна недоторканність і товаристсько-братерський прийом до лав Червоної Армії".

Махно, прочитавши цю відозву, лише хмикнув і, згорнувши листівку вчетверо, кинув на стіл.

- Сам поляк, а нас кличе воювати проти Польщі...

Залишившись у вузькому колі своїх командирів, "батько" повідомив новину, про яку майже ніхто ще не знав.

13 червня Дзержинський підписав наказ про створення легкої рухомої ударної групи для боротьби з повстанцями. Крім цього, для ліквідації махновської армії було сформовано ще 5 сильних маневрових загонів, направлено бронепоїзд "Червоний козак". Махно знав, що чекістська агітація навряд чи дасть якісь суттєві результати, а от концентрація значних військових сил може завдати відчутної шкоди повстанству.

Тому він віддав наказ розпочати рейд з села Велика Михайлівка у східному напрямку.

Широкому загалу повстанців Махно намагався виправдати свою боротьбу з радянською владою її жорстокістю й підступністю, прагнув, як міг, скомпрометувати в очах махновців органи ЧК. Для цього обрав старий, але випробуваний метод - розкриття чергової "змови", спрямованої безпосередньо проти нього.

20 червня махновці прибули до села Туркенівка. Біля штабу на людному місці до Махна підбіг Федя Глущенко, який працював раніше у контррозвідці повстанської армії, і скоромовкою сказав:

- Батько, я маю надто важливе повідомити... Махно з удаваною байдужістю на ходу крикнув, щоб він сказав все, що треба, Куриленкові.

Молодий чоловік повідомив, що разом з іще одним присланий вбити Махна.

Куриленко обережно підкрався до вказаної людини і одразу ж обеззброїв її. Це виявився Яков Костюхін, відомий карний злочинець на прізвисько "Яшка-дурний". У нього були знайдені "маузер" та "браунінг", дві бомби, а у Феді - револьвер системи "кольт".

Заарештований Костюхін повідомив, що за вбивство "батька" отримав 13 тисяч миколаївськими та радянськими грошима. Детальний план операції було вироблено у Катеринославі керівними працівниками ЦК Манцевим, Мартиновим і Глущенком. Останній також охоче засвідчив, що був заарештований чекістами. Манцев запропонував йому вибір: або негайний розстріл, або співробітництво з ЧК і участь у ліквідації "батька".

Звістка про розкриту чекістську змову швидко рознеслася серед махновського війська і викликала хвилю обурення. Махновці вимагали розстрілу полонених без суду і слідства. При РВР було створено комісію у складі Василевського, Зінченка та дружини Махна Галини Кузьменко, якій надавалося право без розбору виносити смертні вироки співробітникам та агентам ЧК, керівникам радгоспів і колгоспів, продагентам, а також комуністам, які "із зброєю в руках виступали проти махновщини".

Першими жертвами цієї комісії стали Глущенко й Костюхін, розстріляні 21 червня 1920 року.

Заради об'єктивності слід відзначити, що радянська влада сама дала "батькові" привід розпускати чутки про напад на нього. У заклику до селян Катеринославської губернії, підписаному головою Раднаркому УСРР, членом РВР Південно-Західного фронту X. Г. Раковським і начальником тилу того ж фронту, наркомом внутрішніх справ РСФРР Ф. Е. Дзержинським, і такі рядки: "В минулому році Махно, боючись конкуренції Григор'єва, розпорядився, щоб його вбили. Хіба не знайдеться серед вас досить чесного й мужнього революціонера, який, дізнавшись про цю останню зраду Махна (мається на увазі зв'язок з Врангелем. - В. В.) не застосує до нього тієї ж кари".

За розпорядженням Манцева, як згадував один з відповідальних працівників ЧК на Україні С. С. Дукельський, у військах Махна діяли радянські розвідники. Чекісти не лише вели розвідувально-інформаційну роботу, але й робили спроби розпропагувати деякі махновські загони або знищити їх отаманів. Таким чином, усі операції Махна перебували в полі зору червоноармійських частин, що вели боротьбу проти його армії. Однак здійснити якусь серйозну акцію проти Махна і його війська у 1920 році практично було неможливо. Особливий відділ Південно-Західного фронту в середині серпня змушений був констатувати, що розвідка у Махна дуже ефективна. Він знає про частини Червоної Армії практично все, і не стільки від офіційних агентів, скільки від селян, які йому співчувають і допомагають усім, чим можуть...

1920 року, як і в часи бутирського ув'язнення, Махно звернувся до церкви. З першого й до останнього дня перебування махновців у Гуляйполі не змовкали церковні дзвони. Г. Кузьменко приділяла належну увагу школі. Дуже гостро постало питання про вилучення з шкільної програми Закону божого. Дружина Махна заявила, що вилучення цього предмета з числа головних, які вивчаються в школі, негативно впливатиме на моральне виховання дітей. Оскільки ж думка "матінки" вважалась безапеляційною, Закон став головним предметом у гуляйпільській школі. Для потреб освіти селяни були рівномірно обкладені спеціально впровадженою шкільною повинністю.

9 липня на засідання командного складу Революційної повстанської армії, що відбувалося у селі Вереміївка Маріупольського повіту, було доставлено посланця з листом від Врангеля. Офіцер назвався Іваном Михайловим, додав, що йому 28 років і він служить ад'ютантом у генерала Слащова. Махно, як завжди, прочитав листа вголос:

"Отаману повстанських військ Махно.

Російська армія йде виключно проти комуністів з метою допомогти російському народові позбавитися комуни й комісарів та закріпити за трудовим селянством землі державні, поміщицькі та інші приватновласницькі. Останнє вже проводиться в життя.

Російські солдати й офіцери борються за народ та його добробут. Кожний, хто йде за народ, повинен йти пліч-о-пліч. Тому тепер посильте роботу по боротьбі з комуністами, нападаючи на їхній тил, руйнуючи транспорт та усіляко сприяючи нам в остаточному розгромі військ Грецького. Головне командування буде посильно допомагати Вам зброєю, спорядженням, а також спеціалістами. Пошліть свого довіреного до штабу з відомостями, що для Вас є особливо необхідним, та для погодження бойових дій".

Лист, написаний 18 червня 1920 року у Мелітополі, був складений начальником генерального штабу, головнокомандуючим збройними силами півдня Росії генерал-лейтенантом Шатіловим і свідчив про те, що білі добре вивчили Махна й махновщину. Адже не випадково на першому місці в ньому стоїть питання про землю. Знаючи, що Махно постійно проголошує своєю головною метою боротьбу за народні інтереси, Врангель вторить йому. Пам'ятаючи, що Троцький був кровним ворогом Махна, чорний барон називає Червону Армію "військом Троцького". Махнові завжди не вистачало зброї й спорядження. І це враховував Врангель, пропонуючи "батькові" всіляку підтримку. Імпонувало Махнові й те, що барон навіть не помишляє підпорядкувати собі його армію, а лише прохає про узгодженість дій. І все ж таки встати на один бік барикад з чорним бароном він аж ніяк не міг. По-перше, від нього відкололися б значні маси рядових бійців, які не вірили обіцянкам Врангеля; по-друге, професіонали - ветерани махновщини - ні за які блага не збиралися втрачати свою незалежність і, по-третє, воювати на боці Врангеля означало б зрадити головну ідею - створення безвладної Махновії, оскільки барон, як і його попередник Денікін, воював за єдину й неподільну Русь, де, зрозуміло, не лишилося б ані клаптика для анархістського експеримента.

Махнові доля послала чудову нагоду реабілітувати себе в очах рядових бійців, показати себе знову ідейним борцем проти поміщиків і офіцерства. "Єдина відповідь, яку ми можемо дати на подібні мерзотні листи, - заявив він членам реввійськради, - це ухвалити одне: який би делегат не був присланий від Врангеля й взагалі справа, повинен бути страчений нами, і ніяких відповідей не може бути дано".

Михайлов був тут же прилюдно страчений, а лист вирішили опублікувати у махновській пресі з відповідними коментарями.

Врангель особисто не писав листів та відозв до Махна, але, звичайно, про існування "батька" знав і вважав його серйозною антикомуністичною силою. Барон навіть сподівався на його підтримку. 13 червня 1920 року генерал-лейтенант П. М. Врангель підписав наказ 31/30, в якому дав розпорядження своїм командирам у разі зустрічі з будь-якими антирадянськими силами, і зокрема з "повстанським загоном Махна", рахуватися з ними. "Нам по дорозі з цими російськими людьми, - підкреслював головнокомандуючий білогвардійськими військами в Криму і на півдні Росії, - котрі, як і ми, чесно прагнуть повалити купку насильників-більшовиків, які обманом захопили владу".

