|
Пользователь
Регистрация: 10.09.2012
Сообщений: 58
Сказал(а) спасибо: 54
Поблагодарили 106 раз(а) в 44 сообщениях
|
АРХІРЕЙСЬКИЙ Д. В. ВІЙСЬКОВА ПРИСУТНІСТЬ МАХНОВЦІВ У КАТЕРИНОСЛАВІ
Махновський рух, будучи важливою інтегральною складовою Української революції 1917-1921 рр., тим не менш здебільшого сприймається як локальне, регіональне явище. Проте повноцінні, ґрунтовні дослідження регіональних аспектів махновщини безперечно дозволять одержати більш якісні узагальнення, здатні вплинути на адекватне переосмислення всієї революції. Частина наукових праць, які утворюють бібліографічний комплекс махновщини, присвячена саме регіональним аспектам цього руху [1; 11; 15; 17-19]. Втім, їх не так вже й багато і вони не формують цілісні й детальні уявлення про боротьбу махновців в окремих регіонах, районах, адміністративних одиницях. Таке твердження цілком справедливе й щодо присутності махновців у Катеринославі. Звісно, у синтетичних працях з історії махновського руху описуються епізоди перебування підрозділів армії Н. Махна у губернському центрі [2, с. 42-46, 56, 57, 64, 66, 275, 329, 335?339, 365, 366; 5, с. 63-67, 148, 149; 7, с. 95-100, 267-270; 9, с. 68-70; 12, с. 70- 72, 74, 82, 165, 203, 218, 219, 222-224; 13, с. 90- 95; 16, с. 29, 30, 78?81, 93, 94; 20, с. 124-128, 245-247], проте спеціальні праці, присвячені відповідним подіям, фактично відсутні. Отож, є необхідність окреслити хронологію присутності махновських формувань у Катеринославі. Актуальними і перспективними для подальших досліджень залишаються проблеми військово-політичних обставин появи і присутності махновців у місті, ставлення повстанців до городян, взаємодія з різноманітними місцевими політичними організаціями тощо. В цілому нараховується шість окремих епізодів, коли махновці самостійно або у спів дії з якимись ситуативними союзниками захоплювали Катеринослав на короткий чи довгий час і знову його втрачали. Перший, достатньо відомий, епізод датується кінцем 1918 - початком 1919 року. Напередодні падіння в Києві уряду гетьмана П. Скоропадського на Катеринославщині склалася доволі заплутана ситуація, коли відразу кілька політичних сил претендували на статус вищої влади. Якщо Правобережна Катеринославщина більш-менш контролювалася військами та структурами новоствореної Директорії УНР, то повстанські формування лівобережної частини губернії, включаючи махновців, явно не поспішали визнавати над собою владу УНР. У самому Катеринославі на владу претендували три сили: більшовики, які контролювали міську раду робітничих депутатів; 8-й корпус гетьманської армії, який в цілому тяжів до білих; війська Директорії УНР. Також у Катеринославі залишались деякі німецько-австрійські частини, які тримали нейтралітет, прагнучи безперешкодно виїхати на батьківщину. Після відставки гетьмана місцеві більшовики спробували перехопити ініціативу у прихильників Директорії і скликали на 21 грудня у Зимовому театрі (теперішній імені Горького) засідання ради депутатів. Українська влада заборонила це зібрання, більшовики відповіли закликами до страйку. Сприйнявши це як спробу заколоту, українці розгромили всі комуністичні осередки та штаби, арештувавши чи вигнавши з міста їх активістів. Натомість більшовики залишили за собою контроль Нижньодніпровська, Кам'янського і Новомосковська, робітничих передмість Катеринослава [2, с. 43]. До 26 грудня власті УНР спромоглися також роззброїти залишки німецько-австрійської залоги і вигнати з міста 8-й корпус, який пішов на південь на з'єднання з Добровольчою армією білих. Більшовики у контрольованій ними зоні нараховували максимум до 500 бійців, щоправда, у самому Катеринославі вони залишили організоване підпілля. Українських же вояків у губернському місті було близько 3-4 тисяч. Бажаючи встановити свою владу у Катеринославі і не маючи для цього достатніх сил, більшовики вирішили домовитися з махновцями. 