Новые статьи В.Н. Чопа

[Сергей Шведов]

Володимир Чоп

МАХНОВСЬКО-ПЕТЛЮРІВСЬКИЙ АЛЬЯНС

(вересень 1919 р.) ( продовження)

А союзу Х.Шпоти, Ф.Щуся і Г.Кузьменко таки було під силу скинути Н.Махна з посади, принаймні в умовах вересня 1919 р. Безсумнівно головну роль в цій змові відігравала фігура Ф.Щуся. Феодосій (його ще часто помилково іменують Федором) Щусь /1893-1921/ був найбільш відомим після Н.Махна командиром РПАУ/м/ і своєрідним збірним образом махновця, що відзначався хоробрістю, жорстокістю і, що досить дивно, мав репутатцію людини особисто відданої Н.Махно. Ф.Щусь завжди намагався триматися автономно так як був уродженцем с. Велика Михайлівка (Дібрівка) і не входив в головні махновські земляцтва: гуляйпільське і приазовське. При цьому Ф.Щусь був явно здатний на антимахновські акції. Якщо вірити В.Білашу, восени 1918 р. Ф.Щусь, по завданню махновських командирів, таємно згвалтував тодішню “дружину” Н.Махна – телефоністку Тіну, що занадто відволікала Батька від роботи і примусив її покинути табір махновців73.
Задуми змовників згідно логіки подій спрямовувалися на те, аби РПАУ/м/, замість запланованої рівноправної сторони угоди просто увійшла б у склад армії УНР, як підпорядкований їй підрозділ. Цілком зрозуміло, що обпікшись на подібних стосунках з Червоною Армією, Н.Махно став би пручатися подібному результату переговорів. Суверенність руху ставала для нього одним з найважливіших принципів, а ілюзій стосовно кар’єри анархіста в державній армії він не плекав ніколи. Ось для цього і знадобився Ф.Щусь74. Прибирання Н.Махна не обов’язково повинно було мати форму убивства. Верхівка руху мала достатньо сили і впливу, аби змістити командуючого з посади законним демократичним шляхом. Після вигнання РПАУ/м/ з Запорожжя авторитет Н.Махна серед повстанців явно підупав. Але відставці не судилося статися. Всі можливості були втрачені, так як Н.Махно десь в другій декаді вересня 1919 р. дізнався про змову75. Напевно спрацювала організована ним напередодні армійська контррозвідка. З подальших дій Н.Махна можна визначити, що відомості про змову було вкрай поверхневим. Ні конкретних задумів, ні ймення учасників він не знав. Дружину і Ф.Щуся непідозрював до самої смерті, хоча від природи був підозрілий. Цілком зрозуміло, що після випадку з Н.Григор’євим Н.Махно повинен був виявляти особливу чутливість до змов, а малопоінформованість давала простір фантазії.
Відносно потенційних змовників ніяких репресивних заходів здійснено небуло. І.Тепер пише, що після того, як Н.Махно виявив їх плани він легко вивів “українських націоналістів” з руху76. Конкретно відомо, що подібна доля спіткала Х.Шпоту, та і то невідразу. Дочекавшись розв’язки подій, Н.Махно зміг вивести Х.Шпоту із складу Військової революційної ради. Подальша його доля маловідома. Мається тільки повідомлення В.Білаша, що на 1930 р. він був ще живий77, що автоматично означає те, що в 1919 р. Н.Махно йому віку не вкоротив.
Спроба організації антимахновської змови привела “українську” групу до цілком протилежних результатів. Вона стала головною причиною переходу махновців на антипетлюрівські позиції і випуску відповідної відозви. Більше того Н.Махно вирішив відповісти ударом на удар, а саме, організувати спробу замаху на життя С.Петлюри.
Друга декада вересня 1919 р. це рубіж у відносинах Н.Махна і С.Петлюри, і на рівні особистостей, і на рівні політичних рухів, коли були втрачені останні краплі довіри надбані ціною великих втрат. До цього бажання вступити в договірні відносини з УНР мало основою реальні надії на союзництво і витікаючі з нього політичні вигоди. Тепер же Н.Махно вирішив довести справу до кінця, але вже з цілком іншою метою. Союз ставав для нього не більше чим віроломною витівкою, фіналом якої планувалася смерть С.Петлюри і спроба захопити контроль над його військами, принаймні над якоюсь їх частиною. Гра коштувала свічок. У випадку невдачі махновці мало що втрачали, а виграти могли багато чого.