Готуючи наступ, Врангель міг більшою мірою розраховувати на Махна, ніж його попередник Денікін, оскільки тоді "батько" воював у лавах Червоної Армії проти Добровольчої армії, тепер же він свою зброю повернув проти РСЧА і чекістських загонів.

Однак баронові так і не вдалося залучити на свій бік Махна, а отже, й заручитися підтримкою селянства.

Махно та більшість його командирів прагнули далі більше зміцнювати свою армію. Новий похід тривав порівняно недовго - з 29 червня по 9 липня. Пройшовши 600 тисяч верст, махновці завдали великої шкоди органам місцевого управління, розправилися із сотнями партійних, радянських працівників, членів комнезамів, продзагонів. Усюди, де побували повстанці, картина була майже така, як у Конграді. "Нашестя Махна та його перебування протягом кількох днів у межах повіту, - повідомляли місцеві органи радянської влади урядові УСРР, - залишило сильні сліди. Зупинилася радянська робота на місцях, зірвано продовольчу заготівлю, розстріляно рад товаришів та розігнано міліцію. У бою з бандами Махна пали смертю хоробрих 84 червоноармійці".

У перших числах серпня радянські війська зробили відчайдушні спроби завдати нищівного удару повстанцям у районі сіл Піски та Голотва, але безуспішно. До двох полків махновської піхоти і більше тисячі кіннотників приєдналися ще й селянські загони Левченка, Молчанова, Скирди та Живодера. 6 серпня о 6-й годині вечора сотня вершників на чолі з Махном зайняла станцію Сагайдак. Щоб відірватися від переслідування, "батько" наказав зірвати міст на перегоні Сагайдак - Єреськи, а на 249-й версті залізниці висадити в повітря полотно. Треба сказати, що його підручні робили це зі знанням справи і так, що відбудувати зруйноване практично було неможливо. "Махно, - писав чекіст С. С. Дукельський, - із зовсім непотрібною жорстокістю руйнував народне надбання. Якщо він висаджував у повітря залізницю, то висаджував так, що рейки зав'язувалися в вузли, а від насипу й шпал не лишалося й сліду. Якщо він розбивав телефонні й телеграфні апарати, то розбивав їх на дрібні тріски. Для Махна мало було зруйнувати ті чи інші засоби, що сприяли нашому успіхові, він наказував руйнувати їх дощенту, нівечити, нищити до невпізнання".

Відірвавшись від радянських військ, Махно рушив на північ повз Хорол і Миргород і у ніч на 9 серпня захопив Зеньків, де пробув три дні. Коли 11 серпня червоноармійські частини повели наступ на містечко, "батько" після запеклого бою здійснив швидкий перехід до Миргорода і того ж дня захопив його. Поки радянське командування збирало сили, з'ясовувало точне місцезнаходження Махна, він спокійно відсиджувався у Миргороді.

Лише 18 серпня червоні частини повели наступ на Миргород. Махно розумів, що військо втомилося, тачанки перевантажені награбованим добром, а бійці бажають хоча б ненадовго повернутися до рідних домівок. Він дав наказ рухатися до Гуляйполя, але шлях перетнула 2-а кінна армія. 24-25 серпня точилися кровопролитні бої, у результаті яких махновці відійшли в район Ізюма. Лише 29 серпня "батькові" вдалося у 25 верстах на захід розбити бригаду ВОХР і вирватися з оточення.

За махновським рейдом уважно слідкували не лише в штабах РСЧА та кабінетах ГубЧК. Про них добре знала й широка громадськість. Перебуваючи у той час у Харкові, В. В. Винниченко записав 22 серпня у своєму щоденнику: "Махно перебрався на Полтавщину. Він набирає все більш і більш популярності "народного героя". Його лозунг "Бий жидів, комісарів і комуністів". Підписується на відозвах "Син України". Однімає у совєтської власті запаси і роздає селянам. Все це захоплює нерозвинену, простодушну психіку забитих людей і приваблює до нього симпатії навіть частини української інтелігенції, тої інтелігенції, яка, може, колись і про соціалізм мріяла." Через три дні він знову згадає "батька" у своїх записах: "Всередині України розростається Махно і повстанство. Невдоволення владою загальне. Тубільці кажуть, що 90% невдоволених. Спертися нема на кого. Тільки на Червону Армію... На мою думку, совєтській владі вже більше, мабуть, не бути на Україні. А як не бути їй на Україні, то недовго їй бути й у Росії..."

Якби Махно прочитав ці нотатки Винниченка, якого політбюро ЦК КП(б)У у ті дні прийняло до лав більшовицької партії і призначило заступником голови Раднаркому УСРР і Наркому закордонних справ УСРР, то, мабуть, ще більш безапеляційно заявляв би, що саме він врятував радянську владу від неминучої загибелі у період врангелівської навали...

Упродовж усієї громадянської війни Махно постійно перебував під загрозою смерті.

З січня по серпень 1920 року в Гуляйполі не було дня без перестрілки, щомісяця змінювалася влада. Одного разу червоні настільки раптово напали на село, що ледь не захопили Махна та його дружину. Це трапилося пізно увечері, коли "батько" грав у карти з кількома своїми приятелями. Махнові везло, і він виграв значну суму. Коли ж на вулиці розпочалася стрілянина, "батько" розбив лампу, у темряві наспіх зібгав у хустину гроші й вистрибнув у вікно. Галина Кузьменко сховалася з двома револьверами у шафі, готова відбиватися від червоноармійців, а то й застрелитися. Кілька бійців таки увірвалися до кімнати, але, побачивши забутий на столі золотий портсигар з діамантовим написом "Махно", забрали його і швидко пішли. Покинувши хату тим же способом, що й чоловік, Галина цілу добу переховувалася у погребі.

28 серпня у бою в районі села Петрівське, у 30 верстах від Ізюму, Махно та один з його командирів Куриленко залихвацько скакали на чолі кавалерійського загону, намагаючись оточити червоноармійців. Безупинно строчив кулемет, не завдаючи, втім, повстанцям ніякої шкоди, випадкові кулі з сумним посвистом пропадали в степу. Та ось - чи то пристрілявся кулеметник, чи його замінив інший досвідчений боєць, раптом коротка прицільна черга вибила із сідла Махна, а потім і Куриленка. Тяжко повалилися на землю ще кілька махновців. "Батько" був поранений - куля пробила ногу нижче коліна. Стало ясно, що тепер він нескоро сяде в сідло. Махновці розгубилися й почали безладно палити у бік червоноармійців, що залягли за насипом, а тим часом ад'ютанти "батька" обережно, боячись причинити йому біль, тягли свого командира до найближчої тачанки. Хтось закликав везти до лікаря, і не до простого, а до найкращого, але Махно з перекошеним від болю й жаху обличчям дивився на своє оточення і щось бурмотів про те, що не дасть ампутувати ногу...

Подавши "батькові" першу необхідну допомогу, ад'ютанти потім п'ять днів шукали досвідченого лікаря. І лише 3 вересня у Старобєльську місцевий хірург прооперував Махна й Куриленка, сказавши, що хворі, по всьому видно, залишаться кульгавими і навряд чи скоро сядуть верхи на коней. РВР повстанської армії вирішила здійснити рейд у тил Врангеля. Це була чистісінька авантюра. Махновські війська у складі 800 чоловік зосередилися біля села Успенівка, щоб звідси увірватися у тил білих. Цікаво, що у самому селі стояли радянські війська, які навіть не здогадувалися про близькість махновців... Дізнавшись, що у червоних знаходяться польові каси з великими сумами грошей, Махно, як він це робив неодноразово, відкинув попередні плани й віддав наказ про наступ. Захопивши зненацька червоноармійців, махновці забрали каси й одразу ж почали відходити під прикриттям кулеметів. Одначе червоноармійські частини, перегрупувавши сили, обійшли махновців балками та ярами й завдали їм нищівного удару. Махно ледь не потрапив у полон, а з 800 махновців залишилися живими лише 30-50 чоловік. Похід на Врангеля був провалений. Щоб якось виправдатись в очах обурених анархістів, "батько" пустив чутку про віроломний напад переважаючих сил Червоної Армії.

