Просмотр полной версии : Маруся Никифорова
Сергей Шведов
08.05.2007, 01:21
Статья из двух частей. PDF, размер ~ 500 кб
Сергей! А нет ли у Вас такой статьи:
Беленкин Б.И., Леонтьев Я.В. "Черная тень революции" (атаманша Маруся Никифорова) // Отечественная история. - 2002. - № 4. - С. 169-178.
____________________
С уважением,
Юрий К.
Сергей Шведов
09.05.2007, 01:42
Да, в разделе "Разное" лежит.
А разве в указанном разделе не очерк из книги "Авантюристы великой Смуты"?
_____________________
С уважением,
Юрий К.
Сергей Шведов
09.05.2007, 01:55
Да, именно. Опять поспешил.
Почему то кажется, что статья в научном журнале должна отличаться от популярного очерка из книги. К сожалению, не могу найти журнал в наших украинских библиотеках.
__________________
С уважением,
Юрий К.
Сергей Шведов
09.05.2007, 02:10
Почему именно?
Если Вы имеете ввиду "почему то кажется", то, прежде всего, по причине участия в написании статьи профессионального историка Я.В.Леонтьева, а также возможного использования в статье новых архивных материалов с соответствующими ссылками на источники.
____________________
С уважением,
Юрий К.
Сергей Шведов
09.05.2007, 02:42
Сомневаюсь, что за несколько месяцев можно так было кардинально переработать статью.
Возможно, Вы правы... Жаль, если это действительно так. В московских архивах масса интересных документов о Марусе Никифоровой. Только почему-то никто их не хочет искать. Неужели людям интересно воспроизводить в "своих" статьях всякую ерунду и переписывать друг у друга одно и то же? Я этого, честно говоря, не понимаю.
___________________
С уважением,
Юрий К.
...........................
С работами Ярослава Леонтьева практически не знаком. Но, как свидетельствует опыт, даже в работах "неважных" историков можно найти полезную информацию. Поэтому стараюсь знакомиться со всей литературой, которая так или иначе связана с интересующими меня вопросами.
______________________
С уважением,
Юрий К.
У Ярослава действительно можно найти много (подчеркиваю: много) неизвестной ранее информации. И я тоже стараюсь знакомиться со всеми абсолютно работами, до которых дотягиваюсь (вплоть до какой-нибудь "Боевой путь такой-то стрелковой дивизии" времен гражданской войны: именно в этой книжечке удалось найти кое-что новое для меня про пятигорских анархистов 1918 г.)
Но Ярик очень небрежный автор, вот в чем беда... См., например
http://socialist.memo.ru/forum/index.php?showtopic=660
http://socialist.memo.ru/forum/index.php?showtopic=47
http://socialist.memo.ru/recens/y06/leontiev.htm
Большое спасибо за ссылки. Раньше как-то "руки не доходили" и откладывал прочтение данного материала "на потом". Сейчас же прочитал с интересом.
____________________
С уважением,
Юрий К.
Никифорову часто путали с махновской атаманшей "Марусей Черной", участвовавшей в повстанчестве в 1920-1921 гг. По сведениям красного командования, попавшим потом в исторические работы советских махноведов, она погибла в одном из последних боев отряда Махно 20 августа 1921 (в один день с несколькими другими крупными фигурами махновщины).
Так вот. От старого (1970-х гг.) днепропетровского анархиста Влада Стрелковского слышал такую историю. Влад в первой половине 1980-х работал разъездным фотографом, т.е. объезжал села разных областей, фотографировал людей на документы и т.п.
Жители одного из сел Киевской области, где он однажды ночевал, рассказывали ему, что Черная в том бою была ранена, но выжила. Местные крестьяне подобрали ее и подлечили. Но, очевидно, первоначально она попала в руки красных; уж что они там с ней делали, - можно только себе представить, но у Черной были отрезаны уши, изуродовано лицо. В результате этих пыток она сошла с ума. Когда начала ходить по селу, то, видимо, воображала себя на войне: ходила по улицам с костылем, который наставляла на прохожих, "прицеливалась" и кричала "ПУХ!" Дети над ней смеялись и кидались камнями, она пыталась их догонять...
Зимой 1921-1922 Черная пропала. Только весной, когда сошел снег, в лесу нашли ее тело. Вроде бы, кто-то ее убил.
Жаль, но у Влада не сохранилась ни запись рассказа (хотя он тогда же эту историю записал), ни даже название села...
Сергей Шведов
30.05.2007, 22:54
Вот такая информация в результате поисков.
Источник: Журнал "Деньги" (Коммерсант) № 27 14-20 июля 2003 г.
Подпись "Красная армия, уничтожая анархизм, особенно не стеснялась: атаманша Маруся Кланева".
Вот фото:
Сидоров-Кащеев
06.08.2007, 11:10
Кстати (грешен - не читал предоставленного здесь материала, тока короткие реплики - времени всега не хватает) - а была ли Маруся Никифорова транссвиститом? Мне это с чисто исторической точки зрения интересно, а то я бо этом слышал от Рублюва не давно, он сказал, что данные взяты из воспоминаний (или показаний - не помню точно) сокамерников Маруси.
Есть сведения, что Маруся Никифорова была гермафродитом. Об этом, в частности, сообщает в своих воспоминаниях Екатерина Никитина, содержавшаяся некоторое время вместе с ней в тюрьме. Лично мне, например, кажется, что это выдуманная информация, т.к. Никитина приводит в своих воспоминаниях немало сведений, которые далеки от истины.
___________________
С уважением,
Юрий К.
Ох, и подняли же вы вдвоем тему!!! :)
Сейчас набежит любопытствующая толпа, будет долго пережевывать...
Как будто для изучения и понимания истории социальных движений не все равно, кем был, с кем спал, что ел тот или иной человек!..
Сидоров-Кащеев
06.08.2007, 18:23
Как будто для изучения и понимания истории социальных движений не все равно, кем был, с кем спал, что ел тот или иной человек!..
Я ж написал - интересно стало. Услышал, заинтересовало - откуда ноги растут, и правда ли, а то слухов и легенд такое количество вокруг анархистов - закачаешься.
Сергей Шведов
07.08.2007, 00:15
И, кстати, молодой Маяковский помогал ей бежать из тюрьмы....
Сидоров-Кащеев
07.08.2007, 00:23
И, кстати, молодой Маяковский помогал ей бежать из тюрьмы....
А в каком, кстати, году, и каких политических взглядов он тогда придерживался?
Сергей Шведов
07.08.2007, 00:28
Цитата: Кстати, на воле в подготовке побега принимал участие с домочадцами и юный Владимир Маяковский. Значительная часть одежды для беглянок была пошита его семьей. (Это все что есть)
Далее: http://www.makhno.ru/other/37.php
Побег 13-ти каторжанок из Таганской женской тюрьмы в ночь на 1 июля 1909 г. (среди них большинство были с.-р., анархистка Никифорова, по 2, кажется, максималистки и с.-д.) организовала внепартийная группа, созданная Морчадзе-Коридзе, Сцепуро-Герулайтисом и двумя братьями Калашниковыми (успокойтесь, это однофамильцы махновцев :) ). Большинство участников подготовки принадлежали к московским с.-р.-максималистам (близкая анархистам группа, отколовшаяся от ПСР в 1905-1906). Маяковский привлекался по делам максималистов дважды, в т.ч. и в связи с этим побегом. Третий (точнее, хронологически первый) раз его арестовывали за хранение типографии Московского комитета РСДРП в 1906, потом оне был близок максималистам. После побега 1909 Маяковский от политики отошел, - вплоть до 1917 года.