26 грудня у Нижньодніпровську зібралось союзне військо, у складі якого було понад 400 більшовиків, 200 есерівських повстанців і близько тисячі махновців [2, с. 43]. За іншими даними, союзники махновців перед наступом на Катеринослав налічували 800 повстанців із прокомуністичних загонів Лівобережної Катеринославщини, 400 катеринославських робітниківбільшовиків та 200 бійців групи місцевих лівих есерів та анархістів [12, с. 72]. Більшовицький губревком запропонував загальне військове командування Н. Махну, а сам претендував на роль вищої політичної інстанції. Немає підстав думати, що Махно спокусився на посаду чи що його штабісти не мали власних розроблених планів. Махновці не були сліпим знаряддям політики місцевих більшовиків. Ще в середині грудня, під час переговорів у Катеринославі з отаманом УНР Г. Горобцем, вони переконались у наявності в місті значних арсеналів, складів, великої кількості гармат тощо. На оволодіння цими скарбами завжди голодні на зброю махновці і розраховували, адже селянським повстанцям влада над містом була ні до чого. Представник Махна у більшовицькому губревкомі О. Марченко вважав, що, захопивши Катеринослав на декілька днів, повстанці встигнуть виконати свій план і переправити на лівий берег Дніпра всю наявну у місті зброю [2, с. 43]. Вони мали поспішати ще й тому, що розвідка доносила про просування на Катеринослав залізницею від Кременчука чисельного корпусу січових стрільців. О п'ятій годині ранку 27 грудня по залізничному мосту з Нижньодніпровська до Катеринослава рушив черговий робочий потяг. Але під виглядом робітників у ньому їхав махновський авангард, перед яким було поставлено задачу захопити залізничний вокзал і річкову пристань, що знаходились поблизу мосту. В авангарді був гуляйпільський загін на чолі з самим Махном. За ним двома ешелонами просувався загін повстанців на чолі з С. Каретниковим. Дві роти більшовицького Новомосковського радянського полку перетнули міст пішки одночасно з ешелонами. На правому березі вони мали повернути праворуч і вздовж Дніпра наступати на робітниче передмістя Кайдаки [2, с. 43]. Задачу наступаючим полегшило те, що вояки Директорії почувалися безпечно після встановлення у місті свого правління і через різдвяні свята. Тому застава на мосту була захоплена зненацька і мовчки роззброєна. Перший махновський потяг підійшов до т. зв. військової платформи вокзалу, і авангард, зчинивши стрілянину, прийнявся за справу. Вокзал, привокзальна площа, найближчі вулиці були захоплені за лічені хвилини. Вояки-українці розбігалися фактично без бою, і махновці вже на вокзалі у якості перших трофеїв захопили 20 кулеметів і 4 трьохдюймові гармати [2, с. 44; 6, с. 364, 365]. Підійшли ешелони Каретникова і за сигнальною ракетою повстанці почали атаку на центр міста вздовж центрального проспекту. Більшовицькі роти, згідно з планом, повели наступ в інший бік. Щоправда, П. Василюк, який у цей час був начальником політичного відділу штабу республіканських (УНР) військ Катеринославщини, стверджував, що Панченко, командир 2-ї роти Новомосковського радянського полку (отже, вважався більшовиком, а не махновцем), після переходу залізничного мосту повів свій підрозділ на зачистку вулиць, які знаходилися між Дніпром і центральним проспектом [3, с. 86, 87]. Це означає, що принаймні якась частина більшовицьких військ брала участь у боях за центр Катеринослава. Василюк також згадував, що вже о сьомій ранку 27 грудня республіканці відбили першу атаку супротивника на готель "Асторія" (причому автор спогадів вважає, що це були саме більшовики), де