20 вересня 1919 р. на станції Жмеринка угода була підписана. З боку УНР головним отаманом С.Петлюрою і командуючим київською групою військ, генералом Ю.Тютюнником. З боку РПАУ/м/ армійським скарбником і “дипломатом” О.Чубенком і завідуючим культурно-просвітницьким відділом ВРР РПАУ/м/ В.Воліним. Вірний традиціям недовіри, Н.Махно на підписання договору не приїхав.
22 вересня 1919 р. відбулося засідання кабінета народних міністрів УНР на якому С.Петлюра виступив із доповіддю: “Про становище на денікінському фронті”. Після її обговорення уряд Директорії прийняв рішення “про необхідність об’єднання всих українських національних сил для рішучої боротьби проти окупації військами Денікіна території України”78. Цю постанову можна вважати непрямою ратифікацією урядом УНР союзу з махновцями і визнанням останніх “українською національною силою” доречі теж.
Проте договір виявився “таємним”, про нього не оголошувалося офіційно і його тексти не були опубліковані. Подібний характер угоди не передбачався сторонами, це результат подій, що сталися після підписання угоди. Враховуючи їх, публікація угоди виставляла сторони в поганому світлі, на кшалт людей, які однією рукою вітають один-одного, а іншою стискають заховані за спиною ножі. Тому текст договору був надійно захований в архіви, так що оригінал невідомий і по сьогоднішній день, щоправда ніхто його особливо і не шукав. Більше того, двадцять років потому Л.Винарь в друкованому органі ОУН взагалі писав, що ніякої угоди махновців з петлюрівцями ніколи не було і бути не могло79, а почерпнуті з радянських джерел відомості про неї є зфальшованими.
Але відомості про неї виявилися почерпнутими не з радянських, а з махновських джерел, а з 1953 р. з’явилися і інші згадки про цю угоду які доскіпливому досліднику не можна ігнорувати. Перекази змісту даної угоди в різних джерелах зроблені на базі спогадів людей безпосередньо ознайомлених з його змістом.
На сьогоднішній день можлива тільки наближена реконструкція основних положень угоди. Г.Кузьменко в старості згадувала, «що договір… про перемир’я укладався, аби… не проливати української крові”80. Обидві сторони зберігали повну самостійність засновану на принципі “військового нейтралітету” – говорить П.Аршинов81. “Обидва боки зобов’язувались вести боротьбу з генералом Денікіном” – повідомляє В.Білаш82, “до повного знищення білих” – додає більшовицьке донесення83. Не посилаючись на першоджерело (напевно все той же Р.Купчинський – В.Ч.) професор В.Дубровський запевняє, що у випадку перемоги УНР зобов’язувалася виділити махновцям територію для будівництва “вільного радянського ладу”84.
Пункти договору, що торкалися безпосередніх армійських заходів досить докладно викладає В.Білаш85:
1) махновці зобов’язуються узгоджувати свої оперативні плани із штабом головного отамана армії УНР;
2) РПАУ/м/ отримає боєзапаси і спорядження від армії УНР;
3) махновські хворі і поранені розміщаються в петлюрівських лазаретах, де вони повинні отримати відповідне лікування;
4) для дислокації РПАУ/м/, в данний момент, відводиться територія шириною в 40 і глибиною в 60 верст;
5) пропаганда махновської ідеології за межами виділеної території забороняється.
Багато які з пунктів угоди викликали довгі суперечки. Під час перемовин В.Волін постійно відстоював вимогу дозволу на свободу пропаганди: махновської серед петлюрівської і петлюрівської серед махновців, але С.Петлюра настояв на відмові цій пропозиції і неспроста. В тодішньому стані армії УНР вже проглядалися зародки їїмайбутнього розпаду. Справа була не тільки в частих випадках захворювання тифом при відсутності відповідних медикаментів, просто в армії почався процесс масового “полівіння”. Він дасть себе знати, наприклад, через відділення від армії частин отамана О.Волоха, що перейде на бік “боротьбистської” самостійної Червоної армії86. Крім цього в денікінський тил підуть частини під командуванням Я.Огія і К.Матяша87. Кинувши фронт, вони восени 1919 р. будуть шукати союзу з махновцями. Коливався відносно такого рішення і Ю.Тютюнник, той хто стояв поряд з С.Петлюрою підписуючи угоду з махновцями88.
Махновці надіялись прихилити на свій бік солдатську масу союзника. Їхня агітація вже проводилася і до зустрічі в Жмеринці, правда без особливих успіхів. Про посилене дезертирство від петлюрівців до махновців пише один лише М.Герасименко, але це непевне джерело89. Можливо якесь дизертирство і було, скоріше викликане тим, що взимку 1918-1919 р. петлюрівцям вдалося провести мобілізацію з цілому ряді махновських місцевостей і тамтешні некрути хотіли повернутися до своїх і в свої місця, а не тупцювати взад-вперед по Правобережжю.