Malcolm Archibald
15.11.2007, 10:27
В недавней книгой Виктора Савченка "Атаманах", он написал "Маруся действительно оказалась в США в 1911 году" (с. 272). Однако он не указал источники...
Вот, в том-то и беда, что В. Савченко в своих книгах не указывает источники...
Цитата из статьи, посвященной делу Никифоровой (Правда. - 25 января 1919. - С.4):
"В 1908 году за участие в террористическом акте (убийство исправника) была приговорена к двадцати годам каторги, бежала в Париж, там занималась скульптурой у Родэна и также рисованием. Во время войны кончила в Париже военную школу и получила звание офицера. После февральской революции возвратилась на родную Украйну с целью работать в революционном деле".
И все... Никакой Америки.
Malcolm Archibald
21.03.2008, 07:15
Marusya в Петрограде в 1917
Книга "Женщина-работница" (Петроград, 1917), написанный Евой Бройдо (меньшевик), упоминает Марию Никифорову как избрано в фабричный комитет фабрики Кожерникова (текстиль) в конце весны 1917. Никифорова идентифицирована, поскольку Большевик возвратился из изгнания. Этот наш Marusya?
Вроде бы Никифорова, бежав с каторги в 1909, через Сибирь и Японию попала в США, где участвовала в газетах "Голос труда" и "Вперед". В 1913 прибыла в Европу, в Испанию, где участвовала в боевых делах местных анархистов, была ранена при нападении на банк, и отправлена на лечение в Париж. Там жила с осени 1913... Если не ошибаюсь, это информация от Кривенького.
А в Петрограде летом 1917 Никифорова была, входила в ПФАК и участвовала в организации восстания 3-4 июля. Об этом (не называя по имени) вспоминал Раскольников. После подавления восстания скрылась из Петрограда (тогда многие разъехались) в Александровск.
Ни в Сибири, ни в Японии, ни в США М. Никифорова, судя по всему, никогда не была. Во всяком случае, никаких документальных данных или свидетельств об этом, кроме сомнительного рассказа В. Белаша, слабо знакомого с реальной биографией М. Никифоровой, в распоряжении исследователей на сегодняшний день не имеется. Документально установлен лишь факт проживания ее во Франции, откуда она и возвратилась в Россию после Февральской революции.
Летом 1917 Никифорова проживала в Петрограде. Ее деятельность и роль в июльских событиях в Кронштадте известна не только благодаря воспоминаниям Ф. Раскольникова, где ее фамилия прямо не упоминается, но и благодаря показаниям председателя и секретаря комитета Машинной школы в Кронштадте.
После подавления июльского 1917 г. выступления М. Никифорова, как отметил выше А. Дубовик, перебралась в Александровск.
Marusya в Петрограде в 1917
Книга "Женщина-работница" (Петроград, 1917), написанный Евой Бройдо (меньшевик), упоминает Марию Никифорову как избрано в фабричный комитет фабрики Кожерникова (текстиль) в конце весны 1917.
А нельзя ли по-подробнее об этой книге?
Malcolm Archibald
22.03.2008, 05:36
Я не был в состоянии консультироваться с этой книгой. На это ссылаются в "Акушерках Революции: Женские Большевики и Рабочие Женщин в 1917" Джейн Макдермидом и Анной Хилльяр (1999) (на английском языке).
Malcolm Archibald
22.03.2008, 05:51
В Анархистах: Документы и Материалы, Том 1, 1883-1916 (Москва, 1998), с. 536, мы находим М. Г. Никифорова, посещающая Конференцию российских Анархистов-коммунистов за границей в Лондоне, 28 декабря 1913 - 1 января 1914. Она подписала ее название на конференции как Maрусю.
В Анархистах: Документы и Материалы, Том 1, 1883-1916 (Москва, 1998), с. 536, мы находим М. Г. Никифорова, посещающая Конференцию российских Анархистов-коммунистов за границей в Лондоне, 28 декабря 1913 - 1 января 1914. Она подписала ее название на конференции как Maрусю.
Кстати, судя по протоколам конференции, Маруся там не проронила ни слова...
Malcolm Archibald
28.03.2008, 03:26
Следующий счет от неопубликованных мемуаров менонита, живущего в Aлeксaндрoвск в 1917 (первоначально написан на немецком языке):
“… анархисты-коммунисты распределили и объявляли провозглашение, объявляя, что они захватили правительственную власть. Они потребовали из каждого безоговорочное повиновение, и в том пункте перераспределение собственности имело его подлинную инаугурацию.
Руководитель этой партии был анархистом, названным "Кровавая Мария". Ее реальным названием была Марья Никифорова. Рассказы ее невероятного героизма против противников в сражении прошли устно, и они подтверждали, что она была дочерью генерала Никифора, которого, случайно, она стреляла и убивала себя.
Она была ранена в бою около Николаева или Еkateринослава. Пуля оставалась расквартированной в ее бедре, но она убежала на лошади и поездом к Aлeксaндрoвск. Два врача были вызваны к ее лагерю, где стало очевидно, что хирургия была необходима. Ее сторонники ясно дали понять докторам, что их самые жизни зависели от успеха операции. К счастью для докторов, она выздоравливала.
Однажды, я наблюдал, что два военных типа, спрыгивающие с дрожки и махающие их поднятыми револьверами приближению авто для этого остановились. "Остановитесь! Остановитесь!" один из них кричал на водителя. Вызов прибыл от "Кровавой Марии" непосредственно, кто назвал авто в личное обслуживание в пункте оружия. Она и ее компаньон вскочили и авто теперь двигалось в их направлению.”
Маловероятно, что в приведенном выше отрывке речь идет именно о 1917 г. Тогда Маруся натворила делов в Александровске, но, вряд-ли ее называли "кровавой". Хотя, кто знает...
Да ничего такого она и не выделывала- чтоб так её прозвать.. Ну стреляла, а тогда только ленивый не стрелял. отряд как отряд на мой взгляд был.Получше многих.
Я бы сам к ней пошёл (если бы да кабы)
Возможно, кому то будет инетересно посмотреть фильм «В поисках истины. Атаманша Маруся: тайна террористки» украинского телеканала СТБ:http://www.stb.ua/e107_plugins/videotv/videoview.php?view.3364
Partisanius
07.05.2008, 09:23
Маловероятно, что в приведенном выше отрывке речь идет именно о 1917 г. Тогда Маруся натворила делов в Александровске, но, вряд-ли ее называли "кровавой". Хотя, кто знает...
Malcolm Archibald пишет:
Руководитель этой партии был анархистом, названным "Кровавая Мария".
Скорее всего у англофонских авторов произошла каламбурная ассоциация с небезизвесным коктелем "Bloody Mary" (смесь водки и томатного сока).
Partisanius
07.05.2008, 09:47
Возможно, кому то будет инетересно посмотреть фильм «В поисках истины. Атаманша Маруся: тайна террористки» украинского телеканала СТБ:http://www.stb.ua/e107_plugins/videotv/videoview.php?view.3364
Спасибо за ссылку, но смотреть было скорее любопытно, чем интересно. Снять фильму об анархисте и не дать слово анархисту в нем, согласитесь - странновато. Зато, всяких придурковатых сексолого-психологов с ихней рафинированой бредятиной, как г...