У 1920 році Махно значно послабив дисципліну у своєму війську в порівнянні з минулим роком. Це відбилося на боєздатності армії, на управлінні нею. Виконання цієї функції вирішив покласти на себе Барон, який досі вірив в ідею перетворення махновської армії на збройне знаряддя анархізму на Україні. Махно й тут виступив "третьою силою". Він ліквідовував численні конфлікти між гуляйпільськими командирами ("селянськими анархістами з дореволюційним стажем") і набатовцями-теоретиками класичного анархізму, конфронтація між якими щотижня зростала. Особливо не любили ветерани-повстанці Барона, людину обдаровану, але властолюбну, до того ж страшенного демагога. Махно ж ставився до нього більш-менш терпимо, оскільки той мав вплив серед анархістів і офіційно величав себе "генеральним представником набатовської організації". Опозицію очолив секретар реввійськради Попов - представник вольниці, проти якої був безсилий і сам "батько".

Барон таки дещо зробив у махновському війську, але цим викликав ще більше невдоволення як командирів, так і бійців, які не розуміли його перетворень. Так, він утворив політшколу для комскладу і провів через реввійськраду постанову про дисциплінарну кару за її невідвідування. Розлючені командири побігли до "батька" зі скаргою, але той лише посміхнувся і мовчки розвів руками. А Барон на одному з засідань комскладу заявив, що це конче необхідно для створення "кадру політично-письменних командирів-анархістів набатовської течії".

Крім цього, Барон оголосив, що не варто залишати за контррозвідкою карні функції, і зажадав від реввійськради створення спеціальної комісії під головуванням Галини Кузьменко. Махно й на це дав згоду. Невдовзі, як згадував Тепер, комісія стала досить популярною серед повстанців, і варварські масові розправи з полоненими значно порідшали.

Проте чекістів, продзагонівців та комуністів високого рангу, як і раніше, чекала смертна кара, схвалювана самим Бароном. Невдовзі трапився випадок, який поклав край його кар'єрі в махновській армії. У червні 1920 року махновці захопили село Туркенівку, і "батько" поїхав до Гуляйполя з невеликим загоном. Решта бійців, що залишилися, влаштувала пиятику. Вартові самовільно покинули свої пости і приєдналися до гультяїв. Якби у той момент червоноармійці почали наступ на Туркенівку, то розгромили б повстанців без найменшого опору. Розлючений Барон кинувся до начштабу Петренка, але той крізь зуби процідив: "Нічого втручатися не в свою справу". Барон написав Махнові досить жорстку записку і з кур'єром надіслав до Гуляйполя. Як на біду, "батько" був не в дусі: свого часу він передав одному з повстанців-земляків на збереження золото, яке планував використати згодом на утримання армії, але той загинув; пошуки у його садибі виявилися безрезультатними, оскільки навіть сім'я загиблого нічого про це не знала. І от саме у цей момент до Махна під'їхав посланець Барона. Махно порвав на дрібні клаптики записку і сказав те ж саме, що й Петренко. Наступного дня "батько" і Барон зустрілися досить миролюбиво, але у їх відносинах з'явилася перша тріщина.

Барон вперто проводив жорстку політику в справі поліпшення дисципліни серед особового складу. Дізнавшись, що один з провідних командирів, Пузанов, згвалтував медсестру, він став наполягати на проведенні суду. Суд відбувся. Махно був настільки розлючений, що вимагав своєму найближчому поплічнику смертної кари, але більшість присутніх проголосували за те, щоб перевести Пузанова з командирів на посаду рядового бійця кінної розвідки. Через кілька днів в одному з боїв Пузанов загинув. Це викликало ще більшу хвилю обурення серед командного складу махновців, та й "батько", який добре розумів політику Барона, дедалі частіше став висловлювати своє невдоволення ним.

Невдачі Махна дали привід голові реввійськради анархісту Барону зробити спробу взяти військову та політичну владу в армії в свої руки.

Разом з іншими набатовцями він вимагав контролю за здійсненням військових дій повстанців, погодження з ними планів операцій. Це викликало невдоволення Махна, його найближчого гуляйпільського оточення, а також рядових махновців, які з недовірою та нерозумінням ставилися до набатовців та їх теорій. Збагнувши, що перетнув межу дозволеного, Барон вирішив кинути Махна, бо інакше, як і багатьом іншим претендентам на роль вождя, йому загрожувала смерть.

Перед від'їздом Барон заявив:

- Краще загинути у радянській в'язниці, ніж нудитись у цій анархічній обстановці.

Таким чином, між Махном і "Набатом" відбувся остаточний розрив. Повернувшись до Харкова, де з 3 по 8 вересня проходила Всеукраїнська конференція "Набату", Барон піддав Махна нищівній критиці. Делегати визнали, що Махно перестав, по суті, бути анархістом і що свою "особисту вередливість" він не завжди уміє підпорядковувати загальним інтересам. Ця звістка не дуже засмутила "батька", адже думати йому тепер доводилося про більш реальні речі. Таким чином, махновщина, близько підійшовши до анархізму, не стала анархічним рухом.

...Об'єктивні причини змусили Махна вже вкотре піти на союз з радянською владою. Оцінюючи цей крок, В. І. Ленін писав: "Елементи, які групувалися навколо Махна, вже випробували на собі режим Врангеля, і те, що він їм може дати, їх не задовольнило... Тут утворилася така сама картина, як і з Денікіним, і з Колчаком: як тільки вони торкнулися інтересів куркулів та селянства взагалі, останні переходили на наш бік".

27 вересня 1920 року начальник штабу повстанської армії В. Білаш зв'язався по телефону з Харковом і передав пропозицію "батька" начальнику особливого відділу і тилу Південного фронту В. М. Манцеву.

29 вересня Політбюро ЦК КП(б)У позитивно вирішило питання про переговори з Махном. Причому приписувалося надавати сприяння Махнові, звертаючи головну увагу на посилення у його загонах дисципліни, революційної спайки. Червоноармійським загонам належало, не вливаючись до армії Махна, входити в разі потреби в оперативний контакт з нею.

Того ж дня у місті Біловодську Махно від імені голови ради Революційно-повстанської армії України (махновців) і Каретников, який тимчасово виконував обов'язки командарма, видали наказ № 84 про припинення з другої години ночі усяких ворожих дій проти частин Червоної Армії, партійних та радянських органів. Водночас махновцям наказувалося пильно слідкувати за усіма діями червоноармійських частин і з'єднань. На командирів, котрі застосовуватимуть насилля щодо представників радянської влади, чекала сувора кара.

Махно пояснював цей крок у наказі так: "Наше командування в особі ради армії та тимчасово виконуючого обов'язки командарма тов. Каретникова почало переговори з урядом України про спільний похід у той досить тяжкий момент для революції проти безпосереднього ворога трудівників - Врангеля. Переговори дійшли загалом спільної мови і проходять нормально".

Аналогічного змісту документи було видано у населених пунктах, які перебували в руках'махновців. Комендант міста Старобєльська Домашенко оголосив наказом від 2 жовтня, що Червона Армія і армія Махна - одне ціле, а тому ніяких непорозумінь між ними бути не може.

Кілька днів Махно з нетерпінням чекав відповіді з Харкова і, коли о другій годині ночі 30 вересня дістав позитивну відповідь, одразу ж продиктував наказ, в якому говорилося: "Всякі ворожі дії проти частин Червоної Армії повинні бути припинені, так, як і проти яких би то не було радянських установ і їх працівників". Обійшовши довкола столу, за яким сиділи члени штабу, і уважно подивившись на кожного з них, "батько" трохи тихше додав: "Кожна частина Революційно-повстанської армії України (махновців) мусить завжди бути в повній бойовій готовності і пильно стежити за всяким пересуванням частин Червоної Армії".

Наступного дня реввійськрада повстанської армії звернулася до РВР Південного фронту з проханням припинити проти махновців воєнні дії. 2 жовтня опівдні командуючий фронтом М. В. Фрунзе віддав таке розпорядження командуючому військами внутрішньої служби фронта Р. П. Ейдеману. На 2 жовтня було призначено підписання угоди. Махно і його найближче оточення добре знали, навіщо це робиться, але належало ще пояснити цей крок повстанській масі, причому так, щоб вони не відійшли від анархо-махновщини й змогли, в разі потреби, знову повернути зброю проти радянської влади. Махно, який дуже стомився останнім часом, не міг сам написати потрібну відозву, тому на допомогу прийшла Галина Кузьменко. 1 жовтня вийшло звернення до повстанців з такими словами: "Тяжкі часи настали на рідній Україні. Знову на змучену батьківщину насуваються грозові хмари. З заходу йде ненависний кожному українцеві історичний ворог - польська шляхта. З півдня нестримно врізається все глибше й глибше в серце України душитель народу німецький барон Врангель. Комуністи й комісари, що втратили було почуття міри, дістали знову гарний урок. Довелося їм визнати, що без українського народу і вільного повстанства вони вдіяти що-небудь безсилі. З іншого боку, рада Революційно-повстанської армії України (махновців) прийняла рішення тимчасово до розгрому зовнішніх ворогів, які насідають, й царських наймитів йти в союзі пліч-о-пліч з Радянською Червоною Армією".