Витіснені з рідних земель, знекровлені боями махновці не могли викликати до себе особливу повагу з боку рядових армії УНР. Старшини ж трималися насторожено, пам’ятаючи пр долю григор’євців. Галичани повертали махновцям їх газети, вказуючи на те, що призначена для українських селян преса надрукована на чужій для них, московській мові90.
Суперечки затягнулися і у відповідь на махновські прохання про виділення боєприпасів. Допомогу обіцяли подати ще в липні, але так нічого і не прислали. С.Петлюра вказував на нестачу боєприпасів для власних потреб. Врешті-решт вдалося досягти компромісу. Махновцям передавалося безкоштовно 125 000 набоїв і ще 525 000 купувалися ними за 50 000 золотих карбованців91. Отримавши 700 000 патронів махновцям тепер було чим зарядити свої кулемети, хоча б на один раз. Доставка зброї почалася відразу ж. Петлюрівська “розумна політика”, скоріше за все, досягла бажаного лише в одному випадку, денікінці залишилися в повному невіданні, щодо їх союзу з махновцями. І коли генерал Я.Слащов здійснював заходи для припинення доставки до махновських позицій військових вантажів, то скоріше був схильний приписувати їх появу підступності Франції, яка на словах підтримувала “добровольців”, а насправді через Польщу і “Петлюру” харчувала зброєю Н.Махна92. Версія відносно того, що це спорядження було куплено махновцями у С.Петлюри, який в свою чергу наміняв його за цукор у румунів у розрахунок не приймалася взагалі.
Питання про долю поранених і хворих махновців, а також частини біженців, що були передані на догляд петлюрівцям надзвичайно цікаве і малодосліджене. Російський історик О.Шубін в кількох своїх публікаціях93, говорить, що С.Петлюра “пізніше віддав обоз з пораненими Денікіну в порушення договору”. Але, по-перше, як вже відомо обоз уже був розформований. По-друге, О.Шубін не посилається на джерело в цій дуже важливій тезі. По-третє, живих-здорових махновців з цих обозів трохи пізніше, в жовтні 1919 р., в петлюрівському тилу, зустрічали такі авторитетні люди як український поет В.Сосюра94 (в Кам’янці-Подільському), та прозаїк Б.Антоненко-Давидович95 (у Гайсині). Частина махновців з уманських госпіталів справді потрапили в руки денікінців. Останні, наприклад, зарубали пораненого помічника голови ВРК Гуляйпільського району Яковлєва-Когана96, і, взагалі, за свідченнями В.Воліна ходили по госпіталям і приватним квартирам “шукаючи поранених, аби прикінчити їх”. Але пошуки ці були недовгими. Вже на слідуючий день махновці вибили денікінців з Умані і частина поранених явно вціліла.
Окрім цього є дані, що поранені махновці були відправлені в госпіталі Винниці, Жмеринки, Проскурова та інших містечок в кількості 3000 чол.97 Примітимо, що це були далеко не всі поранені і хворі махновці, адже як уже згадувалося, П.Аршинов говорив про 8000 потребуючих допомоги. Залишилися тільки ті, хто забажав це зробити, або знаходився справді в тяжкому стані. До честі петлюрівців скажемо, що вони прийняли всих потребуючих допомоги, без будь-яких обмежень. Г.Кузьменко згадувала, що перед розміщенням хворих з С.Петлюри взяли чесне слово відносно їх подальшої долі98. С.Петлюра слово дав, але з обмовкою про те, що одужавші махновці повинні будуть вступити до лав армії УНР, якщо махновських частин поблизу не виявиться99.
Так, в першу чергу, поранених розташовували в уманських госпіталях. Заходи, що своєрідно зкріпляли угоду намагалися обрядити в святкову форму. На площі весь час грав махновський оркестр. Грав всю революційну музику підряд, навіть “Інтернаціонал” який цілком логічно можна було вважати ворожим гімном. Члени більшовицького підпілля вчувши його, навіть подумали, що в місті знову встановилася радянська влада.
Але почуття полегшення у махновців не було. Своїх товаришів вони віддавали в чужі руки, в тривожній обстановці, того і дивись прямо у ворожі пазурі. Уманські лікарі наслухались в цей день стільки страшних погроз, що запам’ятали його надовго100. Більшовицькі свідки вказували на напруженість стосунків, видимість взаємної недовіри союзників101.