Помнится, когда-то в 90-х была статья, уже не помню какого автора, о ленине, так в этой статье обосновывалась гомосексуальная сущность ильича. Притом, приводились какие-то доказательсва. Но до тотального утверждения о правдоподобности этой сущности вождя так и не дошло...
Хотя, и в подобном фильме можно найти искорку, как в беглой фразе о безмотивщиках.
Malcolm Archibald
23.05.2008, 08:26
Malcolm Archibald пишет:
Руководитель этой партии был анархистом, названным "Кровавая Мария".
Скорее всего у англофонских авторов произошла каламбурная ассоциация с небезизвесным коктелем "Bloody Mary" (смесь водки и томатного сока).
"Кровавая Мария"" была также прозвищем Марии I Англии, современник Ивана Грозного.
http://img502.imageshack.us/img502/4808/cplatishmilitarymankievsz7.jpg (http://imageshack.us)
Даниил Зотов (Задов)брат Льва Задова (стоит слева) с женой Диной (сидит с книгой), рядом з Задовым стоит Маруся Никифорова. Человек в белом БЖОСТЕК Витольд Анархист-коммунист (с 1906), активный террорист-"чернознаменец".
Надо было и дату, и место съемки указать, что бы не возникало у людей сомнений или наоборот - была почва для размышлений. 28 июля 1919 г., Киев.
Совершенно верно. Фотограф С. Кульженко
МАХовик, а ты не интересовался у хозяина фотографии, с чего он взял, что на ней изображены упомянутые лица?
МАХовик, а ты не интересовался у хозяина фотографии, с чего он взял, что на ней изображены упомянутые лица?
А какой смысл ему врать? Хотя и поинтересоваться не проблема
А какой смысл ему врать?
Ну, это не у меня спрашивать надо... Если на фотографии действительно изображены, те о ком говорится, она несомненно представляет ценность для исследователей. Однако есть ряд вопросов и первый, это основание для подобной атрибуции. Насколько мне известно, на фотографии кроме даты ничего больше нет (я не беру во внимание оттиск фамилии фотографа на обороте).
Ну, это не у меня спрашивать надо... Если на фотографии действительно изображены, те о ком говорится, она несомненно представляет ценность для исследователей. Однако есть ряд вопросов и первый, это основание для подобной атрибуции. Насколько мне известно, на фотографии кроме даты ничего больше нет (я не беру во внимание оттиск фамилии фотографа на обороте).
Судя по рейтингу этого продавца и начальной цене этого фото, я думаю имеет место быть истине в описании, тем более он постоянно и успешно торгует подобного рода предметами и даже ссылается на Махно.ру
Malcolm Archibald
11.12.2012, 06:01
Статья об историческом основе повести Ю. Яновського «Байгород»: http://forum.rks.kr.ua/about38573.html
Malcolm Archibald
19.02.2014, 05:04
Євгеній Казаков, Дмітрій Рубльов. МАРУСЯ НІКІФОРОВА — ЛЕГЕНДА ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ
http://commons.com.ua/?p=17185
Включает материал из архива: ЦГАМО. Ф.4613 Op.1. Д.135.
бред или возможно правда?
http://rus-history.com/nik2.html
Malcolm Archibald
11.09.2014, 21:38
Cotlenko Mila. Maria Nikiforova, la révolution sans attendre. L'épopée d'une anarchiste à travers l'Ukraine (1902-1919). [Мария Никифорова, революция немедленно. Эпопея анархистки через Украину (1902-1919).] Сентябрь 2014, 142 страницы, [6 EUR].
См. http://mutineseditions.free.fr/
Я не видел книгу. Но я боюсь, что не включает так много на пути оригинальных исследований, хотя Маруся действительно жил во Франции.
Я не видел книгу. Но я боюсь, что не включает так много на пути оригинальных исследований, хотя Маруся действительно жил во Франции.
Судя по предисловию, ничего нового и интересного эта книга не обещает. И вообще, по собственному опыту скажу, что в нынешних условиях воссоздать реальную и максимально полную биографию Маруси Никифоровой одному человеку не под силу. На это надо очень много времени и материальных средств, так как документы и материалы о ней хранятся минимум в 16 (!) государственных и ведомственных архивах России и Украины. Выводы, как говорится, делайте сами. Одно могу сказать вполне определенно - реальную биографию Маруси Никифоровой восстановить можно, правда, в ближайшем будущем это вряд ли будет сделано.
Сидоров-Кащеев
30.09.2014, 20:49
Маруся Нiкiфорова -- легенда громадяньскоЇ вiйни
Євгеній Казаков, Дмітрій Рубльов
Вперше опубліковано в: Спільне, №6, 2013: Гендер і праця
Марія Григорівна Нікіфорова, що була широко популярна як одна з лідерок анархістського руху в Росії на початку 20 ст., бойова командирка періоду громадянської війни, організаторка підпільної боротьби проти білих і диктатури більшовиків, привертає до себе увагу письменників та істориків. Двічі вона опинялася серед персонажів збірників історій про «авантюристів громадянської війни» (Савченко 2001).
Після лютого 1917 року Нікіфорова, як і багато політемігрантів, кинулася в революційну Росію. Колишня посудомийка, учасниця анархістських бойових акцій, вона була ув’язнена, але втекла і ховалася у Франції від царської поліції. Поки що про неї мало знали навіть анархісти. Події революції та громадянської війни зробили її однією з впливових політичних фігур України.
Деякий час вона брала участь у діяльності анархістських організацій Петрограда, в антиурядових демонстраціях, виступала на мітингах. Є свідчення, що саме вона організувала наліт революційних солдатів на в’язницю «Хрести», а також що її арештували під час подій навколо дачі Дурново (ЦГАМО 4613: 88). Під час липневих подій 1917 року вона виступала на мітингах кронштадтських матросів, агітуючи їх виступити на боці анархістів (Ермаков 1991: 91). Нічого не відомо про те, якими шляхами Маруся дісталася до рідних місць, але незабаром вона опинилася на станції Пологи Олександрівського повіту (Беленкин і Леонтьев 2002: 171).
Вже влітку вона бере активну участь у місцевій політиці — створює анархістські загони «Чорної гвардії» і починає експропріації. Представники Тимчасового уряду на місцях не могли впоратися з революційним насильством. У той же період Нікіфорова знайомиться з Нестором Махном. При чому в той час він займав у себе в Гуляйполі більш помірковану позицію, тоді як Нікіфорова, діючи в повітовому центрі Олександрівську, прагнула здійснювати революційні дії без урахування рішень Рад 1.
За деякими даними, у серпні загін Марусі на станції Оріхово роззброїв дві роти елітного Преображенського полку. Кількох офіцерів Маруся нібито розстріляла (Чоп 1998). Незабаром після цього її заарештовують за звинуваченням у пограбуванні місцевого заводчика, але звільняють під тиском анархістів, які загітували на свою користь солдатів і робітників (Чоп 1998). У грудні 1917 — січні 1918 разом із лівими есерами та більшовиками Нікіфорова бере участь у захопленні влади Радами. До того часу вона вже мала сформований в Олександрівську і Єлисаветграді загін Чорної гвардії, у складі якого була власна артилерійська батарея (Чоп 1998; Беленкин и Леонтьев 2002: 171). Це формування отримало досить гучну назву: «Перший Вільно-бойовий загін для боротьби з контрреволюцією» (ЦГАМО 4613: 13).