знаходився головний штаб місцевих військ Директорії. Нібито внаслідок контратаки українці відкинули супротивника ледь не до вокзалу. Тоді Н. Махно особисто телефоном викликав на допомогу озброєних робітників Брянського заводу [3, с. 86, 87]. Інший важливий бій відбувся того ж дня у районі Клубної вулиці, до якої махновці та, як підкреслює П. Василюк, більшовики дісталися під час другої атаки. Наступаючим вдалося захопити приміщення Англійського клубу і встановити на дахах сусідніх будинків кулемети. Під час контратаки республіканських вояків на чолі з отаманом А. Гулим-Гуленком махновці і більшовики відійшли з Клубної вулиці, навіть кулемети не допомогли [3, с. 86, 87]. Проте незабаром махновці перейшли у наступ, змушуючи супротивника відступати у нагірну частину міста. У цілому бій тривав протягом двадцяти годин, тобто до глибокої ночі 28 грудня. Після недовгої паніки українські вояки організували більш серйозний опір [2, с. 44]. Впродовж 27 грудня вони повільно відходили з центру у нагірну частину міста, перестрілюючись з наступаючими махновцями. Надвечір місто було поділено: союзники контролювали центральну підгірну його частину, українські вояки - нагірну. Тоді Махно поділив своє військо: гуляйпільський загін був відправлений у західну частину міста на допомогу ротам більшовиків (можливо, він не хотів, аби більшовики контролювали бодай би один район міста), бійці Каретникова контролювали центр з вокзалом. Протягом дня в місті відбувались доволі цікаві події. Махновці звільнили з в'язниць усіх арештантів, у тому числі кримінальних злочинців, як жертв режимів. Одразу почались грабунки, які у народній пам- 'яті надовго були пов'язані саме з махновцями, хоча Махно офіційно забороняв своїм бійцям грабувати катеринославців і навіть розстрілював спійманих крадіїв. 30 грудня союзники видали "Бюлетень № 1 Катеринославського губернського Військово-революційного комітету", в якому Н. Махно особисто звернувся до населення і вояків з категоричним проханням не брати участь у "контрреволюційній вакханалії". Головнокомандуючий союзними силами, зокрема, сповіщав: "Аби припинити цей розгул розпусти, що здійснюється безчесними людьми, які ганьблять усіх чесних революціонерів…, я іменем партизанів усіх полків оголошую, що всілякі пограбування, розбій та ґвалт ні в жодному разі допущені не будуть… Кожний злочинець, який здійснив злочин взагалі і зокрема під іменем махновців чи інших революційних загонів…, буде нещадно розстрілюватися…" [4]. У відповідь були підпалені торговельні ряди Озерного базару, що, звичайно, ще більше дестабілізувало ситуацію. Махно, недовго думаючи, конфіскував решту краму, зробивши базар своєю "продовольчою базою" [2, с. 44]. Здобиччю махновців також стали міські банки, державні установи, склади, арсенали. Поки тривав бій, вони не могли організувати правильний і безперервний вивіз трофеїв, але безперечно, що перші вантажні роботи почались ще 27 грудня. Під вечір першого дня українські вояки вкотре спробували контратакувати, розпочавши гарматний обстріл центру. Махновці втяглися у перестрілку, водночас повівши наступ на гарматні позиції супротивника. Значна артбатарея директорійців (16 гармат) добровільно перейшла на їх бік, відкривши вогонь по своїх. (Хоча учасник тих подій, більшовик-залізничник Д. Годін, свідчить, що "перший гарматний постріл по петлюрівському штабу" пролунав 27 грудня "ранком з військової платформи ст. Катеринослав" [6, с. 364, 365]). Українські стрільці відступили на західну окраїну Катеринослава, намагаючись залишити під контролем станцію Діївка [2, с. 44]. Пізно вночі 28 грудня бій нарешті вщух. Наступного дня союзники займались кожен своїм. Махновці, виставивши заслони на західному