Володимир Щуровський (1900-1969) – лікар, що у вересні 1919 р. був шефом санітарної бригади УГА, згадував, що махновцями були заповнені всі лікарні Жмеринки, так що власних хворих, що також надходили доводилося розташовувати в приватних житлах102. Вимоги відповідних умов лікування були багато в чому умовними, означаючи скоріше рівність догляду за пацієнтами. В зв’язку з епідеміею тифу, що саме починалася умови в армійських госпіталях стали просто нестерпними. Та сама Жмеринка невдовзі перетворилася на “місто недуги і смерті”. Кожен день додавав у середньому 2000 нових хворих. Хінину і дезінфікуючих засобів небуло. Хворі лежали покотом на долівці і в коридорі. Воші повзали по людях, стінах, віконним рамам103. Антанта, орієнтуючись на перемогу А.Денікіна, заборонила місії Міжнародного Червоного Хреста постачати гуманітарну допомогу в райони дислокації воєнних частин Директорії УНР104. Тепер зрозуміло чому петлюрівські махновці крали курей в с.Хейлово Липовецького повіту Київської губернії105. Після загальної поразки українських армій 1920 р. жителі лазаретів, які залишилися в живих, були інтерновані в тепер вже польській Галичині106.
Окрім пунктів угоди союзники домовилися про скорий наступ на ворога. 21 вересня 1919 р. по РПАУ/м/ було оголошено Наказ № 18, виданий в с.Текучому, що вимагав прийняти заходи до невідкладної підготовки частин для контрнаступу по всьому фронту разом з військами УНР, “що готуються до цього в самому найближчому часі”107. Згідно повідомленню П.Аршинова махновці зконцентрувалися на ділянці близько 19 верстов квадратних поблизу вище вказаного села108. Вони явно готувалися до прориву. Але не так все сталося як гадалося. Спочатку їх випередили.
На слідуючий день, 22 вересня 1919 р., сталася чергова ганебна подія в історії УНР. Денікінці несподівано почали наступ на українському фронті. Республіканці такої жвавості від них явно не чекали, так як денікінські війська поступалися українським чисельністю. Керівництво УНР в черговий раз виявило свою політичну безпорадність незмігши навіть вчасно проголосити денікінцям війну. На подібний крок не давав своєї згоди диктатор ЗУНР Є.Петрушевич. Нерозуміючи як їм слід діяти в подібній ситуації підрозділи армії УНР майже панічно почали відступати в тил, кинувши і свої старі позиції, і своїх союзників-махновців напризволяще. Потім згадали. РПАУ/м/, як виявляється, була приписана до військ УНР в односторонньому порядку. Саму її про це, схоже, ніхто навіть не повідомив, або не встиг цього зробити. По паперах армія Н.Махна входила до Центральної армійської групи генерала А.Кравса. 23 вересня 1919 р. нове махновське начальство наказало їм вступити в бої з денікінцями і з півдня зайняти м. Білу Церкву109. Навряд, що махновці отримали цей наказ, але якщо і отримали то сприйняли його не інакше як витончене знущання.
В цей же день, 23 вересня 1919 р., С.Петлюра поїхав до Умані для зустрічі з Н.Махном. В.Волковинський запевняє, що ця зустріч повинна була відбутися 26 вересня110, але цьому заперечують всі інші джерела, наприклад П.Аршинов111, В.Білаш112 і, нарешті, Щоденник Начальної команди УГА, який конкретно свідчить про те, що 26 вересня 1919 р. Умань вже була зайнята денікінськими військами113.
Ініціатором зустрічі, якщо вірити В.Волковинському виступив Н.Махно114, що цілком відповідало його змовницьким настроям. Термінове засідання штабу РПАУ/м/ вирішило, що звір біжить прямо на ловця і момент для ліквідації чергового союзника більш чим підходящий. Доречі зазначимо, що рішення махновського штабу стосовно убивств політичних конкурентів виносилося на основі загального голосування. Пропозицію на голосування виніс колишній кубанський козак, дезертир і анархо-комуніст Іван Долженко. На відміну від випадку з Н.Григор’євим ніхто з членів штабу РПАУ/м/ не те що був проти, а навіть не утримався115. Виносячи подібні рішення махновці шукали виправдання своїм діям через запевнення, “що Петлюра все таки веде переговори з денікінським командуванням щодо розгрому Махно”. Недивлячись на посилання про “достовірні джерела” (включаючи і розповіді самого Н.Махна) їм, скоріше за все, просто дуже хотілося, аби все було саме так. Основним аргументом відносно зради петлюрівців були донесення махновської розвідки про те, що кілька денікінських підрозділів стоять в тилу махновців, на заході. Вони могли пройти туди лише по території зайнятій петлюрівцями, тобто з їх допомогою, принаймні, з відома останніх. Припустити, що це сталося не умисно, а просто через притаманну українським військам і політикам неймовірну безвідповідальність і тюхтійство, було занадто, навіть для махновців.