Зоряний час Марусі Нікіфорової настав у 1918 році, коли на владу на сході України претендували відразу кілька політичних сил: Українська Центральна Рада, Українська Радянська Соціалістична Республіка і більшовицька Донецько-Криворізька Радянська республіка (ДКСР), що діяла з нею в союзі, а також перші формування білих. Регіон, де діяли Нікіфорова і Махно, був не тільки стратегічно важливий через запаси вугілля, через нього ще й поверталися з фронтів Першої світової солдати й офіцери. Колишні фронтовики йшли зі зброєю, і для сторін протистояння було життєво важливо здобути якомога більше людей і озброєння чи бодай не допустити, щоб ними заволоділи супротивники. Оскільки сили всіх сторін були ще вельми аморфні, агітація мала вирішальне значення. В описі подій того часу часто зустрічається згадка про те, що вдалося «роззброїти» ті чи інші формування, з чого не завжди зрозуміло, чи ті взагалі чинили опір. До того ж, багато формувань сторін найбільше були схожі на загони добровільних ополченців, тож були погано навчені і недостатньо організовані. Так чи інакше, Нікіфорова неодноразово згадувала свою участь у взятті Катеринослава в грудні 1917, коли їй особисто вдалося роззброїти 48 осіб. Ще до цього більшовики та анархісти без бою захопили Харків. Анархісти і більшовики разом протистояли українським національним формуванням Центральної Ради. А ось у Єлисаветграді (сьогодні Кіровоград) Нікіфорова в березні 1918 воювала з помірковано соціалістичним крилом місцевих Рад (правими есерами і меншовиками), що об’єднали незадоволене анархістськими експропріаціями населення під гаслом «Вся влада — установчим зборам». Піднятий ними заколот мав антианархістське й антибільшовицьке забарвлення. Керівництво повсталих прийняло рішення приєднатися до сил Української Народної Республіки. Їх підтримали офіцери і генерали, що вийшли з підпілля, а також випущені із в’язниці юнкери. Повстання придушували об’єднані сили загону Нікіфорової, радянських військ і червоногвардійців з Кам’янки. На стороні ж Нікіфорової воювали єлисаветградці, які вступили до складу її загону (Чоп 1998).
Взагалі загін Нікіфорової тоді був широко відомий: в Україні та на півдні Росії були випадки появи «псевдо-Марусь» і загонів, які діяли від імені Марусиної Чорної гвардії, але не були з нею пов’язані. Вельми точно цю ситуацію характеризують дослідники Леонтьєв і Беленкін: «Приблизно в цей самий час на території Центральної і Південної Росії раз у раз почали з’являтися самозванки, що видавали себе за легендарну Марусю. Від Воронежа до Криму «Марусі» зі своїми ватагами безкарно грабували і вбивали. Розібратися, хто є хто у всіх цих історіях і легендах, неймовірно складно» (Беленкин и Леонтьев 2002: 173). Цю версію підтверджує і головком червоних військ в Україні Антонов-Овсієнко: «Йшли чутки, що реквізували широко… у Харкові, і мені приносили з магазинів рахунки на реквізовані Марією Нікіфоровою речі, але з’ясувалося, що ці реквізиції вироблені не нею, а особою, що йменувала себе її прізвищем» (ЦГАМО 4613: 18). Нікіфорова тоді була більш відома і впливова, ніж Махно. Ярослав Леонтьєв та Борис Беленкін пояснюють це в першу чергу тим, що вона контролювала великі міста, а Махно займав малозначне Гуляйполе. Але не варто забувати, що Махно з 1908 року перебував в ув’язненні, а Нікіфорова з еміграції мала можливість брати участь в актуальних політичних дебатах анархістів. Щоправда, Махно мав авторитет серед населення в своєму рідному Гуляйполі, а у загону Никифорової періодично виникали конфлікти з міським населенням на грунті «революційної практики» самозабезпечення.
Однак усупереч спробам деяких авторів оголосити дії Нікіфорової безсистемним грабунком, відзначимо, що вони мають власну логіку і єдину специфіку. Політичний курс Никифорової зводився до двох пунктів: по-перше, експропріація і розподіл багатств буржуазії, по-друге, терор (втім, застосовуваний досить вибірково) у формі розстрілів або погроз смертною карою проти тих, кого вона вважала прихильниками контрреволюції. При цьому важливо мати на увазі, що терор міг здійснюватися і за ініціативою місцевих жителів. Так, наприклад, Нікіфорову звинувачували в тому, що в кінці січня 1918 в Єлисаветграді вона на вимогу солдатів розстріляла начальника міського військкомату, колишнього полковника Владимирова. За версією Чопа, приводом стали скарги солдатів, які заявляли, що начальник не видає їм обмундирування з великих військових складів, що були в місті (Чоп 1998). Владимиров нібито був відомий тим, що ще в 1915 році розстріляв 7 солдатів за заклики «до повалення наявного ладу». Крім того, існували скарги підлеглих на рукоприкладство з його боку. При обшуку на складі Маруся виявила так і не отримані адресатами, а розкриті з відома начальника посилки для солдатів і полонених австро-угорської армії. Нікіфорова стверджувала: начальника до розстрілу засудили самі обурені солдати, а бійці «Вільно-бойового загону» лише виконали вирок (ЦГАМО 4613: 28об.-29).
Після приїзду в те чи інше місто Нікіфорова оподатковувала контрибуцією місцеву буржуазію і поміщиків. Зібрані кошти йшли на утримання її загону і іноді частково відходили до місцевої Ради. Потім бійці за її наказом експропріювали маєтки, магазини та склади товарів. При цьому було зовсім не важливо, які речі вилучати. Є свідчення про експропріацію магазинів кондитерських виробів та жіночої білизни чи гардероба поміщиці Фальц-Фейн. Експропрійоване роздавали місцевому населенню (ймовірно, за винятком тих, кого вважали «буржуями») і бійцям загону (Чоп 1998). Схоже, з точки зору Марусі це було своєрідною реалізацією програми, викладеної в «Хлібі і Волі» Кропоткіна. Відзначимо, що такі дії були характерні і для деяких більшовиків. Зокрема, легендарний Чапаєв на самому початку своєї військової кар’єри примусово створював комуни в селах, змушуючи селян складати гроші на загальний стіл (Симонов 2011: 7). Не варто відкидати й той факт, що серед хаосу відступу перед німцями весною 1917 постачання червоних загонів було досить поганим. У цих умовах багато з них змушені були займатися реквізиціями, вилучаючи все необхідне у населення
Для більшовиків анархісти були не тільки союзниками, але й тягарем, адже вони вважали, що Нікіфорова своїми діями дискредитує владу Рад (Беленкин и Леонтьев 2002: 172). Саме з цієї причини, як пише Чоп, Нікіфорову в підсумку і обрали «козлом відпущення» за ті дії, які вчиняли загони найрізноманітнішого політичного забарвлення. Адже в той час за реквізиції судили вкрай рідко: «Головним пунктом звинувачення, яке висунули більшовики, було розгарбування Єлисаветграда — як до, так і після повстання у місті. Ця звістка викликала у анархістів шквал обурення. По-перше, за грабежі ще нікого з революціонерів не судили, просто списуючи їх на примхливість надзвичайного часу. По-друге, якщо грабували, то грабували разом з більшовиками, а судили чомусь одну Марусю. Махно, наприклад, вбачав причину конфлікту у двоїстій політиці більшовицького командування щодо анархістів. Формально дотримуючись союзництва, більшовики намагалися максимально використати анархічні загони на фронті (“до останнього подиху”). Водночас у тилу починалася політика їх тихої ліквідації, яку й започаткував випадок Марусі. Остання провина Марусі, на думку більшовиків, полягала в самовільному відступі її загону, але і це звинувачення викликало обурення в опозиції, адже з фронту, знову-таки, втекли практично всі загони, в тому числі і загін Каскіна, що роззброїв “Вільну бойову дружину”, — але судили, знову-таки, тільки Нікіфорову» (Чоп 1998). Брав участь у першому суді над Нікіфоровою Лапчинський, на очах якого «розгорнулося згубне для престижу радянської влади хазяйнування в “завойованих” областях усіляких воєначальників, а потім їхній відступ». Він «посів виразно-тверде переконання, <…> що загін Нікіфорової за своїм ідейним і бойовому значенням був скоріше вище середнього (це, звісно, скромний рівень)…» На його думку, ставлення Нікіфорової до органів місцевої влади не вважалося чимось неприпустимим у той час: «Не було майже жодного вбогого командира, який би не кричав на місцевих агентів Радянської влади, не погрожував розстрілом за “контрреволюційність” і “буржуазність” тому чи іншому місцевому виконкому або ревкому, не паплюжив майданною лайкою радянських комісарів. Боротьба з “буржуазністю”, з “обивательським більшовизмом” була таким самим гаслом дня у цих “інструкторів Радянської влади”, <…> як і гасло “Всю владу Радам”» (ЦГАМО 4613: 24).