напрямку, продовжували звозити трофеї на вокзал, завантажуючи потяг. Більшовики, потихеньку перезатвердивши губревком таким чином, щоб у його складі не було ані махновців, ані есерів, продовжили озброювати заводські робочі дружини [2, с. 45]. Слід сказати, що довгий час історики від компартії переконували, що ці дружини катеринославського пролетаріату створювалися саме більшовиками, отже, ними контролювалися і використовувалися. Наразі існує думка, що ініціаторами створення робітничих дружин були не більшовики, а самі робітники, можливо під впливом популярних серед місцевого пролетаріату меншовиків та правих есерів [12, с. 74]. Робили вони це для того, аби захистити свої заводи і житлові квартали від мародерства і грабунків. Більшовики приписали цю заслугу собі, аби не ставилось під сумнів їх право "першої ночі" відносно катеринославського пролетаріату. Про те, що робітничі дружини були не об'єктом, а суб'єктом місцевої політики, переконливо свідчать подальші події. 30 грудня взаємна нещирість союзників нарешті дала свої сумні результати. На прохання есерів Махно почав вимагати, аби більшовики реорганізували губревком на більш справедливих представницьких умовах. Більшовики відмовились, продовжуючи озброювати заводські дружини. Махно, сконцентрувавши увагу на виконанні власного плану, особливо і не наполягав, але, як пізніше був змушений визнати, такий розлад негативно вплинув на бойовий дух бійців на позиціях. Катастрофа сталась 1 січня, коли з боку Діївки увійшли українські січові стрільці отамана Р. Самокишина, розпочавши новий гарматний обстріл міста. Махновські і більшовицькі заслони фактично не чинили опору, хутко відступаючи у центральну частину міста. Махно спробував організувати відступ через міст на лівий берег, але несподівано у спину вдарили робочі дружини, намагаючись взяти під контроль міст і відрізати махновцям шлях до відступу. Виявилось, що самопризначений більшовицький ревком фактично не мав над робітниками контролю: пролетарі стріляли у спини як махновцям, так і більшовикам. Катеринославський пролетаріат, як видно, на цьому етапі волів домовлятися з Директорією. До речі, Д. Годін засвідчував, що більшовики (поза сумнівом малися на увазі їх місцеві керівники) залишили місто завчасно [6, с. 364, 365]. Махно особисто очолив прорив до мосту. Внаслідок на лівий берег змогли перейти нечисленна повстанська кавалерія, тачанки і два ешелони з піхотою. Вдалося також провести потяг із трофейною зброєю. Але більша частина махновців була відрізана від переправи і, притиснута до Дніпра, змушена форсувати ріку по кризі, розбитій вибухами снарядів. Січові стрільці та бійці робочих дружин розстрілювали їх темні силуети, чудово помітні на білому тлі. Таким чином, у самому місті і на кризі Дніпра в цілому загинуло тільки махновців 600 душ [2, с. 46]. За іншими даними, вирватися з Катеринослава вдалося всього 200 повстанцям [20, с. 128]. Стрільці миттєво захопили міст і загрожували Нижньодніпровську. Н. Махно особисто зі станції Пост-Амур у телефонному режимі керував евакуацією з Нижньодніпровська махновського ешелону зі зброєю. На жаль для повстанського командира, ешелон з махновською піхотою наштовхнувся вночі на свій же броне потяг [6, с. 364, 365], а ешелон зі зброєю був заблокований ворожими до махновців залізничниками. Розчарований Махно залишив більшовиків у Нижньодніпровську і повів рештки свого війська на Синельникове, сподіваючись зупинити січових стрільців там. Другий шанс увійти до Катеринослава випав махновцям вже наприкінці січня 1919 р. Махновські формування під шаленим тиском білих були змушені залишити свої базові райони у Бердянському, Маріупольському повітах та південній частині Олександрівського. І хоча протягом 23?25 січня повстанцям вдалося взяти під контроль Олександрівськ, Іларіонове та Нижньодніпровськ, потіснивши звідти війська УНР, у протистоянні з білими вони програвали, у зв'язку з чим великі надії покладалися ними на війська Червоної армії, що входили якраз на територію Катеринославської губернії з боку Харківщини. Очевидно, що перші контакти махновців з наступаючими від Харкова вздовж залізниці підрозділами червоних відбулись на дільниці Лозова - Синельникове [2, с. 64]. 