Розробка плану замаху пройшла дуже швидко і є можливість того, що махновці розраховували на допомогу у проведенні цієї акції.
Ф.Мелешко, що близько місяця пробув у стані махновської армії, теж згадує про зловісні задуми Махна: “Махно плекав мрії про захоплення влади в Україні, …подібно, як це зробив із загонами омамана Григорієва”71. Але негативізм Ф.Мелешко щодо махновців настільки великий і всепроникаючий, що я не здивуюся якщо Ф.Мелешко просто вигадав усі ці жахи, щоб якнадійніше пригвоздити махновців до ганебного стовпа.
Але, в 1971 р., діаспорному українському історику Френку Сисіну прийшов лист від колишнього “січовика” Зенона Яворського в якому повідомлялося, що в пору союзу з махновцями, в Умані, група вороже настроєних галицьких старшин вирішила здійснити замах на життя С.Петлюри116 і вступила з махновцями у зв’язок. Н.Махно справді був ідеальним виконавцем задуманого. Петлюру прибирали чужі руки, треба було лише трохи допомогти їм. Відносини у галичан з махновцями, як відмічалося вище, склалися досить дружні. Через роки, коли в українських патріотичних колах встановився звичай або мовчати, або лаяти махновців, минулі “стрільці” називали їх не інакше як “великою ударною силою українського степу”117. Більше того вони дивилися досить прихильно на звичку Н.Махна укоськувати непокірних отаманів.
Так, приблизно в цей же час, Н.Махно запросив до себе на військову нараду П’ятниченка, командира одного з повстанських загонів. Той приїхав і увійшов до хати де знаходився Махно. “Знаєш, я думаю, що забагато в Україні отаманів! – сказав йому Батько і застрелив П’ятниченка прямо на порозі. Історія про це дуже сподобалася галичанам: “Махно добре розбирався у військовому становищі, так як українського війська було мало, а від отаманів і від “нейтральних” аж роїлося, хоча і був непослідовний у своїх діях”118.
Інформація про таємні галицько-махновські зв’язки може дещо прояснити ситуацію і щодо того каналу, яким стався витік інформації про замах. С.Петлюра напередодні зустрічі з Н.Махном терміново залишив місто, ймовірно кимось попереджений. В той же день, при атаці Умані денікінцями, частина “січовиків” не те що здалася у полон, а перейшла на бік “білих” зі зброєю в руках. Напевно, це і була частина під командуванням змовників, що після їхнього викриття, вже не могли залишатися в складі армії УНР. Ще через день ці перекичники будуть порубані махновською кавалерією, що вірветься до Умані119 і, небезпідставно поставиться до них як до своїх ворогів. Кінці в воду. Але це в майбутньому. Поки що махновці в три черги рушили до міста.
Першою їхала група терористів, що мала завдання вбити С.Петлюру. Слідом за нею рушила махновська кавбригада, не інакше як для впровадження порядку в заповненому українськими державними військами місті. Останнім виїхав Н.Махно. Як бачимо, в цілому, повторювався григор’євський варіант. Після здійснення убивства Батько повинен був пояснити народу і військам причини і потрібність зробленого.
С.Петлюра чекав зустрічі у своєму потязі. Міський гарнізон знаходився у повній бойовій готовності, адже фронт знаходився не більш як в 10 верстах. Але коли махновці прибули в Умань, потяг з головним отаманом вже міряв шлях на захід, до ст.Христинівка. Передчасність його відїзду так і залишилася для махновців загадкою. В.Савченко впевнений, що С.Петлюра залишив Умань попереджений своєю контрозвідкою про всю небезпечність майбутньої зустрічі з Н.Махном120.
В.Волковинський дещо по іншому описує події. Згідно його версії бойовики Н.Махна побоялися здійснити задумане. С.Петлюра півдня прочекав свого гостя в своєму потязі, що посилено охоронявся, але так і не дочекався. Зрозумівши, що акція провалюється делегація махновських терористів пояснила С.Петлюрі, що Н.Махно не зможе приїхати через ускладнення на фронті. “Запідозривши небезпеку (з-за чого власне – В.Ч.), С.Петлюра спішно відїхав”121. Прикро, що В.Волковинський за звичкою не вказує джерело поінформованості.