Ситуація кардинально змінилася, коли пізньою весною 1918-го на допомогу Центральній Раді прийшли регулярні німецькі частини. Більшовицький уряд Донецької республіки евакуювався на схід. Анархісти Нікіфорової відступали разом з ними. Золотий запас ДКСР захопив у Ростові есер Іван Петренко. Для Нікіфорової цей відступ ознаменувався низкою неприємних інцидентів. Спочатку її заарештували в Таганрозі. Загін роззброїли, а саму Нікіфорову судили за розгін Рад в Єлисаветграді та самовільне накладення контрибуцій на населення. Але вона була виправдана, бо здобула підтримку з боку командирів багатьох загонів, і з відновленим загоном далі просувалася по залізниці на південь. За свідченням головнокомандувача військами Кубано-Чорноморської радянської республіки Калніна, у травні 1919 в ході восьмиденних боїв з білими у станиці Кагальницкий її загін, що проявив «рідкісну самовідданість, мужність і геройство», був майже повністю знищений, а сама Маруся — важко поранена (ЦГАМО 4613: 71). Представник Царицинського губвоенкомата Усатов стверджував, що в ході боїв під станицею Іллінською вона навіть збила аероплан супротивника (ЦГАМО 4613: 91). Після цього Маруся відходить на Кубань, а потім — у район Єссентуки (Чоп 1998). Існує версія, що потім її загін рухається у напрямку до Царицина, де тим часом почалося роззброєння загонів, що прибували з України (Громадянська війна 1967: 135). Там вона нібито об’єдналася з загоном Петренка. Конфлікт через золото і відмінності у поглядах на подальші перспективи боротьби привів до триденного конфлікту між Царицинськой Радами, з одного боку, і загонами Нікіфорової і Петренка — з іншого. При цьому місцеві анархісти не виявляли особливого завзяття підтримати виступ Нікіфорової і Петренка (Ященко). Ліквідацією заколоту керував майбутній нарком Серго Орджонікідзе. Врешті загін Нікіфорової був роззброєний. Однак достовірність цієї історії викликає певні сумніви, адже про неї жодним словом не згадали в ході суду над Нікіфоровою, що відбувся у Москві 21-23 січня 1919 року, хоча зібрати свідчення проти Нікіфорової було би досить просто.
З’являється Маруся в Саратові 20 червня 1918 року. Тут її заарештували за підозрою у спробі організувати новий загін. Популярність Нікіфорової проявилася і в цьому випадку. На вокзалі якісь матроси навіть зробили спробу відбити її (ЦГАМО 4613: 15-16). До вересня 1918 вона перебувала у Бутирській в’язниці, але за неї поручилися більшовик Володимир Антонов-Овсієнко, який знав її по еміграції, і анархіст Аполлон Карелін, член ЦВК. Вирок, винесений у січні 1919, був дуже м’який — Марусі протягом півроку було заборонено обіймати керівні посади. Звинувачення в пограбуваннях і реквізиціях були визнані безпідставними. Довели лише «дискредитування» Радянської влади з боку Нікіфорової і її загону «в деяких випадках», а також її непокору «деяким» Радам на місцях «у сфері військових дій» (ЦГАМО 4613: 14). До того часу Нікіфорова поводилася цілком лояльно: працювала в Пролеткульті і відвідувала курси живопису. Художниця Маргарита Сабашникова (в минулому дружина поета Максиміліана Волошина) згадувала, що Маруся була вельми норовливою ученицею, до того ж чинила на викладачів тиск щодо громадської роботи (Волошина-Сабашникова 1993: 270). Маруся вийшла заміж за польського анархіста Вітольда Бжостека, знайомого по еміграції, який брав участь у кампанії на її захист. Вона, як і раніше, була переконаною анархісткою, брала участь у Першому Всеросійському з’їзді анархістів-комуністів, виступала там із доповіддю про ситуацію в Україні.
Однак незабаром Маруся знову опинилася в рідних краях. Там тепер ситуація змінилася. Махно став незаперечним лідером і намагався уникати відкритих конфліктів із більшовиками, з якими уклав союз проти білих і Української Директорії. У той же час Нікіфорова після повернення з Москви ставилася до більшовиків більш вороже. У результаті вона була відсунута на другий план: їй доручили завідувати лазаретами і дитячими садками. І хоча більшовицькі вожді Лев Каменєв і Климент Ворошилов, що відвідували махновський район, у цілому позитивно відгукувалися про неї, Маруся жадала рішучих дій проти «зрадників революції». Більшовики також ставляться до неї з підозрою. Вже навесні 1919 року починаються репресії проти пов’язаних з нею анархістів в Олександрівську і Харкові. Ці події, як і кампанія проти Махна, що починалася в радянських газетах, ймовірно, змушують Нікіфорову знову взятися за зброю.
