|
Пользователь
Регистрация: 09.02.2007
Сообщений: 210
Сказал(а) спасибо: 20
Поблагодарили 18 раз(а) в 12 сообщениях
|
Сыны обиженных отцов.
Вот сводка за 1922 г. по одесщине: "У Вознесенска появляется банда под экзотическим названием "Сыны обиженных отцов"...
(Финляндские тетради. Иван Савин (Саволайнен) 1922):
"…Недавно появилась новая (банда) «сыны обиженных отцов». Разъезжают по ночам в тачанках: специальность - охота за продналоговцами, тройками и пятерками. Поймают какого-нибудь хлебного агента... жестокость какая... вспорят живот и в окровавленных внутренностях оставляют записочку: «продналог выполнил»."
(Банды Махно, их рейды и действия на территории Донбасса. 1921 г. Архив СБУ Ф13 Д415 ЛЛ 537-551)
20.03.21: банда атакует и разбивает наголову отряд 6-го Трудполка под командой тов. Голодаева, высланный для ликвидации банды. Убивает 21 красноармейца, берет в плен 15 красноармейцев, 2 пулемета, заставляет отряд отходить на с. Михайловку (10-12 в севернее Бешево), после начинает движение на северо-запад, проходя Обильное – Марьевка (соответственно 15-20 в юго-восточнее и юго-западнее Юзово) В с. Марьевка банда, по сведениям агентуры, делится на 2 части. Первая под флагом «Сыны обиженных отцов» 60-80 сабель при 3-4 пулеметах идет снова на Покровское и Киреево, вторая - под командой Кожи – в 200 сабель при 7 пулеметах, преследуемая 37 кавполком 7 кавдивизии
В сентябре 1920 года в д. Красноселье, на базарную площадь прискакал со своими молодцами атаман Хмара и объявил митинг. На вопрос селян:
— «Хто ви такі?», Хмара напыщенно, «бия себя в грудь», кричал:
— «Ми ті, котрі вам скажуть: беріть що ви маете — граблі, вила, лопати та ХОДІМ комуну виганяти». А атаман Иванов, появившись в районе Верблюжки, ничего более содержательного не придумав, провозгласил:
— «Сини ображених батьків — геть більшовиків! [Годы борьбы. Сборник материалов по истории революционного движения на Зиновьевщине. Зиновьевск, 1927. стр.141. militera.lib.ru/h/kampfjaren/index.html]
Одним із найбільш відомих отаманів Херсонщини і Катерино-
славщини був Ф.Іванов, селянин з Криворіжжя. У 1920 - першій
половині 1921 рр. його окреме формування, як територіальний
відділ махновських військ, діяло на стику Катеринославської,
Миколаївської та Кременчуцької губерній, руйнуючи радянський
тил. З повстанцями Іванова діяли групи отаманів Гладченка,
Федоренка, Павловського.
(ДАХО. – Ф.Р. 1650. – Оп. 1. – Спр. 15. – Арк. 127.)
Літо 1921 р. стало часом справжньої катастрофи для махновщини. Приблизно наприкінці липня – на початку серпня загинув і Федір Іванов, але загін очолив його брат
Григорій.
Піком активності іванівців стала, як не дивно, друга половина
1921 р., час загального спаду повстанського опору в Україні.
Власті на рівні Постійної наради по боротьбі з бандитизмом при
Раднаркомі неодноразово приймали постанови про негайну
ліквідацію “банди” Іванова.
(ДАОО. – Ф.П. 2. – Оп. 1. – Спр. 1198. – Арк. 21.)
Проте всі ці плани зазнавали фіаско.
Спираючись на підтримку місцевого селянства, іванівці й не
думали складати зброю. Повстанські диверсії чергувалися із
чекістськими провокаціями, бої – з переслідуваннями, перемоги –
з поразками. Чисельність особового складу загону в цей час
коливалася від 45 до 120 бійців. Район бойових операцій
визначався трикутником Олександрія – Вознесенськ – Кривий Ріг.