Поки махновці їздили в місто похідна типографія РПАУ/м/ надрукувала відозву – “Хто такий Петлюра?” По суті це було повернення до старих оцінок ідеї національної державності. Ці висновки випливали із загальної анархістської доктрини де поняття “держава” і “капітал” сприймалися як невід’ємні частини єдиного цілого. І не могли існувати інакше, як породжуючи одне-одного. Якщо вас закликають до побудови держави, наприклад національної, то її незворотнім результатом буде і поновлення капіталістичних порядків. Можливо інших за формою, але тих же самих за сутністю, з обов’язковою експлуатацією людини. Тому С.Петлюра оголошувався “ворогом трудового народу”, котрий колись, разом з Центральною Радою, вже “продав Україну німецьким генералам”, а тепер “продає французським та англійським капіталістам, прагнучи добитися влади над нами…”122 Неможна не помітити, що махновці грають на національній струні збуджуючи ненависть перед перспективою ще однієї іноземної окупації123.
Тільки 24 вересня 1919 р., С.Петлюра зміг умовити диктатора ЗУНР про необхідність оголошення денікінцям війни. Але на цей час махновці вже опинилися у повному ворожому оточенні, яке закрилося на схилі цього дня. Петлюрівці замість обіцяного наступу задкували по всьому фронту. Ніяких звісток відносно того, чи повідомлялося махновцям відносно необхідності відступу не мається. Кавалерійська бригада денікінського генерала Попова, обійшовши махновців з флангу, зненацька нальотом оволоділа Уманню, відрізавши РПАУ/м/ від петлюрівців. Наказ генерала Слащова по військам вимагав у триденний срок знищити банди Махно, які “повністю деморалізовані, дезорганізовані, мають нестачу в харчуванні і озброєнні”124.
Натхненні цим наказом денікінці надіслали до петлюрівців ще одну делегацію. Останні вважали можливим приймати денікінські делегації навіть після початку бойових дій, що самі махновці вважали неприпустимим і своєрідним виявом нещирості. 25 вересня 1919 р. до групи військ отамана Бушковського, що підпорядковувалася керівництву УГА, приїхали представники від «Донців, Кубанців і 5-ї «денікінської» дивізії. Делегати заявили, що головним своїм завданням вони вважають «розігнати банди Махна», а взагалі то борються за волю своїх (козацьких – В.Ч.) областей і Установчі збори»125.
Паралельно цьому, на засіданні армійського штабу Н.Махно заявив, що все, що було до сьогоднішнього дня неварте уваги. “Справжня війна” почнеться завтра. 26-27 вересня 1919 р. розгромивши білі полки, що оточували її, РПАУ/м/ ринулася у глиб денікінського тилу до часів своїх найбільших успіхів.
При цьому своїм проривом махновці порушили пункт договору на посвятивши у свої плани петлюрівське командування, але в тактичному відношенні вчинили цілком правильно. Треба визнати, у випадку відступу армію чекав би страшний кінець від епідемії тифу та морозів, як це і сталося з армією УНР. Тиф все одно наздогнав махновців але із запізненням на два місяці, що дало їм можливість завдати денікінцям смертельного удару.
Розуміння того, що угода фактично є розірваною дійшло до старшинського і рядового складу армій УНР далеко не відразу, так як ніяких офіційних повідомлень протимахновського змісту керівництво УНР не зробило. Так після Перегонівського бою штаб УГА намагався слідкувати за пересуваннями махновців якомога довше, продовжуючи вважати їх союзниками. Щоденник штабу УГА 1 жовтя 1919 р. повідомляє, що махновці пробилися до Новоукраїнки і стоять там “б’ючись з білими»126. Все стало на свої місця лише тоді коли восени 1919 р. махновський рух почав претендувати на репрезентацію усієї України і на сторінках своїх газет обзивати Петлюру зрадником і ворогом народу127.
Але повернемося дещо назад. Підписаний договір не вирішував всих суперечностей, але багато в чому підготовував їх вирішення. Сторони визнавали право на взаємне існування, створювали об’єднаний фронт проти спільного ворога. На випадок перемоги йшлося про розмежування сфер впливу в Україні і можливо федеративний характер її існування. Втрачені перспективи можна оцінити нагадавши читачеві ситуацію, що склалася в жовтні-листопаді 1919 р. Тоді по донесенням розвідки УНР чисельність РПАУ/м/, що знищувала денікінські тили, доягла 100000 чоловік перебільшивши чисельність державницьких армій, що відступали і були вражені епідемією. Тоді в махновському штабі знову з’явився Ю.Тютюнник, але вже не як союзник, а як прохач, що згоджувався за озброєння повстанців Південної Київщини визнати верховенство РПАУ/м/. Але багато що встигло змінитися за цей час. Занадто великі образи були завдані, занадто багато довіри було втрачено. “УНР – наш класовий ворог” – кричав Н.Махно на Ю.Тютюнника – “жодної гвинтівки я не відпущу для цього імперіалістичного васала”128.