21 січня 1919 р. авангард червоних військ під командою П. Дибенка увійшов у Синельникове, де знаходилась махновська залога. Офіційні переговори відбулись 26 січня у Новомосковську. Махновці погоджувалися влити свої формування до групи військ Дибенка і допомогти боротися проти частин Директорії, а Дибенко гарантував їм допомогу військами і зброєю проти білих. Поки у Новомосковському йшли переговори представника махновців О.Чубенка з Дибенком, війська останнього просунулись на південний захід і зранку 24 січня увійшли в Іларіонове та Нижньодніпровськ. Ставала можливою атака на Катеринослав, але у червоних бракувало для цього власних сил. Тому до штурму було вирішено залучити махновців. Проте війська отамана Директорії Самокишина спробували у ніч на 25 січня вибити супротивника із Нижньодніпровська [10, с. 279], насамперед для того, аби захистити єдину переправу через Дніпро - залізничний міст. Підрозділи махновців (на жаль, про їх чисельний склад і командирів можна говорити тільки гіпотетично) очевидно посилили червоних у боротьбі за Нижньодніпровськ [2, с. 66]. Джерела інформації містять суперечливі дані про день входження більшовицько-повстанських військ у Катеринослав. Ю. Митрофаненко та Т. Цимлякова, посилаючись на документи радянських збірок "Гражданская война на Екатеринославщине" та "Гражданская война на Украине. 1918?1920" (т. 1, кн. 2), переконують, наприклад, що вже "26 січня о 15 год. Катеринослав було захоплено більшовицькими військами" [10, с. 279]. Проте, за даними В. Білаша, що пізніше був начальником штабу махновської армії, штурм губернського центру червоними та махновцями розпочався тільки у ніч на 27 січня [2, с. 66]. Друга версія, на наш погляд, є більш переконливою. В цілому вирішальний бій за губернське місто розвивався таким чином. У ніч на 27 січня значні сили повстанців (махновців, можливо, й інших; за деякими даними, участь у штурмі брав анархістський загін М. Никифорової [12, с. 82]) атакували залізничний міст, відволікаючи на себе основні сили оборонців. Західніше, вище за течією Дніпра, ймовірно, у районі тодішнього села Кам'янка, по кризі перейшли ріку частини червоних [2, с. 66], можливо у декількох місцях водночас, аби не дозволити військам УНР сконцентрувати тут достатні для оборони сили. Наступаючі червоні, вочевидь, мали намір перерізати залізничну лінію Катеринослав - П'ятихатки, аби замкнути кільце оточення і не дати можливості захисникам отримати підкріплення. Важко сказати, хто із союзників відіграв вирішальну роль у цій баталії, проте оточити українських вояків у місті червоні з махновцями не змогли. Повстанці у жорстокому протистоянні змогли взяти залізничний міст і розпочати наступ на центр Катеринослава. Тільки наступного дня, коли українські вояки відступили на Верховцеве і Кременчук, губернський центр перейшов під контроль червоних. Махновцям, як і дотепер, місто не було потрібно, тому вони не брали участь в урочистих парадах переможців, а того ж дня перекинули всі свої сили звідси південніше, на лінію протистояння з білими. Утретє махновці увійшли до Катеринослава у липні 1919 р. Як відомо, наприкінці травня 1919 р. білим вдалося прорвати фронт червоних і махновців у Донбасі і розпочати широкомасштабний наступ углиб України. На кінець червня фронт відсунувся до Дніпра. 