З травня 1919 можна виявити контакти Нікіфорової з організацією «анархістів підпілля». Ще під час її перебування в Москві організатори «підпільників» Бжостек і Ковалевич були помічені у висловленні намірів вести збройну боротьбу проти більшовицької диктатури. Створена ними «Всеросійська організація анархістів підпілля» працювала в союзі з лівоесерівськими бойовиками Черепанова. У травні 1919 Нікіфорова починає в Бердянську формування власного партизанського загону. Тут вона встановлює контакти з махновською контррозвідкою, проводить зустріч із Бжостеком і Ковалевичем і, судячи з усього, загальні збори анархістів-«підпільників». Ймовірно, в контакті з Нікіфоровою діяли Андрєєв і його дружина Гандлевска, що поїхали у червні до Криму, щоб створити підпільну групу для боротьби в тилу наступу денікінців. За планом Нікіфорової, частина бойовиків на чолі з нею і Бжостеком (близько 20 людей) мали виїхати у Крим, а потім, зміцнившись у тилу білих, перебратися в Ростов-на-Дону, щоб завдати удару по ставці командувача збройними силами півдня Росії Денікіна. Андрєєв згадував, що в червні 1919 Нікіфорова вела переговори з комендантом Бердянська, махновцем Михайлом Ураловим, одним із колишніх командирів московської Чорної гвардії і колишнім співредактором газети московських анархістів «Анархія». Він перебував у становищі переслідуваного більшовиками за звинуваченням у наклепі, але вчасно встиг утекти з Москви. Нікіфорова вимагала від нього зброї і спорядження, щоб створити партизанський загін для боротьби в тилу білих. Але, можливо, йшлося про іншу партизанську війну, міську?
Інша група (25 осіб), яку очолювали Ковалевич, Соболєв і Глагзон, мала організувати втечу махновців, заарештованих чекістами в Харкові. В її плани входило також підірвати будівлю ВНК у Москві. Саме ця група 25 вересня 1919 року на знак помсти проти розстрілу штабу бригади Махна організувала вибух у розташованій у Леонтійовському провулку будівлі Московського комітету РКП(б). Третя група на чолі з Черняком та Громовим відправилася у Сибір, щоб готувати вибух у ставці Колчака.
У кінці липня Нікіфорова і Бжостек прибули до Севастополя, де на конспіративній квартирі на них чекала група Гандлевської, до складу якої входили 5 людей. 29 липня подружжя анархістів арештували в магазині, коли вони купували краватку. На вулиці їх випадково впізнали двоє солдатів Добровольчої армії, що одного разу побували в полоні у бійців Нікіфорової, які їх відшмагали і відпустили за наказом командирки. Солдати вистежили її й повідомили владі адресу. Замість підготовки замаху на Денікіна група Гандлевської взялася готувати втечу Никифорової і Бжостека. Але безрезультатно. На це бракувало і грошей, і людей. У день, коли Марію і Вітольда засудили, Гандлевська була у натовпі біля будівлі суду. Вона згадувала, як їх вивели з будівлі у кайданах і посадили у вантажівку під охороною офіцерів. «Хай живе анархія! — кричала Маруся. — Хай живе свобода! Геть тиранів! Геть білогвардійців!» (РГАЛИ 2175: 152-154). Білі посилили охорону в’язниці, щоб попередити спробу втечі. Навколо будівлі були розставлені пости з кулеметами. У ніч з 3 на 4 вересня 1919 Бжостек і Нікіфорова були розстріляні у тюремному дворі, якщо вірити розповіді дочки тюремної наглядачки. За багатьма свідченнями, перед смертю Нікіфорова трималася стійко, кричала «Хай живе анархія!» і навіть сама скомандувала солдатам «Вогонь!».
Революційна активність Нікіфорової — не єдина причина, чому її особистість викликає інтерес істориків, письменників, журналістів. Вона належить до найбільш скандально відомих діячів того часу, за якими тягнеться шлейф різних історій. Одні з них міфічні, інші — цілком достовірні.
Перш за все, міфи покривають її походження. На думку Леонтьєва і Бєлєнкіна, історії ці придумували як її ідеологічні противники, так і сама Нікіфорова, «неабияка міфоманка» (Беленкин и Леонтьев 2002: 169). Міфи приписують їй «благородне» походження. Вона — дочка офіцера, що прославився в російсько-турецькій війні (Ермаков 1991: 91), «генеральська дочка, яка за щось мститься своєму колу» (Амфитеатров-Кадашев 1996: 552) і «недавня вихованка Смольного інституту» (Трифонов 1966). Набагато більшої довіри заслуговують інші версії, що в більш «простонародному» дусі трактують її походження. Так, у документах слідчої справи групи есерів і анархістів, винних у вбивстві пристава Тхоржевського у Стародубі, сказано, що вона селянка і її вік — 18 років (Беленкин и Леонтьев 2002: 169). В опитувальному аркуші слідчої справи Нікіфорової, відкритої в 1918 році Московським революційним трибуналом, вписані вік (28 років) і місце народження: «Катеринославська г[убернія], економія Левшин» (ЦГАМО 4613: 5). Це узгоджується з відомостями з деяких джерел, що в 1917 році її мати проживала на станції Пологи Олександрівського повіту тієї самої губернії. Відповідно, рік її народження можна визначити як 1889-1890. З наведеними даними цілком уживається й інформація про те, що в 1904 році вона працювала нянькою, торговкою, а потім — посудомийкою на горілчаному заводі в Олександрівську. Бо, як пише Чоп, «навіть у стані крайньої бідності шістнадцятирічній дочці офіцера навряд чи довелося б у 1904 році починати свою трудову діяльність у якості посудомийки олександрівського горілчаного заводу» (Чоп 1998).
Наступний суперечливий епізод з життя Нікіфорової — історія її інтерсексуальності. Вона починається у слідчій справі. У 1907 році Маруся фігурує як учасниця групи революційної молоді в Стародубі, що складалася з есерів і анархістів. Тут Нікіфорова бере участь у двох експропріаціях: у будинках священика і акцизного наглядача. Крім того, вона веде агітаційну роботу в Клинцях Брянської губернії, де організовує гуртки серед робітників і збирає пожертви на революційну діяльність (Беленкин и Леонтьев 2002: 170). Під час подій у Стародубі Нікіфорова діяла в чоловічому одязі і під псевдонімом «Володя» (Беленкин и Леонтьев 2002: 170). Вирок у її справі додав до вже відбутих трьох з половиною місяців попереднього ув’язнення п’ять років жіночої каторжної в’язниці. Тож історія ця триває у Москві, в Новинський жіночій в’язниці, куди була відправлена Нікіфорова.
За описом Нікітіної, Маруся уникала роздягатися в присутності сусідок по камері: «І від нас вона явно ховалася: роздягалася під ковдрою, не милася, як усі ми, у вбиральні до пояса, в коридор вискакувала, обов’язково переконавшись, що всі сидять у камері…» (Никитина 1996: 581). Така поведінка викликала підозру, і в камері виникли чутки, що насправді Нікіфорова — чоловік, можливо навіть переодягнений у жіночий одяг провокатор. Крім того, вона закохалася в сусідку по камері, відому діячку Союзу соціалістів-революціонерів- максималістів, Наталю Сергіївну Климову. Вона весь час ходила за нею по камері, намагалася обіймати і часто плакала через те, що Климова не відповідала їй взаємністю (Кан 1932: 40-41, 43-45, 112). В розмові з сусідкою по камері Гервасій Нікіфорова визнала себе чоловіком: «Справді хлопчик, але історія зовсім особлива, і не провокатор зовсім, а брав участь у вбивстві пристава, потім переховувався в жіночому платті, був так заарештований і засуджений… загалом нещасний і просить, заради бога, зрозуміти і пошкодувати, плаче» (Никитина 1996: 582). Врешті сусідки по камері визнали її саме інтерсексуалом: «Це виявився не хлопчик і не дівчинка, а повного і рідкісного типу гермафродит. Більш грамотні з нас скоро про це здогадалися і звали його “Воно”» (Никитина 1996: 585). Про інтерсексуальність Нікіфорової у в’язниці ходили легенди: «По в’язниці поповзли чутки: у політичних сидить якась чудна: дівка — не дівка, мужик — не мужик» (Никитина 1996: 584).