19 серпня 1920 року политбюро ЦК РКП (б) визнало найголовнішим фронтом у республіці врангелівський. Для розгрому білогвардійців на півдні було створено Південний фронт під командуванням М. В. Фрунзе. 2 жовтня В.І. Ленін звернувся з листом до незаможників України з закликом встати на боротьбу з Врангелем. З інших районів країни на Південний фронт передислоковувалися найкращі частини РСЧА, відбувалася мобілізація для зміцнення радянських військ, які вели бої з білогвардійцями. Тож перехід Махна на бік радянської влади не лише ліквідовував небезпеку в тилу Червоної Армії, але й певною мірою примножував збройні сили, які мали взяти участь у розгромі чорного барона. Але рішення про укладення військової угоди з Махном приймалося не зопалу. Як констатував Ленін, питання про Махна обговорювалося дуже серйозно у військових колах і було вирішено позитивно тільки тоді, коли з'ясувалося, що нічого, крім виграшу, воно не дасть.

2 жовтня у Старобєльську відбулося підписання угоди між урядом Радянської України і Революційно-повстанською армією (махновців). Перший пункт, який підписали з радянського боку Яковлев і з махновського Куриленко і Попов, стосувався політичного питання. Згідно з ним звільнялися з ув'язнення усі анархісти та махновці і припинялося їх переслідування з боку радянської влади, за винятком тих, хто виступав проти неї зі зброєю в руках. Дозволялася агітація і пропаганда анархо-махновських ідей без закликів до насильницького повалення радянського уряду. Махновці й анархісти діставали право вільно брати участь у виборах Рад і скликанні V Всеукраїнського з'їзду Рад. Другий пункт угоди стосувався суто військового питання і передбачав оперативне підпорядкування партизанської махновської армії, яка залишала за собою існуючий раніше уставний порядок, вищому командуванню РСЧА. Махно не мав права приймати до свого війська дезертирів Червоної Армії. Сім'ї повстанців отримували ті ж пільги, що й червоноармійці. Цю частину угоди підписали від імені командування Південного фронту Фрунзе, Бела Кун та Гусєв; з боку реввійськради Революційно-повстанської армії (махновців) усе ті ж Куриленко та Попов.

Окрім цього махновці висунули 4-й пункт політичної угоди, за яким передбачалося створення на території дій повстанської армії вільних місцевих органів політичного і економічного самоврядування, які б мали автономію і підтримували федеративний зв'язок з державними органами Радянської республіки. Цей пункт мав бути всебічно вивчений обома сторонами і підписаний пізніше.

Махно міг торжествувати. Союз з радянською владою істотно підніс його авторитет серед мас, повернув до повстанської армії багатьох селян, які залишили її влітку 1920 року. "Як тільки стало відомо, що махновці спільно з червоними йдуть на Врангеля, - змушений був констатувати П. Аршинов, - настрій серед місцевого населення швидко піднісся".

В історичній літературі утвердилася думка (одним з перших, як свідчать документи, її висловив П. П. Любченко у газеті "Робітник і селянин" - друкованім органі інструкторсько-агітаційного поїзда ЦВК України ім. В. І. Леніна), що в умовах врангелівської небезпеки, яка загрожувала реставрацією буржуазно-поміщицького ладу, селянство знову почало вливатись до лав "батька" Махна. Куркульство ж, навпаки, брало зброю до рук, щоб боротися з робітничо-селянською владою. Махно нібито не поспішав і, як завжди, вичікував, з задоволенням спостерігаючи, як тануть у цій боротьбі сили і білих, і червоних, причому останніх - не без його допомоги...

Насправді ж саме влітку настала криза махновщини, яку прозорливо помітив сам Махно. З повстанської армії почався масовий ухід біднішого та середнього селянства. Раніше за інших побачив "батько" і те, що куркульству дедалі більше не подобається махновська "республіка на колесах", скачкоподібні переходи його війська з одного місця на інше, їм потрібна була реальна сила на місцях, здатна захистити від продрозверстки і комнезамів, які повели наступ на заможне селянство. Та й Врангель не обіцяв їм нічого хорошого...

Махновські війська не одразу вступили в дію. Фрунзе дав їм 10 днів на те, щоб зібратися з силами, навести порядок у загонах, переорієнтувати особовий склад на боротьбу з новим ворогом. Уважно стежачи за махновцями і не вбачаючи в їхніх діях ніякого підступу або хитрощів, командуючий Південним фронтом повідомив Леніна, що з 12 жовтня вирішив залучити махновську армію до бойових дій проти Врангеля.

Для участі у цій боротьбі Махно виставив повстанську (або як її ще називали "кримську" армію у кількості 2-2,5 тисячі бійців на чолі з командуючим Каретниковим та начштабу Гавриленком. Кавалерію очолив Марченко - довірена особа "батька", кулеметним полком командував Кожин. Так звана тилова група, яка підпорядковувалася безпосередньо Махну та начальнику головного штабу Білашу, знаходилася у Гуляйполі. Кілька махновських загонів розташувалися в районі Бердянська, Маріуполя, Новомосковська; посилено формували нові частини Удовиченко та інші старі махновські командири.

Врангелівці, як видно, не знали про укладення договору між Махном і радянською владою. 21 жовтня білогвардійський офіцер Валентинов зробив такий запис у своєму щоденнику: "Червоне командування здійснило обстеження дна Сивашу для форсування його. Для цього, між іншим, до Сиваських озер були підтягнуті не то ті, що відкололися, не то такі, які вступили у контакт з червоними (залишилося нез'ясованим), частини "армії Махно".

Для повернення дезертирів, що перебігали з червоних частин до махновців, 22 жовтня до штабу Махна на станцію Ульянівка прибув член реввійськради Південного фронту Бела Кун. Виїжджаючи рано-вранці з Павлограда до ставки "батька" і наслухавшись про підступність махновців, він надто хвилювався, очікуючи усіляких провокацій та авантюр. Зрештою Кун вирішив їхати без зброї й майже без усякого супроводу, важаючи, що це справить добре враження на Махна та його наближених. Й справді, як потім писали біографи Бела Куна, повстанців вразила його особиста відвага й те, що під час обшуку особистою охороною "батька" в нього не виявили навіть пістолета. Лише багато років потому у розмові з дружиною Бела Кун зізнався, що почувався тоді досить незатишно. Досить було одного необережного слова, і махновці тут же, без розмов, вбили б його. "Це ще дрібниці, - сміючись, заключив він, - але разом зі мною вони прикінчили б союз проти Врангеля і з тилу напали б на Південну армію". Та Бела Кун хвилювався безпідставно. Він навіть не здогадувався, що головним його захисником від будь-якої провокації був сам "батько".

У той час Махно вважав, що перемир'я з радянською владою необхідно подовжити якомога далі, оскільки вбачав у цьому гарантію збереження махновського руху. Він боявся дати хоча б найменшу підставу для виникнення конфлікту з радянським урядом та командуванням Червоної Армії. Навіть написав листа своїм представникам у Харкові Попову і Буданову із закликом поводитися коректно й не висловлювати ніяких антирадянських ідей. Аналогічне рішення 9 листопада ухвалила і реввійськрада, заслухавши звіт про роботу махновської делегації у столиці Радянської України. Махно не тільки надсилав своїм емісарам заклики вести себе пристойно. Насамперед він жадав від них конкретних дій, а саме - настирливо вимагати від радянського уряду виділення території для "будівництва вільного ладу". Крім цього, він давав Попову вказівки щодо ліквідації непорозумінь між Червоною Армією і повстанським військом. 14 листопада "батько" зажадав, щоб уряд зауважив командуючому Південним фронтом М. В. Фрунзе з приводу постійних чвар між червоними і махновськими командирами, які точилися через те, що рядові червоноармійці симпатизували "революційному повстанству".