30 червня козаки генерала А. Шкура захопили Катеринослав. Кримська армія червоних, яка завдяки махновцям встигла вийти з Криму, того ж дня була реорганізована у Кримську дивізію, командиром якої був Дибенко, а його заступником - І. Федько. Основна маса махновських частин, але без Махна та його найближчого оточення, увійшла до складу саме цієї дивізії. На початку липня Дибенко наказав заступникові відвоювати у білих Катеринослав, для чого виділив два махновські полки - піхотний Т. Вдовиченка та кавалерійський В. Куриленка. 15 липня Федько атакував губернське місто одночасно від Сурсько-Литовського, Краснопілля та Сухачівки силами двох махновських і кількох червоноармійських полків. Частини червоних не витримали контратаки білокозаків ще на підступах до міста і почали панічно відступати. Лише махновці, які змогли увійти до міста, витримали кілько годинний бій у південному передмісті (по Сурському шляху). Зрозумівши всю безперспективність подальшої боротьби, Куриленко і Вдовиченко вийшли з міста, вишикували свої полки в степу у каре і, відбиваючи вогнем і багнетами кінні атаки козаків, у повному порядку відступили до Михайлівки (суч. Сурсько-Михайлівка) [2, с. 275]. Четверта, п'ята та шоста появи махновців у Катеринославі мають відношення до масштабного протистояння українських повстанців з білими у Нижньому Подніпров'ї протягом жовтня?грудня 1919 р. Після прориву денікінського фронту під Уманню наприкінці вересня 1919 р. махновська армія трьома колонами вирушила у південно-східному напрямку, пробиваючись до своїх базових районів у Північному Приазов'ї. 1-й корпус Революційної повстанської армії України (махновців) (далі РПАУ(м)) під командою О. Калашникова кінцевим пунктом свого маршруту мав Катеринослав. З певних причин частини корпусу ще на марші виявилися розпорошеними. Першим до Катеринослава з правобережного боку підійшов 13-й піхотний полк на чолі з П. Лашкевичем. 9 жовтня полк зайняв Сурсько-Литовське, але на підході до самого Катеринослава наштовхнувся на сильний опір супротивника. Не маючи достатніх сил прорвати оборону білих, Лашкевич взяв місто в облогу, очікуючи підкріплень [2, с. 315]. Основні сили махновців перейшли на лівий берег південніше, у Кічкасі. Звідти, від Олександрівська, 2-й піхотний полк 1-го корпусу повів наступ на Синельникове, прагнучи оточити Катеринослав зі сходу. 6 жовтня полк зайняв Софіївку і Михайлово-Лукашеве і з місцевими повстанцями атакував Славгород, де білі встигли організувати оборону. 10?11 жовтня сюди підійшов 1-й піхотний полк О. Клейна зі складу корпусу Калашникова, але Славгород залишався за білими. Тільки в середині жовтня повстанцям вдалося нарешті взяти містечко і, розвиваючи наступ, тимчасово захопити й Синельникове [2, с. 316]. Проте вже незабаром під контрударами білих махновці змушені були відходити з Лівобережжя. Відхід на Правобережжя був безглуздим без встановлення негайного контролю над Катеринославом. Лашкевич одержав категоричний наказ штабу РПАУ(м) взяти місто, яке оборонялося 4-ю зведеною дивізією білих і бригадою Державної варти, виключно силами свого полку. Протягом 21-25 жовтня Лашкевич безрезультатно атакував губернський центр [12, с. 203], отож, йому нічого іншого не залишалося, як застосувати військові хитрощі. Знаючи, що наближається базарний день, коли навколишні селяни везтимуть на катеринославські ринки свою продукцію, комполку вирішив скористатися цією нагодою і під виглядом селянських валок направити у суботу, 25 жовтня, у місто своїх бійців. Скориставшись дивовижною безпечністю оборонців, махновські диверсанти зайняли стратегічні позиції всередині міста і в певний час розпочали вбивчу стр |