І генерал-повстанець поїхав ні з чим. Спроби штабу переконати командуючого не увінчалися успіхом. Два напрямки українського визвольного руху розходилися назавжди, щоб врешті-решт бути зломленими поодинці переважаючими військовими силами Червоної Росії. В 1920-1921 рр. махновці співпрацювали з петлюрівськими повстанцями на місцевому рівні, співробітничали для вирішення конкретних тактичних завдань, але питання про союз з існуючою формою української державності до рівня практичної реалізації більше не підіймалося.
Південноукраїнські селяни називали описаний вище союз “свайбою Махна й Петлюри”129. В цій простій метафорі є подвійне дно. Н.Махно і “махновщина” звичайно ж, були на цьому весіллі нареченою. Махну не раз вже приходилося бути нареченою, коли його партизани під час вступу в населені пункти імітували весільний кортеж. Він навіть вінчався у церкві в цій якості. І всі ці весілля закінчувалися погано для оточуючих ворогів. Але весілля на найвищому рівні закінчилося погано і для молодих по причині їх надто короткого подружнього життя.
11 серпня 1934 р. львівська газета “Громадський голос” після повідомлення про смерть Н.Махна додавала: “Махно виявив великі стратегічні можливості і коли б був приєднався до загальної української визвольної боротьби то хто знає, Україна була б сьогодні вільною і незалежною державою”130.
_______
1 Махно Н. Воспоминания. В 2 т., – Т.2. — К.: Україна, 1991. – С.59.
2 Ерде Д. Полiтична програма анархо-махновщини // Лiтопис революцiї. – 1930. – № 2. – С. 46.
3 Неттлау М. Очерки по истории анархических идей и статьи по разним социальным вопросам. – Tukson, 1991. – С.115.
4 Мелешко Ф. Нестор Махно та його анархiя // Лiтопис червоної калини. – 1935. – Ч.1.– С.22.
5Аршинов П. История махновского движения (1918-1921 гг.) – Берлин: Издание "Группы русских анархистов в Германии", 1923. – 223 с. Аршинов П. История махновского движения. – Запорожье: Дикое поле, 1995. – 248 с. Аршинов П. История махновского движения. – М.: Терра, 1996.
6 Volin (V.Eikhenbaum). The unknoun revolution (Krondshtat 1921, Ukraine 1918-21). – London: Freedom Press, 1955. – 756 р. Volinе V. La revolution inconnue. – Paris, 1969.
7Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно: Историческое повествование. – К.: РВЦ "Проза", 1993. – С.305.
8 Мазепа I. Україна в огнi та бурi революцiї: Спогади (1917-1923 рр.). В 3 т., Т.3. – Прага,1942. – С.107.
9 Винар Л. Зв'язки Н.Махна з армiєю УНР (1918-1920) // Розбудова держави (Монреаль). – 1953. – № 3. – С.18.
10 Голубничий В. Махно та махнiвщина // Енциклопедiя українознавства: Словникова частина. Т.4. – Париж: Молоде життя, 1964. – С.1494.
11 Українськi сiчовi стрiльцi (1914-1925). – Львiв: Б.в., 1935. – С.140.
12 Россоха І. День Соборності – забута перемога. Чому Денікін не взяв Москву? // День. – 2000. – 16 вересня.
13 Центральний Державний Архів Вищих Органів Влади України (ЦДАВОВУ). – Ф.1. – Оп1. – Спр.351. – Арк.108.
14 Белаш А.В., Белаш В.Ф. Вказ. тв. – С.294.
15 Путь к свободе. – 1919. – 4 июля.
16 Семанов С.И. Под черным знаменем (Жизнь и смерть Нестора Махно) – М.: Товарищество "Возрождение", 1990. – С.39.
17 Белаш А.В., Белаш В.Ф. Вказ. тв. – С.587.
18 Мазепа I. Вказ. тв. Т.2. – С.108.
19 Савченко В.А. Авантюристы гражданской войны: Историческое расследование. – Харьков: Фолио; М.: ООО «Издательство АСТ», 2000. – С.123.
20 Аршинов П. История махновского движения. – Запорожье: Дикое поле, 1995. – с.193.
21 Махно Н. Воспоминания. В 2 т., – Т.2. – Кн.3. – К.: Україна, 1991. – С.153.
22 ЦДАВОВУ. – Ф.1. – Оп1. – Спр.351. – Арк.108.
23 Белаш А.В., Белаш В.Ф. Вказ. тв. – С.295.