В період ліквідації Врангеля знову перетнулися шляхи Махна й Л. Б. Каменева. У складі поїзда Московської Ради у жовтні 1920 року Лев Борисович об'їхав війська Південного фронту, познайомився зі станом справ у 1-й Кінній та 6-й загальновійськовій арміях, побував у Херсоні, Миколаєві, Очакові. Самого "батька" він не зустрів, але активно цікавився махновщиною. Повернувшись 29 жовтня після 18-денної поїздки до Москви, Каменев дав інтерв'ю кореспондентові газети "Известия".

"Вас, звичайно, цікавить питання про Махна, - випереджаючи журналіста, мовив він наприкінці бесіди. - Звільнення від засилля бандитів і отаманів, розшарування в українськім селянстві, втягування мас у безпосередню господарчу та організаторську роботу, - все це, безсумнівно, позначилось й на тому, що звичайно називають махновщиною. У лавах махновців теж почалося розшарування, й саме у цьому слід шукати причини того, що Махно запропонував свої послуги радянській владі. Мушу засвідчити, що, за відгуками командування, Махно до цих пір взяті на себе зобов'язання виконує лояльно. Подальше залежить від його власної поведінки. Сам Махно поранений і лежить в Гуляйполі, де його нещодавно відвідав Бела Кун."

У ніч на 8 листопада махновці у складі ударної групи 6-ї армії в складних погодних умовах форсували 7-кілометрову водну перешкоду - Сиваш, брали участь у захваті Литовського півострова. Разом із червоноармійськими частинами під ураганним вогнем, у крижаній воді вони форсували Сиваш. Першими йшли кавалеристи Марченка, вслід за ними - кулеметний полк Кожина. У сиваських водах загинуло багато махновців, ще більше було поранено, у тому числі й комполка кулеметників.

Форсування Сиваша і вихід військ Південного фронту у тил перекопським укріпленням сприяли успіху усієї Кримської операції. Протягом місяця махновські війська підпорядковувалися кільком арміям фронту. Зараз важко оцінювати воєнно-оперативну необхідність такої частої передачі групи Махна з однієї до іншої але ясно, що спілкування з численними частинами та з'єднаннями Південного фронту відіграло згодом все ж таки негативну роль для радянського командування. У свідомості багатьох червоноармійців, які не дуже добре розбиралися у суті анархо-махновщини, чітко відбилося одне: Махно та його армія є союзниками радянської влади і пліч-о-пліч з червоними воюють проти Врангеля. У майбутньому Махно вдало використовував цей момент. До того ж близьке спілкування з радянськими військами дозволило махновцям ще краще вивчати їх тактику, структуру, комполітсклад, широко використовуючи це у розв'язаній ними "малій" війні проти радянської влади.

Російський письменник В. Г. Короленко 24 листопада 1920 року зробив запис, в якому високо оцінив вклад "батька" і його війська в розгром чорного барона: "Врангель остаточно розбитий... - писав він. - Над цією перемогою варто сильно замислитися. Вона здобута при допомозі Махна і анархістів. Махно, ще зовсім недавно оголошений поза законом, - тепер союзник. У Харкові відкрито існує його штаб (під чорним прапором)".

Самі махновці не думали, що Врангель буде розгромлений так швидко. "Батько" розраховував виграти час для здійснення ідеї створення вільних трудових Рад, за допомогою яких він сподівався залучити на свій бік широкі маси трудящих, у першу чергу селянство, яке відійшло від нього.

Коли у Гуляйполі стало відомо про успіхи Південного фронту і, зокрема, про те, що група Каретникова рухається на Сімферополь, особистий ад'ютант Махна Г. Василевський сказав: "Кінець угоді! Поручусь чим завгодно, що через тиждень більшовики будуть громити нас". Махно промовчав, і лише довгий погляд був відповіддю земляку, з котрим він колись починав сколочувати свою "чорну гвардію"...

Звісно, "батько" був не менш передбачливим. Після розгрому Врангеля не існувало іншої сили на шляху мирного радянського будівництва, окрім Махна та його війська. Багато з його бійців, "рубак-професіоналів", що звикли жити за рахунок воєнної здобичі, навіть не могли собі уявити, як після такого вільного життя вони візьмуть косу або підуть за плугом... Були серед них і такі, що не уявляли собі життя за радянської влади і знали, що ніколи не примиряться з нею. Це радувало Махна. В умовах розрухи та хаосу у нього не буде нестачі у солдатах. Надихало "батька" й недалеке минуле, коли на його бік нерідко переходили цілі червоні загони. "Батько" вірив, що після закінчення громадянської війни до нього буквально лавами посунуть червоноармійці.

Від широко розгалуженої агентури Махно добре знав становище у червоноармійських частинах, їхній бойовий дух, настрої рядових бійців і командирів. Небезпідставно розраховував "батько" й на перехід до нього кіннотників Будьонного. Ще 6 жовтня 1920 року Фрунзе у доповіді В. І. Леніну щодо становища на Південному фронті вказував на необхідність посилення ідейно-виховної роботи у 1-й Кінній і просив направити туди голову ВЦВК М. І. Калініна.

Мавр зробив свою справу. Тепер ЦК РКП (б) та ЦК КП(б)У разом з командуванням думали, як бути далі з махновщиною...

14 листопада ЦК КП(б)У спільно з членами ЦК РКП (б) розглянуло питання про Махна і доручило Яковлеву, Раковському та Мініну розпочати переговори з реввійськрадою для розроблення відповідних заходів.

Добре знаючи Махна, командування Південного фронту вирішило вжити проти повстанців запобіжні заходи. Але, не применшуючи віроломства командування Червоної Армії, слід сказати й про те, що анархісти, перебуваючи в Харкові, також не дуже обирали засоби. Вони не лише випускали газети та різні відозви, намітили на 1 грудня свій з'їзд, але й відкрито критикували радянську владу.

20 листопада махновцям було запропоновано вирушити на Кавказ для участі у розгромі тамтешніх контрреволюційних сил. Це був надійний спосіб ще раз перевірити, чи переглянули Махно та його сподвижники свої погляди щодо автономізації махновщини, чи не змінили бажання бути "третьою силою в революції", чи відмовились від нав'язливої ідеї безвладного ладу... Махно, звісно, відмовився виконати таке розпорядження, і тому 23 листопада командування Південного фронту видало наказ, згідно з яким у зв'язку з ліквідацією врангелівщини запропонувало Махнові та його реввійськраді негайно приступити до переформування повстанських військ у регулярні частини Червоної Армії. Існування повстанської армії зі своєю організацією, дисципліною поряд з Робітничо-Селянською Червоною Армією, покликаною захищати революційні завоювання від зовнішньої та внутрішньої контрреволюції було названо неприпустимим явищем. До того ж, у наказі було наведено кілька фактів нападів махновців на бійців та командирів Червоної Армії, що змушувало реввійськраду Південного фронту поспішати з ліквідацією партизанщини та породжуваного нею хаосу. Всім частинам колишньої повстанської армії, що знаходилися в Криму, належало негайно влитися до складу 4-ї армії, війська ж махновців, що дислокувалися у Гуляйполі, мали бути розформовані та приєднані до запасних частин.

Наступного дня був виданий другий наказ Фрунзе, який, по суті, дублював зміст попереднього, але водночас містив більш чітку характеристику махновщини як антирадянського руху. "До 26 листопада, - писав Фрунзе, - я чекатиму відповіді на вищезгаданий наказ. У разі неотримання такого, що видається найбільш вірогідним у зв'язку з існуючими на сьогоднішній день донесенням про початок передислокації махновських загонів та ряду нових нападів на наші частини, червоні полки фронту, які покінчили з Врангелем, розмовлятимуть з махновськими хлопцями іншою мовою". З огляду на неминучість зіткнення з Махном Фрунзе закликав бійців та командирів: "З махновщиною треба покінчити негайно. Всім частинам діяти сміливо, рішуче й нещадно. У найкоротший строк усі банди повинні бути винищені, а вся зброя з рук куркулів передана до державних складів."

Перший наказ було видано у Мелітополі, другий - на станції Лозовій, і зрозуміло, вони могли одразу ж опинитися у Гуляйполі. Однак офіційний історик махновщини П. А. Аршинов стверджував, що Махно не отримував цих наказів і дізнався про них лише після публікації їх текстів у газеті "Комуніст" від 15 грудня 1920 року.

Майже водночас з наказами Фрунзе вийшло офіційне повідомлення Центрального управління надзвичайної комісії при Раднаркомі України "Зрада махновців". У ній йшлося про те, що з перших днів угоди махновці тільки й думали про те, щоб завдати удару радянській владі в спину і влаштувати змову. Антирадянські документи, які мала комісія, дали привід заарештувати верхівку анархо-махновщини - Попова, Буданова, Хохотву, Зінченка та інших, а також анархістів Воліна, Барона, Когана.