Положення Нікіфорової в камері не можна назвати нестерпним. До неї хоч і поставилися з підозрою, але посвятили у план втечі і прийняли до гурту змовників. Їй надали окреме ліжко, заборонили відвідувати лазню, а також ходити до вбиральні без супроводу. Як бачимо, революціонерки виявилися готовими визнати автономність «третьої статі» у своєму середовищі, хоча і не приховували гидливо-негативного ставлення до цього, даючи негативні оцінки «гермафродитизму», який сприйняли як «потворність».
Цікаво також простежити трансформацію образу Марусі Нікіфорової в літературі. Тут унаочнено етапи створення міфу. У 1966 році Варлаам Шаламов пише оповідання «Рябоконь», головний герой якого, махновець, при смерті згадує: «Вона — анархістка, Маруська. Двадцять років була на каторзі. Тікала з московської Новинської в’язниці. Її Слащев розстріляв у Криму. “Хай живе анархія!” — крикнула й померла. Знаєш, хто вона була? Нікіфорова її прізвище. Гермафродит справжнісінький» (Шаламов 1998: 146-150). Якщо врахувати, що розповіді Шаламова написані на основі його табірних спогадів, то це важливе свідчення того, що і після повернення з еміграції ходили чутки про інтерсексуальність Нікіфорової.
У тому ж році Юрій Трифонов напише в повісті про свого батька, червоного командира Валентина Трифонова: «На тому ж паротязі виявилася “знаменита” Маруся Нікіфорова, начальниця загону анархістів, молода п’яничка і психопатка. Ще недавно вихованка Смольного інституту, а нині прославлена отаманша любила роз’їжджати по Ростову у білій черкесці з газирями і білій кудлатій папасі — їхала тиха, твереза, в солдатській шинельці. Загін її розшарпали німці, разом з нею їхали лише кілька солдатів. Однак через тиждень, діставшись до Царицина, Маруся взяла участь у скаженому анархістському бунті, який підняв Петренко» (Трифонов 1987: 78-79). Вже в 1997 Едвард Радзинський у біографії Сталіна практично повністю сплагіатить цей уривок (Радзинский 1997: 152). Цікаво відзначити, що спогади вдови Серго Орджонікідзе, Зінаїди Орджонікідзе (Павлуцької), в яких Маруся «в супроводі п’яних грабіжників роз’їжджала по місту в білій черкесці і білій кудлатій папасі», вийшли ще в 1956 році, так що, можливо, Трифонов запозичив звідти ряд деталей (Орджонікідзе 1967: 222; Трифонов 1987: 81). Після виходу в світ книги Трифонова до нього зверталися колишні анархісти, незадоволені спотворенням біографії Нікіфорової. Трифонов збирався внести відповідні зміни, але з цензурних міркувань перевидання повісті не відбулося.
Джерела:
Амфитеатров-Кадашев, В., 1996. Страницы из дневника в Минувшее: Исторический альманах. Т. 20. М.; СПб.
Беленкин, Б., 2001. Авантюристы великой Смуты. Россия, XX век: Революция. Гражданская война. 20-е годы. Москва: ОЛМА-ПРЕСС.
Беленкин, Б. и Леонтьев, Я., 2002. Чёрная тень революции: атаманша Маруся Никифорова в Отечественная история, № 4.
Волошина-Сабашникова, М., 1993. Зеленая змея. Мемуары художницы. СПб.
Гражданская война на Украине: сборник документов и материалов, 1967. Том 1, кн. 1. Киев.
Ермаков, В., 1991. Маруся. Портрет анархистки в Социологические исследования, № 3.
Кан, Г., 2012. Наталья Климова. Жизнь и борьба. СПб.
Никитина, Е., 1932. Новинское освобождение. Побег 13-ти каторжанок из Московской женской тюрьмы. М.
Никитина, Е., 1996. Наш побег в Женщины-террористки в России. Ростов-на-Дону.
Орджоникидзе, З., 1967. Путь большевика. Страницы из жизни Г.К. Орджоникидзе. М.
Радзинский, Э., 1997. Сталин. М.
Савченко, В., 2000. Авантюристы гражданской войны: историческое расследование. Харьков.
Симонов, А., 2011. Первый отряд Чапаева в Родина, № 2, 2001.
Чоп, В., 1998. Маруся Никифорова. Запорожье: РА «Тандем-У».
Трифонов, Ю., 1966. Отблеск костра. М.: Советский писатель.
ЦГАМО. Ф. 4613. Оп. 1. Д. 135.
Шаламов, В., 1998. Рябоконь в Собрание сочинений в 4. т. Т. 2. М.
Ященко, В. Разгром анархистов в Царицыне (апрель 1918 г.).
Notes:
Нагадаємо, що Махно в той час сам був делегатом губернського з’їзду Рад. ↩
Источник:
http://commons.com.ua/marusya-nikiforova-legenda-gromadyan/
скажите пожалуйста узнала интересный факт о том, что Маруся Никифорова была гермафродитом! это правда или выдумки?
скажите пожалуйста узнала интересный факт о том, что Маруся Никифорова была гермафродитом! это правда или выдумки?
Ну, во-первых, это общеизвестный факт, расписанный в двух десятках книжек, неимоверном количестве журнальных статей и многих сотнях постов на разных форумах и в блогах. Это почти банальность. Почти, - потому что о нем не знали только несколько человек. Тюремные врачи, которые в 1907-1909 гг. по долгу службы составляли акты медицинского освидетельствования арестантов, в т.ч. и Никифоровой. Вот лошары, правда? Такой выдающейся... ээээ... назовем это - приметы - да не обнаружили.
Во вторых. Ежели вы были так близко знакомы с Марией Григорьевной, что она для вас Маруся, - то почему вы сами у нее не поинтересовались, у Маруси-то?
Malcolm Archibald
04.09.2015, 03:49
«Маруся кричала: “Да здравствует анархия! Да здравствует свобода!”». Воспоминания З.Б. Гандлевской о деятельности анархистского подполья в Крыму летом–осенью 1919 г. (Д.И. Рублёв) Журнал «Исторический архив» №4 2015 год. - Издательство РОССПЭН, c.48-54.
Речь идет о событиях, связанных с арестом и казнью белогвардейцами Марии Григорьевны Никифоровой.
Кто-нибудь может помочь достать копию упомянутой публикации Дмитрия Рублёва?
«Маруся кричала: "Да здравствует анархия! Да здравствует свобода!"». Воспоминания З. Б. Гандлевской о деятельности анархистского подполья в Крыму летом–осенью 1919 г. // Исторический архив. 2015. №4. С. 57-64.
Текст сюда не переношу, а даю ссылку, где можно ознакомиться с публикацией: http://voencomuezd.livejournal.com/1188367.html
Не касаясь самих воспоминаний Зоры Гандлевской, источника весьма интересного и ценного, отмечу несколько ошибок, допущенных Дмитрием Рублёвым в его вступительной статье. В самом ее начале он утверждает, что Маруся Никифорова была казнена в Симферополе 16 сентября 1919 г. (и тут же в примечании пишет: "16 октября 1919 г. расстреляна белогвардейцами в Крыму"). В другом месте говорится: "15 сентября военно-полевой суд вынес смертный приговор, и в ночь с 15 на 16 сентября Никифорова и Бжостек были расстреляны". Место казни не указано, но из текста самой статьи, и воспоминаний Гандлевской видно, что казнь состоялась не в Симферополе, а в Севастополе. Указанные в статье даты не совсем точны. На самом деле приговор военно-полевого суда в отношении Марии Никифоровой и Витольда Бжостека состоялся 16 сентября, а растреляны они были в Севастополе в ночь на 17-е.