24 ЦДАВОВУ. – Ф.1. – Оп1. – Спр.351. – Арк.108.
25 ЦДАГОУ. — Ф.5. — Оп.1. — Спр.264. – Арк.6.
26 Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.2. Вiд середини XVII столiття до 1923 року. – К.: Либiдь, 1995. – С.525.
27 Винар Л. Причинки до ранньої дiяльностi Нестора Махна на Українi (1917-1918) // Розбудова держави.– 1953. – № 2. – С.17-18.
28 Тепер И. Махно: От "единого анархизма" к стопам румынского короля. – Харьков: Молодой рабочий, 1924. – с.41.
29 Iрчан М. Махно та махнiвцi. – Кам'янець: Видання У.С.С., 1919. – с.16-17.
30 Махно Н. Махновцы и их вчерашние союзники большевики. – Париж: Издание "Библиотеки махновцев", 1927. – с.27.
31 Тепер И. Вказ. тв. – с.51.
32 Белаш А.В., Белаш В.Ф. Вказ. тв. – С.300.
33 Тепер И. Вказ. тв. – с.51. При цитуванні І.Тепера слід враховувати ту обставину, що сама ця людина не була присутня у РПАУ влітку-восени 1919 р., а події про цей час переповідає з уст інших євреїв-анархістів, зокрема В.Воліна та Й.Емігранта, які в серпні 1919 р. приєдналися до РПАУ.
34 Мелешко Ф. Нестор Махно та його анархiя // Новий шлях (Вiннiпег).– 1953. – 18 грудня.
35 Анулов Ф., Верхотурский А. Прорыв. – Б.м.: Красная газета, 1929. – с.13.
36 Белаш А.В., Белаш В.Ф. Вказ. тв. – С.291.
37 Анулов Ф., Верхотурский А. Вказ. тв. – с.24.
38 Аршинов П. Вказ. тв. – с.128.
39Там само. – С.133.
40 Белаш А.В., Белаш В.Ф. Вказ. тв. – С.302.
41 Сводка о рейде Махно по деникинским тылам осенью 1919 г. // Пролетарская революция. – 1922. – № 9. – С.208.
42 Volin. The unknoun revolution. – London: Freedom Press, 1955. – р.127.
43 Українськi сiчовi стрiльцi (1914-1925). – Львiв: Б.в., 1935. – С.140.
44 Денник Начальної Команди УГА. – Нью-Йорк: Українська видавнича кооператива, 1974. – С.53.
45 Нагаєвський I. Iсторiя української держави ХХ ст. – К.: Український письменник, 1994. – С.229.
46 Удовиченко О.І. Україна у війні за державність: історія організації бойових дій Українських Збройних Сил. 1917-1921. – К., 1995. – С.117.
47 Нагаєвський I. Вказ. тв. – С.300.
48 Тютюнник Ю. Зимовий похiд (1919-1920). Ч.1. — Нью-Йорк: Вид-во Чарторийських, 1966. – С.68.
49 Мазепа I. Вказ. тв. Т.2. – С.88-89.
50 Удовиченко О.І. Вказ. тв. – С.117.
51 Волковинський В.М. Нестор Махно: легенди та реальнiсть.– К.: Перлiт продакшн, 1994. – С.137.
52 Аршинов П. Вказ. тв. – С.133.
52 Тютюнник Ю. Вказ. тв. – С.68.
54 Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. – К.: Держвидав України, 1924. – С.11.
55 Белаш А.В., Белаш В.Ф. Вказ. тв. – С.302.
56 Калина І. На Одесу // Свобода. – 1952. – 20 листопада.
57 Iрчан М. Махно та махнiвцi. – Кам'янець: Видання У.С.С., 1919. – С.4-9.
58 Островерха М. Рік 1919 // Літопис червоної калини. – 1939. – Ч.7. – С.7.
59 Островерха М. Блиски і темряви (1918-1920). – Нью-Йорк, 1966. – С.119.
60 Українськi сiчовi стрiльцi (1914-1925). – Львiв: Б.в., 1935. – С.140.
61 Кубанин М. Махновщина. – Л.: Прибой, 1926. – С.109.
62 Гаєвський Л. Під Уманем // Календар-альманах “Дніпро” на 1939 рік. – Львів, 1938. – С.77.
63 Калина I. В Уманi // Свобода. — 1953. — 19 сiчня.
64 Волковинський В.М. Нестор Махно: легенди та реальнiсть.– К., 1994. – С.139.
65 Семанов С.И. Махно. Подлинная история. – М.: АСТ-ПРЕСС, 2001. – С.188.
66 Волковинський В.М. Вказ. тв. –