Активні учасники махновського руху розповідали пізніше про засилку напередодні оточення радянськими військами гуляйпільської ставки Махна чекістів. За словами В. Білаша, це виглядало приблизно так. У середині листопада з Харкова до Гуляйполя за наказом Мартинова було направлено 40 агентів "надзвичайки". 20 листопада Махно організував у себе вдома велику гулянку, на яку запросив увесь "цвіт" махновщини. На урочистості прибуло й декілька мартиновців, які хотіли закидати махновців бомбами. Проте їх випередила контррозвідка Махна, схопивши 7 чекістів. На допиті вони зізнались у намірі здійснити терористичний акт проти Махна та його найближчого оточення. В ніч на 25 листопада усі були розстріляні.

У спогадах П. Аршинова йдеться про 9 радянських агентів, направлених у Гуляйполе контррозвідкою 42-ї дивізії. Вони мали виявити місцезнаходження Махна, членів його штабу та реввійськради і, коли до села увірвуться червоноармійці, вказати їхні адреси для арешту. Контррозвідники були заарештовані 23 листопада і на допиті зізналися, що наступ радянських частин слід чекати 24 або 25 листопада.

У цих розповідях багато протиріч. Виходить, що Махно знав точну дату наступу на Гуляйполе і з наказів Фрунзе, і зі свідчень заарештованих чекістів. Проте дальший хід подій свідчить, що махновці не чекали удару з боку частин Червоної Армії і не були до нього готові.

Командування Південного фронту і Кримський ревком боялись махновщину як військову силу і як політичний рух.

Командування Південного фронту видає одне за одним два ультимативних укази, в яких фактично йдеться, про ліквідацію махновщини як антирадянської сили. Перший удар припався по кримському угрупованню, яке в 20-х числах листопада розташувалося навколо Сімферополя, а штаб, реввійськрада - безпосередньо в самому місті. Було заарештовано й розстріляно Каретникова, Гавриленка та інших махновських командирів.

Співробітник особливого відділу 6-ї армії Бистрих розповідає майже через 7 років, як вдалося зненацька захопити штаб махновців. Далеко за північ група особістів наблизилася й оточила будинок, у якому знаходився начштабу Гавриленко. Бистрих постукав у двері і запитав, чи тут знаходиться начальник штабу, для якого є терміновий пакет. Один з охоронців з гасовою лампою в руці відчинив двері і довго вдивлявся в обличчя посильних. Коли ж нарешті здогадався, хто перед ним, і спробував вихопити револьвер, то тут же був обеззброєний.

У протилежному кінці коридора особісти почули підозрілий шурхіт і відразу здогадалися, що це стукіт коліс кулемета, який хтось перекочує. Однак інша група захоплення на чолі з Кибортовим вдерлася в будинок через вікна й обеззброїла всіх, у тому числі й самого Гавриленка.

М. В. Фрунзе, на відміну від інших червоних командуючих, які робили спроби ліквідувати махновщину, зрозумів, що мирним шляхом зробити це не вдасться, і оперативно й несподівано завдав випереджаючого удару по Махнові. 26 листопада в 1.35 командування арміями Південного фронту видало наказ, яким оголосило "Махна і всі його загони ворогами Радянської республіки і революції" і приписало командуванню частин Червоної Армії розпочати обеззброєння махновських банд, а тих, хто чинитиме опір, знищувати. Завершувався цей документ, який підписали командуючий фронтом М. В. Фрунзе, член реввійськради С. І. Гусєв та начштабу І. X. Паука, такими словами: "Усю територію УСРР у найкоротший строк очистити від залишків банд і тим забезпечити можливість мирного будівництва".

Тієї ж ночі війська Південного фронту приступили до ліквідації махновщини в Криму. Загін Каретникова було розбито, його командира та найближчих помічників розстріляно.

Розрив з Махном дозволив Надзвичайній комісії заарештувати у Харкові його "дипломатичну місію" у складі Попова, Богданова та Хохотви, які були направлені до Москви, їх, як вже згадувалося, спіткала доля кримських колег.

Цікаво, що 26 листопада рада революційних повстанців України (махновців) затвердила "Загальне положення про вільні Ради". Що ж змусило Махна та його соратників зайнятися в такий непевний час розробкою документа, покликаного роз'яснити широким масам повстанців, селян і робітників суть головної мети боротьби махновщини - затвердження "вільних Рад"? Зміст "положення" дозволяє певною мірою відповісти на це запитання.

Отже, селянські й робітничі Ради є органами економічного та громадського самоврядування трудящих. "Вільними" вони називалися тому, що не повинні були затверджуватись державною та партійною владою, не залежали від неї й не були їхньою сліпою зброєю. Ради не мали ніякої влади над селянами і робітниками, що створили їх, а, навпаки, були ревними виконавцями їх волі, організовуючи свою роботу лише згідно постанов і наказів, даних їй виборцями. Членами Рад могли бути лише трудящі - чоловіки й жінки, вік виборців і обраних визначав схід у кожному конкретному випадку. Тут же робилося роз'яснення: кого можна вважати трудящими. На селі - це ті, хто живе своєю працею і в минулому не займався експлуатацією, не користувався працею сільської бідноти. В місті - будь-який робітник, що заробляє на життя працею своїх рук. До Рад не могли бути обрані колишні чиновники, а також представники радянської адміністрації, у тому числі комуністи, оскільки ці органи мали обов'язково складатися з безпартійних. Члени Рад переобиралися через б-8 чи 12 місяців. Ініціатива в роботі обраних до Рад, сміливість передбачалися самі собою, тому що ніхто не міг за них виконувати їхні обов'язки.

Ось такими демократичними органами влади сподівався Махно привернути на свій бік широкі верстви селянства та робітників, у тому числі вдягнених у червоноармійські шинелі.

...Похмурий осінній день 26 листопада 1920 року запам'ятався "батькові" назавжди. Він став початком організованого розгрому махновщини. Напередодні Махно далеко опівночі засидівся з членами свого штабу. Він був у піднесеному настрої. З ентузіазмом говорив про те, що війна із зовнішніми та внутрішніми ворогами завершена і, тепер численні частини Червоної Армії перейдуть на бік махновців. Помітивши, що його підлеглі недовірливо поставилися до цієї заяви, Махно підвівся і майже пошепки, начебто розкриваючи неабияку таємницю, заявив, що мироновці, тобто 2-а Кінна армія, вже давно називають себе махновцями. Проте цього йому здалося замало, і він зверхньо повідомив, що до нього давно прагнуть перейти численні частини 42-ї та 30-ї стрілкових дивізій та 1-ї Кінної. Далі "батько" почав розмірковувати про те, як посилена армія повстанщв рушить на Харків, а потім розгорне наступ на Москву... Розмова тривала довго. Наприкінці Махно, наче забувши про те, що казав годиною раніше, заходився обговорювати можливість виступу на стороні засновника й першого президента Турецької республіки Мустафи Кемаля проти англо-грецьких інтервентів...

Спав "батько" тієї ночі дуже мало. Рано-вранці до нього прискакали один за одним кілька вершників, які повідомили одну й ту ж новину: червоноармійські частини оточили столицю Махновії з усіх боків. Це вже знали півсотні гуляйпільців, які без команди вантажили на підводи награбований скарб, все, що могли, ховали в землю або на дно діжок з капустою... Махно розгубився. Він знав, що будуть ще зіткнення з Червоною Армією, але щоб так швидко... Заклавши руки за спину, нервово стискаючи пальці, він швидкими кроками міряв кімнату. Іноді зупинявся і хмільними очима вдивлявся крізь невеличке віконце кудись в далечінь. Його командири, які сиділи вздовж стін, чекали від "батька" якогось неординарного, рятівного рішення...

Запам'ятав цей день і Білаш. За його розповіддю, Гуляйполе нагадувало Запорозьку Січ, блоковану ворогом. Вулиці були загромаджені обозом. Піхотинці бігали селом, підганяли їздових, вимагаючи звільнити дорогу. Кулеметні тачанки щодуху, ледь не перевертаючись, мчали за село, щоб зайняти оборону. Багатьом здавалося, що вирватися з цієї пастки неможливо. Послана в усі кінці кінна розвідка дуже швидко повернулася. Усі були одностайні в оцінці ситуації: оточення таке щільне, що вирватися з нього неможливо. Протягом кількох годин Махно безрезультатно кидався то в один, то в інший бік. Раптом йому повідомили, що одна з кавалерійських частин, яка наступала з боку Туркенівки, без усяких причин почала відходити. Спочатку Махно сприйняв це як хитрий маневр, спрямований на те, щоб заманити його до пастки. Деякий час він вагався, але, переконавшись, що іншого виходу немає, зі своїми 300 бійцями стрімголов кинувся у цей бік. Взнавши пароль, пройшов із загоном крізь заслон радянських військ як червоноармійська частина.