Київська газета «Нова Рада», № 108, середа, 26 червня 1918 року вмістила таку інформацію під заголовком «Дебют Марусі Нікіфорової в Київі»:
«Позавчора в центрі міста затримано невідому жінку у військовому вбранні, при якій знайдено документи на ім’я офіцера Сергія Рафальського. При затриманні опізнано відому анархістку, що керувала озброєними ватагами й пограбувала низку міст, Марусю Нікіфорову».
Але в статті вище говориться, що 20 червня М.Никифорова була в Саратові. Хто ж помиляється?
... Хто ж помиляється?
Ошиблись сотрудники Осведомительного отдела Департамента Державной варты. На самом деле в июне 1918 в Киеве с документами хорунжего 20-го Донского казачьего полка была задержана житомирская мещанка Роза Высоцкая, которую и приняли за Марусю Никифорову.
Cotlenko Mila. Maria Nikiforova, la révolution sans attendre. L'épopée d'une anarchiste à travers l'Ukraine (1902-1919).
Пишут, что книга вышла на английском: https://www.activedistributionshop.org/shop/books/4483-maria-nikiforova-the-revolution-without-delay.html
Есть также немецкое издание - то есть по крайней мере на трёх языках книга вышла за пару лет.
Сидоров-Кащеев
31.12.2018, 18:09
4. Положение дел в Александровске.
Участие евреев в советах
Когда большевики взяли город - почти без сопротивления, - то первым делом занялись созданием военной кассы и организацией местной Красной гвардии. Ночью они арестовали нескольких богатых горожан и сообщили семьям, что не ручаются за их жизнь, если на следующее утро сумма в 500 ООО рублей не будет доставлена в комитет. Родственники заложников бегали всю ночь, собирая требуемую сумму в царских денежных знаках: большевики не принимали ни чеков, ни местных кредитных билетов. Городская буржуазия жаловалась, что насильственная контрибуция распределялась между богатыми несправедливо. В частности, фабрикант Коопс, по вере меннонит, по происхождению голландец, сообщил мне следующие подробности: у него забрали 50 000 рублей, а коммерсант-еврей с таким же капиталом и доходами заплатил всего 3000, причем протестовал против несправедливости. Красную гвардию вербовали из фабричных рабочих. Революция существенно изменила условия их работы: увеличилась заработная плата, уменьшилась норма выработки. За пять часов самой заурядной работы в день рабочий получал от 400 до 500 рублей в месяц. Большевики к тому же проводили в рабочие часы митинги и собрания на политические темы. А если рабочий получал винтовку и охранял, к примеру, мост, помогал экспроприации, воевал с украинцами или контрреволюционерами, то продолжал получать зарплату, и выплачивать ее должен был хозяин. И если этому рабочему взбредало в голову прогуливаться со своей винтовкой по восемь часов в день, хозяин должен был оплачивать сверхурочные.
Повсюду действовала система реквизиций. Ради нужд Красной гвардии реквизировали продукты питания на городских складах, в частных магазинах, реквизировали все, вплоть до сигарет. Бывало Красной гвардии приходило в голову заплатить, тогда она сама назначала цену и всегда много ниже себестоимости. Возражать никому не приходило в голову.
Наряду с большевиками - мгновенно и неизбежно – появились анархисты. В Александровске появилась банда с женщиной-главарем [М. Г.] Никифоровой, она убеждена, что собственность всегда наворована и, значит, отобрать ее - это и есть справедливость. Грабят всех, даже самые мелкие лавочки. Анархисты и большевики одного поля ягоды. Время от времени они ссорятся и даже дерутся, но потом мирятся и совершают совместные налеты.
Я имел нескромность спросить в революционном комитете, кого именно они называют буржуями? Сами комитетчики ходят в солдатских шинелях и крестьянской одежде, но в карманах у них пачки денег, так что их определение выглядит неубедительно. Еще я узнал, что на одной из фабрик - фабрике Коопса - рабочие уволили 83 человека из своих товарищей и заменили их другими. Состав преступления: занимались накопительством, кое-кто даже прикупил себе домик, два-три гектара земли, корову... Стали «буржуями». В окрестностях города положение не лучше. Банды большевиков и анархистов объезжают деревни и хутора, навещают под предлогом поисков спрятанного оружия состоятельных хозяев, уводят лошадей, коров, забирают продовольствие и мебель. На большое имение возле Хортицы заглядывались три соседних деревни, две маленьких и одна побольше, я обозначу их как А, В и С. Жители А первыми завладев пахотной землей, обработали ее и засеяли пшеницей. Жители Б отобрали у них землю, перепахали и засадили овсом. Жители С разозлились, прогнали тех и других и стали охранять землю пулеметами.
И где бы я ни был, я слышу одну и ту же фразу: «Никогда мы не были такими свободными!»
Что касается участия евреев Александровска в большевистском движении, то вот, что мне рассказывали сами революционеры. После второй революции местным евреям удалось получить от Красной гвардии все главные посты в красных комитетах. Своим новым положением они воспользовались с необыкновенным рвением. Взяли на службу всю родню до пятого колена, стали заключать со своими договоры на самых выгодных условиях, преследовали богатых христиан, щадя своих богачей, выказывали по отношению к церкви и русским такое презрение и вели себя с таким высокомерием, что подняли против себя все население и свою собственную гвардию в том числе. В результате кто-то из них сбежал, кто-то был смещен. Однако русские, которые пришли им на смену, оказались настолько неспособными к управлению и все организационно-общественные дела пошли настолько плохо, что солдаты вынуждены были вновь прибегнуть к помощи революционеров-евреев, так как не хотели использовать старые кадры царского режима. Евреи не отказались, но стали действовать с большей осмотрительностью. При совершенно недееспособном русском, занимавшим президентское кресло и подписывающим декреты, написанные под диктовку, а значит, и несущим за них ответственность, снова делами управляли евреи, но уже не так явно.
Похоже, что повсюду в России положение евреев следующее: русские не могут обойтись без них и при этом не дают им развернуться из-за своей вековой ненависти. Я не верю в еврейский заговор: достаточно общей причины, и последствия будут одинаковыми.
Из книги:
Грондейс Л. Война в России и Сибири. - М.: Политическая энциклопедия, 2018. С.146-147.
Пишут, что книга вышла на английском.
Я прочитал английский перевод брошюры Котленко, мне кажется, что это довольно добросовестная компиляция из источников и исследований, опубликованных на французском, английском и русском. Но ясно также, что она написана с целью актуализации и рекламы политических позиций т.н. повстанческого анархизма (поэтому в книге есть статья А. Бонанно). Кроме того, хотя автор на приличном уровне знает историю анархистского движения, история русской революции и гражданской войны предстаёт в её изложении несколько менее живой и реалистичной (на мой вкус), что искажает и общую картину.
vBulletin® v3.8.7, Copyright ©2000-2024, vBulletin Solutions, Inc. Перевод: zCarot