Повстанцям допомагало антирадянське підпілля. Військовий
прапор формування прикрашав напис “Сини ображених
батьків”. (Соловей Д. Голгота України. Частина 1. Московсько-большевицький
окупаційний терор в УРСР між першою і другою світовою війною. –
Дрогобич: Відродження, 1993. – С.134.)
20 грудня 1921 р. в одному з боїв загинув Г.Іванов. У
подальшому загін очолювали отамани Гнибіда, Медведєв, Яків
Чорний, Свищ, але в пам’ять про загиблих братів повстанці
називалися іванівцями і надалі. Поступово втрачаючи підтримку
селян, яких цікавила не стільки політика, як власне господарство,
формування іванівців скоротилося до мінімуму, нараховуючи в
різні місяці від 8 до 20 бійців. Уникаючи боїв з великими
підрозділами повстанці робили ставку на диверсії, напади на
радянські установи, індивідуальний терор. Намагалися підтриму-
вати зв’язки з холодноярськими і таврійськими партизанами.
Поступове згасання махновського руху призвело до того, що
іванівці підпали під вплив української національної ідеології.
(Мєшков Д., Архірейський Д. Сини ображених батьків… – С.53)
Не маючи єдності, доброї організації, надійних і постійних джерел
постачання, підготовлених кадрів, повстанство втрачало надію на
остаточну перемогу і було приречене на поразку. Приблизно в
лютому 1923 р. органи ДПУ завдали чергового удару по
криворізькому підпіллю. Одночасно припинилася і повстанська
діяльність іванівців.
(Соловей Д. Голгота України. Частина 1. Московсько-большевицький
окупаційний терор в УРСР між першою і другою світовою війною. –
Дрогобич: Відродження, 1993. – С.134.)
Невелика кількість місцевих партизанів
приєдналася до своїх товаришів по зброї із загонів отаманів
Свища та Чорного Ворона, які продовжували боротьбу з
радянським режимом на території Таврії та Криму.
(Юрій Горліс-Горський- ХОЛОДНИЙ ЯР.Восьме видання, виправлене, доповнене.
Біографічні довідки про учасників Визвольної війни 1917 – 1920-х років,
про яких йдеться в романі "Холодний Яр")
ЛЮТИЙ (Черевик) Ялисей Степанович (?, с. Водяне Криворізького пов. Катеринославської губ. – 1933). Військовий діяч; командир 2-го Олександрійського полку, 1-го кінного полку Степової дивізії (1920), отаман повстанського загону "Сини ображених батьків" (1921 – 1922).
У повстанському русі щонайменше від 1919 року. Підпорядковувався отаманові Андрієві Гулому-Гуленку. Оперував у Катеринославській, Київській і Херсонській губерніях. Під час всенародного повстання влітку 1920 р. його полк, зокрема, звільнив ст. Лікарівку і "приймав" червоні потяги зі Знам'янки та Кременчука – з насильно мобілізованими до Красної армії, з автомобілями та мотоциклами тощо. Наприкінці 1920-го і на початку 1921 року Лютий – найближчий співробітник Костя Пестушка (Блакитного). 9 травня 1921 р. Лютий перебував разом з отаманом, коли через зраду колишнього повстанця Кравченка будинок, де вони знаходилися, було оточено червоними. Цей день виявився фатальним для Костя Степового-Блакитного. Лютому ж вдалося врятуватися.
1922 року відділ Лютого нараховував 70 кавалеристів, які діяли переважно п'ятірками на території трьох губерній: Катеринославської, Миколаївської та Кременчуцької. Чекісти з прикрістю для себе зазначали, що серед населення Лютий "користується великим авторитетом". На жаль, через його довірливість було розкрито Холодноярську організацію. Після поразки Визвольних змагань зумів легалізуватися. За твердженням Юрка Степового (Федора Пестушка, молодшого брата Костя Пестушка), Я. Лютий, змінивши прізвище, влаштувався працювати на Харківському механічному заводі, згодом став технічним директором ХМЗ. 1933 року під час партійної чистки був викритий та арештований.
|
Линейный вид