Невдачею закінчилися спроби ліквідувати махновців і в інших місцях. Зведена дивізія курсантів у ніч на 26 листопада почала ліквідацію махновського загону в Мелітополі. Проте повстанці завчасно втекли, й напасти на їхній слід червоним курсантам так і не вдалося. Отже і покінчити з Махном одним ударом не вдалося, а це означало, що тепер доведеться докласти ще багато зусиль для його остаточного розгрому.

2 грудня командування 4-ї армії видало наказ оголошення Мелітопольського, Бердянського, Олександрівського та Маріупольського повітів у стані облоги. Населенню було заборонено з'являтися на вулиці та виїжджати з населених пунктів після 22-ї години. Особи, схоплені після вказаного часу без відповідної перепустки, підлягали негайному розстрілу без суду й слідства. Така ж кара чекала на тих, хто укривав або допомагав махновцям.

Вирвавшись з пастки, Махно став табором у 25 верстах від Гуляйполя. Усю ніч "батько" просидів біля єдиного вогнища, яке він дозволив запалити в стороні від тачанок. Разом з ним не спали вартові й кілька командирів. "Батько" зовсім не торкався того, що трапилося, задавав одне лише питання: що з Польовою армією, яка її доля? До 10 листопада між Гуляйполем і махновськими військами у Криму існував живий зв'язок, що підтримувався через кінних кур'єрів, потім уся інформація з Криму надходила телеграфом, однак 15 листопада замовк і він. З тих пір ні Махно, ні його штаб не знали, що з Каретниковим та його загонами. Між тим "батько" на них сильно розраховував, сподівався, що разом з ними до повстанців приєднаються частини Південного фронту. Махно розраховував також на підтримку селянства Олександрівського, Мелітопольського, Бердянського та інших повітів. Надії визначають поведінку. 29 листопада на засіданні ради Революційно-повстанської армії України (махновців), яке проходило у селі Костянтинівці, Махно дав вказівку: тимчасово по можливості ухилятися від боїв, активно зайнятися організацією армії та об'єднанням повстанських загонів, намагатися зв'язатися із загоном Удовиченка та чекати на прихід кримської групи Каретникова.

Восени 1920 року Троцький фактично не займався махновщиною. Цю функцію взяв на себе його товариш, голова уряду УСРР X. Г. Раковський. Добре розуміючись у військовій справі, він не поділяв бравади командування Південного фронту, яке вважало, що завдало нищівного удару махновщині. 30 листопада він писав РВР фронту: "Абсолютно не поділяю погляду фронту, ніби в Гуляйполі Махно був розбитий, бо захоплені 500 полонених і 6 кулеметів та 2 гармати, напевно несправні, навряд чи можна вважати перемогою. Я вважаю, що Махно зберіг свою живу силу і залишив Гуляйполе". Проте й він не міг передбачити, що Махно вирушить на південь. Того ж дня Раковський запропонував провести екстренне засідання РВР Південного фронту за участю Д. 3. Мануїльського, В. М. Молотова, С. В. Косіора, Я. А. Яковлева і розробити заходи щодо остаточної ліквідації махновщини.

У перших числах грудня Махнові повідомили про те, що з Криму вирвалася кіннота Марченка і рухається на з'єднання з основними силами. Додавав оптимізму й той факт, що на території губернії діяло багато загонів, які, по суті, підпорядковувались Махнові. ЦК КП(б)У на початку грудня відзначив, що "велика частина (Олександрівської) губернії знаходиться у сфері впливу й дії махновців".

Зустріч з кіннотою Марченка мала відбутись у грецькому містечку Керменчику. Кілька днів Махно, його штаб та реввійськрада з нетерпінням очікували цієї події. 7 грудня прискакав гонець, який повідомив, що махновська кіннота прибуде за кілька годин. Незважаючи на пекучий зимовий вітер, сотні повстанців зібралися на околиці Керменчика. "Але коли у далині побачили кінну групу, яка рухалась, серце у всіх стиснулося, - згадував П. Аршинов. - Замість могутньої кінноти у 1500 чоловік повертався невеликий загін у 250 чоловік... Махно був похмурий. Вигляд розбитої, майже знищеної славетної кінноти сильно приголомшив його. Він мовчав, прагнучи вгамувати хвилювання".

Під'їхавши до "батька", який, схиливши низько голову, стояв посеред дороги, Марченко з іронією відрапортував: "Маю честь доповісти - Кримська армія повернулась". Може, то був докір за те, що "батько" пішов на союз з радянською владою і послав кращі сили на врангелівський фронт, а, може, хвацький кавалерист просто не знайшов нічого кращого, що сказати у цій ситуації... Ударивши начищеним до блиску носком чобота по замерзлій грудці, Махно повернувся і, не сказавши ані слова, повільно пішов назад, у село.

- Да, братики, - продовжував Марченко, мовби виправдовуючись перед присутніми махновцями, що оточували його щільним кільцем, - ось тепер ми знаємо, що таке комуністи... На мітингу, влаштованому з нагоди повернення групи Марченка, той розповів, що після відмови групи Каретникова виконати наказ РВР Південного фронту про роззброєння, вона була оточена зведеною групою курсантів, 7-ю кавдивізією та іншими частинами. Тоді Марченко, щоб прорвати щільне кільце в одному місці, наказав кулеметному полку відкрити вогонь з усіх 200 "люїсів". Червоноармійці розгубилися, почали здаватись у полон. Після цього махновці попрямували до Сиваша, щоб вибратися з Криму тим же шляхом, яким увійшли сюди. Але у Сиваші виявилися надто багато води, щоб його можна було форсувати, і повстанці попрямували до Перекопу, де, дізнавшись про пароль, під видом червоноармійської частини вирвалися з Криму. Весь шлях до Гуляйпільського району подолали за один перехід.

Яких би заходів Махно не вживав, на що б він не розраховував, об'єктивно доля його була визначена. Тепер вирішував усе час. Розгромивши основні сили контрреволюції, радянська влада приступила до остаточної ліквідації політичного бандитизму, і в першу чергу махновщини.

Для боротьби проти повстанців комуністична партія залучила найкращі свої кадри. Цим питанням безпосередньо займалися К. О. Авксентьєвський, К. Є. Ворошилов, С. І. Гусєв, Ф. Е. Дзержинський, В. П. Затонський, Л. Б. Каменев, С. В. Косіор, Ф. Я. Кон, Д. З. Лебідь, Д. З. Мануїльський, X. Г. Раковський, М. О. Скрипник, В. Я. Чубарь, Р. П. Ейдеман. Військовими частинами, які брали участь у ліквідації банд, командували С. М. Будьонний, В. М. Примаков, А. Я. Пархоменко, Г. І. Котовський, М. М. Петін. Загальне керівництво було покладено на командуючого військовими силами України М. В. Фрунзе, відомого організатора розгрому ударних сил контрреволюції - армії Колчака і Врангеля та басмачів.

У постанові Ради Праці й Оборони РСФРР від 6 грудня 1920 року, підписаній Леніним, підкреслювалося, що "очищення України від бандитизму і тим самим забезпечення у ній стійкого радянського ладу є питанням життя чи смерті Радянської України і питання надзвичайної ваги для всієї Радянської федерації".

Для ліквідації махновщини було залучено дві третини частин Червоної Армії, які брали участь у розгромі Врангеля, загальною чисельністю 58,5 тисячі бійців.

Ленін активно цікавився ходом боротьби з махновщиною, його поради, згадував С. А. Сиротинський, не тільки допомагали Фрунзе у вирішенні цих складних питань, але й надихали на роботу з подвійною енергією.

Здавалося, що долю Махна вирішено і він вже не зможе протистояти багатотисячній Червоній Армії, яка, перемігши зовнішніх ворогів, зможе, кінець кінцем, кинути всі сили на знищення "батька". Ворошилов написав у цей час, що архібандит Махно "не являє собою скільки-небудь серйозної небезпеки". Цю думку поділяло багато червоних командирів. Та дуже скоро Махно довів, що з ним ще варто рахуватися. Застосовуючи сміливі, нестандартні рішення, він продовжував завдавати червоноармійським частинам відчутних ударів.

В середині грудня він рушив свої загони на південь, до Азовського узбережжя. У лавах махновців налічувалося 1500 багнетів, 700 шабель і 100 кулеметів. Було здійснено певну реорганізацію. Командиром кавалерії призначено Марченка, піхоти - Петренка.

"Після з'єднання з залишками кримської групи, - констатував В.Білаш, - Махно вирішив піти в район Бердянська для з'єднання з Удовиченком, який там вербував повстанців. Це рішення було викликано тією обставиною, що район Гуляйполя був дуже насичений червоними військами, які весь час насідали на нас і не давали нам змоги не тільки розвернутися, а навіть просто перебувати в цьому районі. Бердянський же район в цьому відношенні був для нас більш сприятливим, тому що війська там було мало, до того ж воно було менш стійким і тому являло для нас меншу небезпеку. Крім того, Махно розраховував навербувати там нових партизан, а також поповнити втрати в кінському складі."

Фактично він вів своє військо в тупик, де його, притиснувши до Азовського моря, легко було розгромити. Але вибору у "батьки" не було. Він йшов у ті райони, де мав найбільшу підтримку у місцевого населення, де планував з'єднатися з розрізненими загонами повстанців, і насамперед з 5-тисячним з'єднанням Удовиченка, що діяло неподалік Бердянська.

Наступного дня після початку бойових дій проти Махна Бердянська організація КП(б)У перейшла на казармений стан. Вдень радянські й партійні організації працювали, а вночі їх співробітники, озброївшись, очікували нападу махновців. На вулицях міста зводилися барикади, в опорних пунктах створювалися запаси боєприпасів тощо. Проте повстанці поводилися пасивно, та й командування радянськими військами вважало, що Махно ніколи не піде до Бердянська. Оточене з півдня морем, місто являло собою ідеальну пастку, і наступати у цьому напрямі було б самогубством. І все ж Махно, який неодноразово бував у Бердянську й добре знав усі підходи до нього, думав інакше. 11 грудня він прибув до Новоспасівки. Дізнавшись про це, місцеві більшовики спільно з невеликим загоном піших бійців кавалерійської бригади і батарей 3-дюймових гармат приготувалися до оборони. Рівно опівночі зв'язок з навколишніми населеними пунктами було перервано, а потім від Удовиченка надійшла лаконічна телеграма з історичною фразою, яку київський князь Святослав адресував ворогам перед наступом: "Йду на ви".

Рівно о шостій ранку Махно вирушив тепер вже з 5-тисячним військом на Бердянськ. Нерівний бій тривав майже півтори години. Особливо стійко захисники боронили пошту і будинок Надзвичайної комісії. Понад 80 бійців, половина з яких були комуністи, загинули від рук бандитів. Махновська кавалерія вихорем налетіла на батарею і, порубавши прислугу, захопила гармату. Повернувши її у бік земвідділу, де мужньо захищались 12 бійців, відкрили артилерійський вогонь, випустивши по них 50 снарядів. Незважаючи на великі втрати, махновці штурмом оволоділи будинком.

Дізнавшись про захоплення Бердянська, радянські війська спробували оточити повстанців з півночі й заходу. Маючи перевагу у живій силі, а зі сходу ще одного союзника - Азовське море, командування 4-ї армії направило у цей район великі сили. Проте вже о четвертій годині махновці залишили місто. Уникнувши бою, "батько" рушив у напрямку станції Новоспасівська. Надвечір 13 грудня він увійшов до Андріївки. Тут зосередились 3 полки піхоти, 3 поліси кавалерії і кулеметний полк - загалом близько 3,5 тисячі чоловік. Тим часом радянські війська у складі зведеної дивізії курсантів, 2-ї Донської дивізії, 42-ї стрілецької дивізії, трьох кавдивізій 3-го кінного корпусу та інших частин при підтримці бронемашин та артилерії оточили махновців, просуваючись вперед. Тривалий час радянське командування вважало, що головний бій відбудеться у районі Новоспасівської, і командарм-4 віддав наказ 2-й Донській, 42-й дивізіям та іншим частинам атакувати саме цей населений пункт. Але вранці 14 грудня Махно зосередив всі свої сили у Андріївці. Загони прикриття билися з червоними частинами в усіх напрямках, виконуючи роль свого роду загородження. Саме вони і ввели командування Червоної Армії в оману.

Махно уважно стежив за ходом бойових дій. 1-а і 2-а курсантські бригади, які особливо успішно діяли проти повстанців, затиснули махновців у Андріївці, зайнявши західну й південну околиці. Махно вирішив рушити на північ. Зібравши сили в один кулак, він відкрито, прямо на очах начдива 42-ї, передислокував війська на південний схід і навіть покинув село. Вважаючи, що саме у цьому напрямку буде здійснено спробу прориву, начдив вирішив вночі замінити вимотану в боях 126-у бригаду свіжою 124-ю бригадою. Це одразу ж стало відомо Махнові. Коли під покровом темряви 124-а бригада почала займати позиції, "батько" повів на них своє військо. Не закріпившись як слід на новому місці і не освоївшись з місцевістю, бригада була захоплена зненацька і зім'ята. Ринувшись у створений коридор, махновці наздогнали 126-у бригаду, яка щойно залишила позиції й також не виявила практично ніякого опору. Паніка охопила інші частини, які зазнали нападу Махна. Вирвавшись з пастки, він рушив на північний захід. Для переслідування радянське командування кинуло дві кавдивізії 3-го кінного корпусу.

16 грудня червоноармійські частини наздогнали махновців біля села Федорівка й завдали їм нищівного удару, перебивши майже всю піхоту. Вирвалась тільки кавалерія на чолі з самим Махном. Проте повністю знищити повстанців не вдалося. Головком С. С. Каменев назвав цю невдачу "Андріївським конфузом".

Щоб замести сліди і відірватись від переслідувачів, 20 грудня Махно розпочав черговий рейд по південних районах України, який тривав до 15 січня 1921 року.

На завершальному етапі боротьби з радянською владою основними бойовими засобами стали кшнота та піхота, посаджена на тачанки. Ці зміни свідчили про те, що, по-перше, за "батьком" пішло, в основному, заможне селянство, яке завжди служило у махновській кінноті, а, по-друге, Махно вже мало вірив в остаточну перемогу свого руху, кінцевою метою якого було завоювання території для утворення анархістської держави. Набувши досвіду у військовій справі, ставши справжнім полководцем у веденні "малої війни", він добре знав, що кінь для вершника не тільки засіб ведення бою, а й можливість швидкої втечі від небезпеки. Кавалерія ніколи не має такої стійкості, як піхота. Будь-який піший бій кінноти завжди короткочасний, і, якщо ворога не подолати у перші хвилини бою, він обов'язково закінчиться поразкою й відступом кіннотників.

Легендарна зброя громадянської війни - тачанки були зручним засобом для швидкого пересування кулеметів з прислугою, а також для доставки патронів до місця бою. Особливо ефективно вони застосовувались у кавалерійських боях, вносячи раптовістю вогню та маневреністю розлад у лави противника. Водночас тачанки мали істотні недоліки. Кулеметна стрільба з них була у 4-5 разів менш ефективною, ніж при веденні вогню з землі. Часті поломки тачанок, загибель коней під час бою не дозволяли махновцям досягти бажаного результату.

У силі кулеметного вогню, що сіяв страх та паніку, Махно переконався під час бою під Федорівкою 16 грудня 1920 року. Коли махновська кавалерія, обійшовши з флангу червоноармійські частини, атакувала батареї, що знаходилися в тилу, на виручку артилеристам прийшла кулеметна команда 1-го Заволзького стрілецького полку. 12 кулеметів, що знаходилися на тачанках, червоноармійці винесли на позиції й відкрили ураганний вогонь по кінноті. І хоча втрати махновців були незначними, моральний фактор виявився сильнішим - кіннота не витримала й повернула назад.

Відчувши крах ілюзорної ідеї підняти антирадянське повстання серед військ Південного фронту, переважна більшість кадрових махновців" впала в депресію, пропав їх бойовий дух. "Бійці так пали духом, - згадував начштабу махновської армії В. Білаш, - що, якби не було червоного терору, готові були розійтися по домівках. В армії їх втримувала не свідома боротьба з радянською владою, а репресії та страх перед надзвичайною комісією. І якби не було цього, махновщина вже на другий день після врангелівщини припинила б своє існування."